Андрій Первозванний - Сторінка 12

Висмикнув ножа з-перед очей трапезників. Ще раз жикнув чорними очима по Горові. Головою буцнув до самих ніг Овсія, та очі палахкотіли непокірним блиском.

Воєводи і підвоєводії і собі зіслалися на нагальні справи — треба чоти висилати на заміну — й також дряпнули на прощання суворими поглядами по Горові. Старий пенькуватий Сивокінь навіть з поваги до Овсія таки не притримав добре усім відомого отруйного жала. Вхопивши руку Гора, роздивився розчухрані пухирі і єхидно запитав:

— Де ти таку дивну хоробу прихопив, синку? Невже таки насидів у венедійській жаливі? А яструбиних яєць там випадком не було? Чи ж бо не вилупилося що під твоїм сідалом, бо щось забагато шулік нині літало над посадом?

Гору враз заліпило ґерґавку, насупився, гості недобре посміхалися у вуса й невесело похляпували Овсія по плечу: таки пора, не час трапезувати, червінна ніч коротка, а для дня треба моці.

— Поговорити треба нам, Горе, — тихо мовив Овсій, коли залишилися за геть нечепаним застіллям вони удвох.

— А чого ж не поговорити, братику, — хрипів Гор, улесливо заглядаючи йому в очі. — Поговоримо, про все поговоримо, тільки, знаєш, то від нас тепер не втече. Я дуже хворий, братику, кахи-кахи, сам бачиш. Орися мені наварить гойового зілля, трохи вичухаюся, та й засядемо ми з тобою і всі вечори будемо про все говорити. А поки що, кахи-кахи, піду я до доньки, скучила вона за мною. Оно, бачиш, чекає, та й вродливицею вона стала, світ обійшов, а такої красуні не бачив, — поцмокав ласо. — А то хто біля неї? Іломер, отой виплодок брехливої вовчиці крутить їй голову? І як ти терпиш такого свавільця? Не можеш скрутити його в баранячий ріг? Він і моя Орися? Е, ні, того не буде, братику, умру, а не буде, поведу-но я її додому.

Знову глипнув на Овсія широко відкритим зором, і той відсахнувся: здалося? Примарилося? Просто в душу ударили скажені очі очкової змії.

Овсій нахмурився. Кивнув головою. Не проводжав. Серце колов проклятий шпичак.

— Де гості наші? — запитав зажурену Ярину, ввійшовши до ложниці. — Щось не бачив я нашого богоносця за вечерею.

— Та він наче як занедужав. Зранку — нічого, допомагав рибарям латати сіті, Янек аж підстрибував: такі сплети той висновував, всі човнярі налетіли дивитися, а пополудні став над Россю і до смерку стояв на березі, дивився... Так дивився, як плакав.

— Тяжко й мені, Яринко, і моє серце біду чує.

Жінка зітхнула і повернулася в бік жертовника, з якого до озниці в стелі вився духм'яний, запашний димок. Венедійські боги сьогодні мають бути задоволені — багато страв покинули їм трапезники.

...Чи не забагато?

Він знову хлюпнув на вогонь золотистого меду і також почав молитися за благополуччя Венедії, за славу її людей, за свого старшого брата, аби той ніколи більш не пішов блукати по чужих землях і знайшов щастя та долю на рідній землі...

— Час покаже, — прошепотів, пригортаючи жінку. — А поки що піду-но я за нашим гостем. Перепрошу його, вчора я йому дурне набалакав. Здуру напудився, як би він своїми розповідями не збаламутив венедів. Мудрий він вельми, може допоможе нам тая його мудрість... Видається мені, таки щось сталося нині в нашому Пралісі, та про те, либонь, тільки він і відає.

