Андрій Первозванний - Сторінка 11

Венеди! Чуєте, венеди, мій брат повернувся!

Вдалині голосно і тоскно кричала чигрин-птиця, та її ніхто ще не чув. На середньохресті доріг із дрантявої сітянки туману виснувалося видиво ветхої, як світ, стариці. Кощава, звітрена протягами віків, її тінь спиралася на сточену часом ціпуру, увінчану опудалом чорного ворона. На висхлій шиї висіло намисто із вовчих зубів. На плечах — вовча шкура, що лиховісно поблискувала на сонці. Та випиті світом до денця очі уже не відбивали світла, були непрозорими — глибока лідниця, дна якої страшно сягати живим, теплим зором. Час загус у цій дивній істоті, ледь-ледь ворушачись у побілених космах. Вона примерзла поглядом до Гора — на нього дмухнуло крижаним духом з білих диких полів баби Сніжани. Він завмер.

— Нині, володарю, — вона зверталася до Овсія, та погляд застигав на Горові, — нині твій брат намагався навести на Венедію вбійників і руїнників. Брат твій, синку, ворог твій і землі твоєї. Ти мусиш про це знати... Чорні духи сунуть за ним. Велика біда йде за ним... Чини спит, володарю! Поки він тут — чини спит! Біду велику відвернув од Венедії ваш Гість.

Вуглярі відступили од свого вожака. Перешіптувалися.

— То неправда, — осклизлі од страху губи нарешті здобулися на звук. — Не слухай, Овсію, її, стару вовчиху. Я прийшов без меча, я сам прийшов додому, братику. Я так скучив за тобою!

Розквашена пика спаленіла од нового нападу сверблячки. Він чухмарив голову, губи тремтіли.

Старосвітня жінка стукнула костуром:

— Темна в тебе душа, Горе! Темна й брехлива. Не вір йому, володарю!

Од її скрипучого, замогильного голосу всіх зморозило. Овсій закрутив головою, відбуцуючись од нечеканої напасті, й обернувся до Апостола:

— Де ти його знайшов, чужинцю?

Апостол важко вдивлявся у перенісся Гора, хмурнів.

— У кропиві ... — замовк.

Та Овсій й не допитувався далі: про що питати? Старший брат вернув домів! Брат! Сердито рубонув десницею:

— Шаную тебе, Велика Мати, та не вірю! Нікого сьогодні не помітили у Пралісі наші чоти. Ніде не горять сторожові огнища словенських дозорів. Спокійно і мирно на наших землях. Ні, не вірю! Не було ще такого, аби у нашому роді брат пішов на брата, став ускоком, посіпакою на рідній землі. Не було і не буде! Три літа не бачився я з рідним братом, три літа виглядав його з усіх доріг. Тож хіба можу я тепер замість хліба та меду простягнути йому змію? Пішли додому, Горе, ти ж там не гість — господар. Примарилося тобі щось, Велика Мати.

— Я попередила тебе, синку. ...Більше слів не було.

Жінка востаннє пропекла Гора сизими лідниками древніх очей, погрозливо заскрипіла і відступила з середньохрестя, занурившись у густий терновник. Востаннє зблиснула на сонці густа вовна вовка. Щезла... Чи, може, перетворилась на химородний кущ, на якому сірим вільготним ошматтям знову заворушилися драгкі клубні туману?

Апостол мовчки простував за двома братами. Гірким димом все ще курівся й курівся туман, зависав на одвірках, на верховіттях дерев, потиху блякнув, але все ж, усе ж не щезав зовсім навіть під дужими подувами сходового вітру і палаючим вогнем вранішнього світила.

