ЩАВЕ́ЛЬ, влю́, ч. Трав’яниста, перев. багаторічна рослина родини гречкових, стебло й продовгувате листя якої здебільшого має кислий смак; використовується в кулінарії і медицині. Сонце запалило зеленим вогнем кінський щавель і стовбури будяків (Коцюб., II, 1955, 393); — А що ж ти робиш у свято? — Що? По ягоди хожу [ходжу], по щавель, а що зберу, несу продавати (Л. Укр., III, 1952, 652); Тепер збирали [хлопці] молоде листя щавлю, соковиті лопуцьки, жадібно гризли, висмоктуючи кислу, терпку вологу (Збан., Таємниця.., 1971, 28); Заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею (Тулуб, Людолови, І, 1957, 135); Уже Оленка гороб’ячого щавлю нарвала на борщ (Горд., II, 1959, 11).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 570.