Апостола він знайшов там, де вказала йому Ярина. Постать старця віддалік у зорешливих відблисках видававася дивно непорушною і величавою. Стояв на невисокому пагорбі, задивляючись у плин вод сестриці Росі. Місяць обережно проводив срібним пальчиком по тихому плесу, хвилі лагідно подзеленькували, срібна доріжка бурунилася і трепетала. Налиті світлом чаші лілей хилиталися, обсновані лататтям, тихо подзвонювали. Сюрчали коники, і витенькувала невидима нічна пташка із заростей вербника. Крутився білим квітом на тихій заводі смутний лебедин, визираючи із високого неба свою пару.

— Тобі, батьку, час повертатися додому, — тихим голосом порушив Овсій задуму Апостола. — Ворота Венедії зараз зачиняються... — і тривожно подумав, що сього літа ще ні разу не зачинялася на ніч головна брама Венедії. Чому він оддав саме сьогодні такого наказа воротарям? Невже таки повірив словам Великої Матері? Ні, ні, захитав головою, щось носиться землею, осторога ніколи не зашкодить. Апостол Андрій ступав побіч володаря, з тихого лиця не сходила глибока задума.

— Чатуй! Чатуй! — гучно перегукувалася сторожа. Минувши вхід, опустилися просто у траву біля міцно

збитої з дубових колод воротарки, де перепочивали дозорці. Натомлені хлопці гучно хропіли. Вдалині тоскно кричала чигрин-птиця. Нарешті володар її розчув...

— Я знаю, про що ти хочеш говорити, сину мій. — Апостол заспокійливо поклав долоню на схилену голову венедійського вождя. В серці Овсія щось по-дитячому заскімліло.

— Не судник я у ваших земних справах, синку. Серце твоє саме знає правду...

Овсій відповів сиплим, нараз потухлим голосом:

— Таж не буває так, отче, щоб рідні стали чужими, кров відторгла власну кров, а лівиця відтяла правицю. Не чув я про те, не було ніколи такого у Венедії.

— Було, синку, це і у твоїй Венедії, та й на інших землях, в інших країнах. Не дури себе, державцю, набачився я горя й у твоєму тихому та багатому посаді. Ще й роззирнутися як слід не було часу, а це таки побачив...

— Чи ти мене в цьому винуватиш, отче? Багато сплю, погано володарюю? Мало думаю про благо венедів? Дивися! Добре дивися, отче! — Овсій простягає до нього долоні, на яких кривавляться буграсті мозолі.

— Не все залежить від людини, державцю, не все у її владі, навіть такій, якою наділений ти. Вона ж бо таки від людей, сам відаєш.

— Ся земля під охороною Наві, Праві, Яві, Перуна і Велеса, Даждьбога і Світовида, духи богині Морани та Мокоші страшні і непоступливі, їхні голоси грізні і похмурі. Та, либонь, я їх погано чую або мало жертвують їм венеди. Або мало жертвую їм я...

— Хтозна, може, ніхто на твоєму місці більшого і не зміг... Та чим можу зарадити тобі я, коли ти не чуєш слова Істини? Треба жити і любити, а мертві духом... Що ж, зостав мертвим ховати мерців своїх... Так Він говорив...

Глава 8 ЗОСТАВ МЕРТВИМ ХОВАТИ МЕРЦІВ СВОЇХ...