Овсій, відігнавши від себе недобре видиво відьми-босокані, знову ожив і аж засвітився щасливим усміхом. Рокіт його заливистого сміху розносився увсебіч, до них привітно махали руками воротарі з високого земляного валу, лопотіла назустріч голими п'ятами дрібна галайстра венедійської малечі. Чутка про повернення братана володаря світлою чубаєчкою носилася над посадом. Овсій тішився:

— Я вдячний тобі, отче, що привів до мене мого брата. Такий дар багатого вартий. Воістину щасливий твій прихід для мого роду. А те, що мовила Велика Мати, неправда. Забудь про те. Вельми мудра венедійська відьма та, бува, — наводять на неї мороки чорні духи. Не раз так було, минеться...

Апостол крокував втоп за двома кремезними могутніми чоловіками, минав оселі венедів і не відповідав на пориви щирої вдячности вождя. Труюдила душу жагка, задавнена печаль, і він тягнувся поглядом у невидиму далечінь, за це городище, за стрімку стіну лісу, за велику ріку, за цю землю. Він нараз відчув страшну спрагу дороги, бо не хотілося бачити людей, які завзято метушатся біля своїх родинних вогнищ, а головне — цього чоловіка з пухлою слинявою маскою замість лиця і очима вгодованого гада. Апостол нарешті вчавив у себе глотний клубок і понуро почвалав до розчинених дверей оселі володаря, з яворових сінечок якої виглядали стривожені його довгою відсутністю Філдей і Марія.

Ця страшна ніч минула, думав він, але ще нічого не сталося. Все ще попереду...

Глава 7 ГОР

Примчала дзвінкоголоса Орися, метляючи золотою косою, радісно повисла на шиї батька. Потягнула за собою: дядько дядьком, нехай вибачає, та домівка у них своя. Овсій розводив руками, розпливався дитячим усміхом: таки направду, ще встигнемо наговоритися, брату треба відпочити після далеких мандрів. Але потім одразу, чуєш, Горе, одразу ж до мене на гостину. Нетерпляче підганяв свою крутоброву молодайку Ярину: де плескачі, варенуха, узвари, сало з лідниці, грушки-минушки, печення, варення? Оці остинки і нове одягало якраз підійдуть на брата, віднеси! де тебе, трясогузко, носить? рибу, рибу забула! Укуріла жінка носилася по дворищу, за нею лопотіли, попискуючи, двійко веселих голопуцьків. Овсій погукував перехожих, припрошуючи на святошну учту, і кумедно величався, гордовито поводячи могутніми плечами та вельможно закидаючи голову: старший брат повернувся з далеких мандрів! Скільки то всього він нарозповідає: і то правда, живуть словени всі по своїх гніздів'ях, помежовані та поділені. А що там за околомом? Які люди? Які звичаї? Хто розповість? Брат чимало виходив по чужих землях — то-то цікаво буде послухати. Всі, всі приходьте!

— Пане володарю, — двійко згорьованих жінок схилилося у шанобливому поклоні перед розпаленим радістю вождем. — Подейкують венеди: брат твій повернувся?..

Овсію начебто чиясь підступна рука загнала в груди гострого шпичака. Він нараз збілів.

— Пане начільнику, а де ж наші сини, яких він зманив за собою? Він щось говорив тобі про них? Вони також скоро повернуться? Так, вельможний наш пане?

Мовчав, не в силі звести очей. Потім важко:

— Не знаю... Либонь, таки повернуться, якщо сам він тут... Аякже, повернуться. Тільки... нічого він мені про те не звідомляв...

— А ти не запитав? Мовчав...

Жінки попрямували до обійстя Гора, Овсій довго дивився їм услід, мерхнучи од давкого передчуття. Потім заникав дворищем, Ярина, притиснувши до себе голозадих пуцьвіріньків, сховалася у погребищі: ох, чоловіче, милоданку мій, не на добро поява у Венедії твого старшого брата. Велика Мати даремно не зведе на людину поговір. Недобру вість принесли у Венедію вуглярі. Вечоріло...

