Андрій Первозванний - Сторінка 17

Попереду стоятиме молодий вождь незвичайної вроди і сили. Також поранений, втомлений. Пригортатиме до себе жінку з смолистим волоссям і очима молодої орлиці. На руках у неї посопуватиме немовля. Чужі! Венеди схопилися за мечі. Супроти прийшлеців наїжачилися сулиці, списи. Натягнули тятиву лучники. Діяли без розмислів за старим поконом — чужі! Вороги! Герць! Герць!

Два загони стали один супроти одного. Чужинців було декілька десятків, та вони були збезсилені довгим переходом, холодом, голодом, моровицею. Десь там далеко, у чужих далешніх краях, відбулася кривава битва двох племен, і анти — так назвали себе люди, що ступили в той день в україну венедів, — були розбиті у лютій січі. Їхні гнізда були розорені, жінки порубані або ж порабовані. Дикий смерч вандалів пролетів їхньою землею, випалюючи та виталовуючи посіви, сади, будівлі. Лише один загін на чолі з царевичем, тікаючи від ворога, пробився у ліси і розтанув. Вони довго пробиралися Пущею, шукаючи людей, які би їм допомогли у скруті. Вони шукали порятунку, милости бога Доброгоста, та натомість постали вояки, охоплені ненавистю до всього чужого і спрагою крові. Очі Світозара і молодого поводиря антів схрестилися, як мечі.

— Герць! Герць! — кричали розпалені венеди, передчуваючи хмільну, веселу забаву. З цими заморенями розмова буде коротка.

Світозар і молодий царевич вийшли один супроти одного. Руки одночасно сягнули піхов, з горлянок вирвалися погрозливі крики. "Гурра-а!" — загуркотіло під небеса.

Але тут наперед ступила жінка з очима молодої орлиці і простягнула володарю венедів маленький ворушкий згорточок — свого сина. Дитя прокинулося од важкого голодного сну і жалібно заплакало. Похнюплені, присоромлені, чапіли сивовусі розбишаки, опустивши зброю додолу.

У привітальному поклоні схилився перед прийшлецями Світозар:

— Ласкаво просимо до нашої Венедії, дорогі гості. Ви тут під захистом наших богів і нашого Закону!

Гостей помістили у теремі Світозара. Дали їм усе, що треба, — харчі, гойові настої, помічні трави, одежу. Венеди зробили все по Закону, та серця не лежали до цих чудернацьких зайд. А може, то й не люди зовсім, шепотіли по закутнях, може, то покручі пробралися у посад. Гості то гості, та не знайшлося в посаді нікого, хто би поборов у собі острах перед чужинською мовою, чужим одягом, чужими духами. Їх не кривдили, занадто шанували своїх богів, та за спинами високих, кремезних чоловіків, які дуже скоро очуняли і завеличалися, літала віда, що знаються вони з чорнобогами, бо ж немарно таке чорне в них волосся, такі темні очища — дивляться, як випікають. Дівчата на те мали інакшу думку, бо ж таки не одна затято колінкувала перед Ладиним деревом, вимолюючи в химерного бога кохання уваги чорнооких чужинців. Та де, в яких краях звертали увагу на дівочі сльози? Не вистачить наречених чоловіків у Венедії, посадять зграйку зарюмсаних венедок та й повезуть по інших словенських станах на оглядини, може, кому і приглянуться? Більшого глуму важко й придумати для дівочого серця, та був і більший — се коли віз повертався, а на ньому паленіюча од сорому молодесенька мизя, яка не здалася нікому на нінащо. Вакуй тоді вік у своїх сестриць та братів, вибабуючи їх приплід. Венеди, дослухаючись до раювання дівочих голосів у дворищі володаря, казилися од люті: дочок наших захотілося, бісовим челегейдикам!

Роздратування у посаді наростало: скільки зайвих ротів, самим їсти нічого. Риба у ріці пропала, звір пішов далеко у Праліс, подалі від венедійського посаду, а як на те — лютий недорід. Всі чекали приходу богині Сніжани з острахом і тривогою. Та коли зима скаменувала голубі плеса ріки, замаяла білим квітом Праліс, риба повимерзала, а ями з солониною пограбували ведмеді, однієї морочної ночі задзенькотіли мечі об щити.

І загудів над Венедією мідний Пан.

Чужинців змотузували і поставили перед требищем богині Наві. Ідоли ласо перезиралися, освітлені жертовним вогнищем, стривожено подзеленькував заледенілими гілками Священний дуб.

— Ви принесли нам нещастя! Наші боги вимагають жертви! Ви повинні умерти!

Такий був присуд Венедії, одноголосний присуд великого роду, супроти якого Світозар нічого не міг подіяти. Сеї ночі у посаді владикувало віче. А йому залишалося тільки молити богів, аби його самого, вождя, який накликав гнів венедійських чорнодухів, не стягнули на требище і не проламали голову кам'яним біяком. Молодий поводир антів благально простягав руки, вказуючи на свою дружину з дитям, молив залишити їх живими...