...Так Він сказав одному хлопчині з голубими очима, який прибився до них у невеликому ґалілейському поселенні і запросився до їхньої громади. Скаржився, що нещасний і знущається над ним рідний батько — морить голодом та роботою, щодня смертним боєм б'ють його брати, бо зайвий рот, та й має свої права на батьківський спадок. Спадку того, правду кажучи, ніхто і в очу не бачив, та старий був лютим лихварем, збирав динарій до динарія, срібляк до срібляка. Не з'їв, не випив — все ховав у підпіл. Тепер старого скрутило, видно, дні пораховані, а брати зовсім оскаженіли, зирять один за одним вовками, гризуться. А йому — наймолодшому, то й зовсім життя не стало, задушать колись поночі, їй-Богу. Було шкода малого, виснажене, мерхле личко — біда людська, набачилися... Ісус зірко приглядався до юнака, хмарнів. Вони якраз готувалися до нового переходу, й Іуда всіх засмикав безкінечними докорами, відмовчувалися, бо й правда: казна зовсім спорожніла, харчів на дорогу катма. Та ще й добряче обносилися вони за це довге, спекотне літо, а між тим потроху почали потягувати холодні вітри і сподіватися на теплінь уже не доводилося. Петро ловив дрижаки, горнучись у вицвілого смугастого халата, підганяючи до діла владним, гучним голосом своїх побратимів, а сам несміливо поглядав на Учителя: може, чимось зарадить? На щедрі підношення сподіватися уже не доводилося: швидше простягнуть каменя, аніж хлібину. Все менше і менше приходило послухати їх Учителя, відлякані Його несподіваною непоступливістю і суворими застереженнями. Все рідше запрошували Його до своїх осель, а якщо й одчиняли двері, то крадьки, аби ніхто не довідався. З синагог лунали прокляття, і люди почали їх сторонитися. Вони метушилися, та, властиво, ніякої роботи не було — так, безладна людська бовтанка, на котру Ісус журливо поглядав і лише зрідка намагався втихомирити своїх учнів тихим, докірливим: "Яж з вами...''"

Хлопчина метушився разом з усіма, переладовуючи торби з місця на місце, у часи вечорові вбирав у себе Ісусові проповіді широкорозплющеними голубими окалубинами, а в них сум'яття і темне коливо нетерпіння. Переконував усіх, що рідний дім для нього — гієна вогненна, — ані руш більше туди, та вигострений ніс раз по раз обертався у бік селища і чутко роздимався, вбираючи в себе нічні запахи.

Вони уже мали б рушати, коли до їхньої стоянки примчала стара, розколошкана жінка і звідомила хлопця, що батькові його стало зовсім зле й нині таки помре. Хлопчина почав відпрошуватися в Учителя, бо треба похоронити, як-не-як батько ж... Мусить він з братами провести старого пекельника в останню дорогу. Похоронить та й повернеться, — щиро світив голубими очима. А може... Може, і вдасться принести якусь дещицю до спільної скарбнички. Він усе, все віддасть своєму любому Учителю

— Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх! — сказав тоді суворо Ісус.

Невідь-чому, та од сонячної Його привітности не залишилося й сліду. Всі змертвіли: як? Вже ж не чужого має хоронити цей бідолаха? А як же тоді заповідь шанувати батька й матір? А як же тоді заповідь любові? Прощення? Іуда кебетив про своє: чому б і справді не відпустити шмаркача, гроші ж не пахнуть.

Хлопчина понуро поведе плечима, не сміючи ослухатися Учителя, та за вечерею дражливо посіпуватиметься, пориваючись поглядом за оливковий гай, в якому вони таборували. Ісус чомусь того дня відкладе подорож: "Не пора..." й, поринувши в свої розмисли, одвернеться од гурту своїх учнів. Заходило на грозу. Скоро розірве осіннє нічне запинало перша блискавиця, спаде на непривітну землю стіна дощу. Вони заб'ються у намет, та Він лише неуважливо кивне їм головою і залишиться стояти під оливковим деревом, тулячись мокрою спиною до покрученого стовбура. Стікатимуть холодні краплі, і у тривожних відблисках блискавиць світною плямою коливатиметься Його обличчя. В Андрія тиснутиме серце: чому? Вперше було страшно допитуватися завжди такого привітного уважливого Учителя, але й не жити таки-без відповіді, бо що таке любов — вічна вселенська любов, яку Він проповідував, коли можна отак...

— Коли треба отак...

— Чому, Господи!?

Сірою тінню таки виповзе з намету хлопчина і, не оглядаючись, полопоче босими ногами в обліжний дощ, розпрозорений сліпучими блискавками.