ХИХИ́КАТИ і ХІХІ́КАТИ, аю, аєш, недок., ХИХИ́КНУТИ і ХІХІ́КНУТИ, ну, неш, док. Сміятися неголосно, стиха або тонким голосом. З дзвіниці виходять дівчата, шепочучи і хихикаючи проміж себе, і проходять в садок (Кроп., II, 1958, 7); Тут він починає хіхікати стиха, гойдається з боку на бік, сміх його душить і не дає говорити (Коцюб., II, 1955, 243); На те питання не тілько Грицько та Івась зареготали, а й Галя крізь сльози хихикнула, таке воно здалося їм смішне (Мирний, IV, 1955, 98); // перен. Глузувати, насміхатися з когось. Не забути мені, як злісні людці, на взірець тих, що їх змалював у своєму «Кам’яному острові» Олександр Корнійчук, хихикали, запевняючи, що «більшовикам не загатити Дніпра». Загатили! (Рильський, III, 1956, 27); — Я льотчиком буду… Як Петро ваш… — Ага? — хихикає Корній,— Під стіл пішки ходить, а вже й воно розібралося, де вершки, а де відвійки (Гончар, Тронка, 1963, 58); «Злочинець», мов побитий пес, відповз на своє місце.— Наївся?— зловтішно хихикнув йому хтось услід (Збан., Єдина, 1959, 123); Яхнівські дівчата не без цікавості спостерігали за Галею. Одна з них, веснянкувата, навіть хіхікнула: — Який майстер, така й робота… (Колг. Укр., 8, 1956, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 68.