УТО́РИ (ВТО́РИ), ів, мн. (одн. уто́р, а, ч.), спец. Пази на краю бочки, діжки, барила, в які вставляють дно. Виріже [бондар] утори.., зіб’є туго дно, — завтра в нього вдарить хмільно молоде вино (Рудь, Дон. зорі, 1958, 62); // Крайня частина клепок бочки, діжки, барила, в якій прорізано такий паз. Мартинко припав унизу біля дна діжки, рачкував біля неї. Діжка важко схитнулася, потім утори дна відірвалися від кам’яної підлоги, діжка нахилом зводилася (Ле, Хмельницький, І, 1957, 34).
&́9671; Слаби́й (слабки́й) на уто́ри — невитриманий, неврівноважений (про людину). Богині в гніві.. на утори слабі, з досади часом і брехнуть. І, як перекупки, горланять, Одна другу безчестять (Котл., І, 1952, 249).Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 517.