Гор смикався:

— Або я знаю... Дорослі можі, а не діти сопливі ваші сини. Давно то було, два літа минуло. Я рушив в україни скіфів, хотілося роздивитися, як живуть інші роди нашої землі, кликав їх за собою, та вони подалися в лугарі, втрапили в розбійний загін, я їх відмовляв — не послухали. Та й чи я мамка для ваших дітей? А що з ними сталося — не знаю. Не знаю — не питайте! Мислив собі, що давно уже вернулися домів, негоже-таки робітним венедам валасятися серед лазуряків. О, ні, я з ними не був і їхніх справ не знаю, мо', й випустив з них хто сукровицю, та я в тому не повинен. Самі полізли.

Овсію харч в рота не йшов, мовчки сидів — зблідлий, марний, слухав зверхній голос Гора, в якому клекотали до болю знайомі, владні, поблажливі хрипи. Горениці, які клопоталися про своїх синів, за трапезу не сіли, перезирнулися і запечалено рушили з двору догризати свої гіркі жданики.

Про свої мандри Гор розповідав, щедро виказуючи велію мудрість: живуть люди, хто як, яке плем'я урве собі ліпшу землю, який володар нижче пригне до неї своїх робів — ті й на коні... Всюди поважають силу, а слабі?.. Слабі довго не живуть і не володарюють.

Він, може б, ще довго розтягував свої талалайки вистудженими хрипами, та гості скоро унуділись. Веселощів не вийшло. Заскочив на хвилю Іломер з молодими побратимами, поколупав довгим ножичком м'ясо молодої косулі, послухав, жагнув пару разів бистроглядом по пухлій хирі старшого брата володаря та й зненацька вдарив відклінного.

— Ти ж, — спробував притримати молодого ватага Овсій,

— не забудь, хлопче: завтра всім молодикам на Велику Ріку. Запаси у нас на зиму зовсім ніякі.

— Моя ватага в Праліс на зірниці поїде...

— Іломере! Я!.. Я! кермую Венедією! А тобі пора би уже за хлібець насущний думати та й забувати потроху дитячі грища. Бачу: ще й опісля дурної степової виправи не втямки? А то... може, поганяйла закортіло? Давно не ґороздив спину ретязь?

— Овсій промовляв повагом, в голосі не було погрози, хотів затримати хлопця як не биттям то катанням.

— Дитячі?

— А таки дитячі, бо ж не загониш вас, молодиків, до рала. Ледаї, а не землероби! Пощо бунтуєш? — Голос лінивий, не те на мислі.

— Не бунтую, володарю, також про Венедію думаю. Мої хлопці сьогодні пустили питальні вогні по словенських городищах і наших займанках. Відаєш сам — три наші стани не відгукнулися. — Іломер також відповідав повагом, як рівний з рівним... Либонь, того і скипів:

— Так було не раз. Робітний час, мало там людей, не до шмиги стовбичити на вежах.

Іломер таки вернувся до застілля — пахнуло на всю світлицю вогняним смерчем. З розгону загнав свого ножичка у дубового стола по саму рукоять:

— Володарю, є пора для рала і є час для меча! Не будь сліпцем, показував тобі нині, ще раз поглянь, що знайшли мої хлопці сьогодні у Пралісі! Уважно поглянь!

Іломер шарпом висипав на стіл із клунка, що висів за спиною, блискучі стріли, солом'яні обмотки, вочевидь взувачки для кінських копит, мотуззя. Останнім жбурнув на стола довгого металевого меча, Гор упізнав дарунок Бечака, засовався — нестерпно заболіла гузиця.

— Що се, володарю?

— Хтозна де твої нюхачі це видибали... Додай хлопців до сторожі, але сам — на Ріку! — голос Овсія звучав загрозливо й роздратовано. Я тут володарюю. Забув?

Іломер витримав його важкий погляд і у відповідь сам обварив Овсія вогненним скипом:

— Моя ватага завтра на розвідини поїде по венедійських висілках. Так я сказав, володарю!

Крутнувся.