Та венедійський голодюк, знавіснівши од зими і голоду, був невблаганним:

— Смерть усім! Смерть!

Здійнялися кам'яні молоти, за мить людська гаряча кров мала скропити морхлу кору Священного дуба, оросити губи дерев'яних ідолів. Пощади не було. Світозар, який встиг прив'язатися до своїх гостей, а надто до чорноокого веселуна вождя, закрив долонями сльозливі очі: прощай, брате... Тиша... Тиша... Відвів долоні: кісткувата примара з потрісканим, вигорілим, вивітреним дзьобом розмахувала ціпурою просто над його головою.

— Велика Мати, — з пострахом відступила венедійська громада. — Відьма...

Велика Мати стояла в оточенні зграї велетенських вовків. Голубуватою слюдою поблискували дикі вирви очей, клацали ікла.

Жінка щось тихо прошамотіла, й вовгури оточили нажаханих полоненців. А вона гострим кістяним ножем перетнула пута на ногах та руках чужинців і владним жестом показала на Зелену верховину, яка чорним стрімчаком прорізала досвіток.

— Я прошу вас усіх до себе в гості, — Хрипкий голос ніби каркання чигрин-птиці, відлунився у моторошній тиші. Захрипіли звірі, клацнули ікла, голубувата слюда вовчих шереп запливала червоною барвою. Венеди відступили ще далі.

Велика Мати взяла з рук знесиленої матері посинілий від холоду згорточок і пішла попереду чужинців. Ті рушили за нею, нажахані, та все ж сповнені невиразної надії.

Десь перед тим, як вийти із кола Священного дуба, вона ще раз повернеться до гурту:

— Зло чините, венеди! Ви не діти доброго батька Даждьбога, а вбійники. Де ваші рогатини, списи? Чи руки ослабли, чи душі повимерзали? Сніжана уже відступає, в Праліс повертаються олені, вепри. А чим сі люди завинили перед вами? Тим, що попрохали у вас помочі та притулку? Тьху!

Вона люто сплюнула на землю і вдарила по ній костуром. І несвітенний жах знову охопив венедів: на святу землю плювати не можна, бити її не можна. Проклятий буде рід, який на ній живе. Грішний і проклятий.

Відьма з гостями в оточенні вовчої сторожі зникла у лісових хащах. Світозар встав навколішки, поцілував мерзлу тверду землю:

— Прости нас, Мати Сира Земля!

— Прости нас, Свята Мати Сира Земля,— вторив йому гурт перестрашених венедів!

З того дня про зайд ніхто не чув. Вони заховалися у теплій та просторій печері Великої Матері. Коли відступили морози і в посаді з'явилися харчі, рід постановив відносити частку до підніжжя Зеленої верховини. Боязко наближалися посланці до кам'яної обителі Великої Матері, де постійно крутилися вовки — сторожова чата відьми. Знали, що ніхто їх не зачепить, та все ж полегшено видихали, покинувши на стежці дари, і давали лиха своїм солом'яним постолам.

Вони боялися гніву Великої Матері, вимолювали у неї прощення перед требищем богів, знали-бо: людська жертва може бути принесена в жертву богам тільки з її на те заруки. І жертвою може бути лише кривдник, тать, зло-чинець. Вони порушили древню угоду, Закон, і боялися кари.

Але Велика Мати мовчала.

Тихо було на Зеленій верховині.

Лише зрідка уважне вухо вловлювало сміх дитини чи легіт жіночого голосу. Венеди боялися кривавої мсти чужинців, які були добрими вояками, виставляли дозори, аби ті не захопили їх зненацька. Та біда прийшла з іншого боку.

Ворог напав на Венедію напровесні, посеред білого дня, коли і стар, і мал були в полі біля рала, сіяли овес, просо, жито. Городарі марикували побіля ріпи, били лобами бібочокам Царя Гороха і пахучим зернам Цариці Коноплі. Переживши страшну зиму, венеди потягнулися всім родом до матері-годувальниці, вклякали перед нею на коліна, молилися богині Наві, духам Ясновида і Перуна, аби сонце її вигріло, дощі її оросили. Вони пестили її мозольними руками, побожно цілували. Нікого з венедів не могло застати сонце сплячим цієї весни: боялися гніву Ясновида. Все прийшло в рух, закипіло, закрутилося. І проснулися надія, любов і природня доброта венедів. Тепер вони з осудом позирали у бік Зеленої верховини і зітхали: здорові можі, добрі були би оратаї. Велику ниву могли би засіяти. Велика Мати тієї весни, щоправда, таки прислала сіянки від своїх щедрот, котру зібрала з своїх чародійних грядок, начаклувавши ще один чар-овоч, та сама на укладання першої борозни не заявилася. Не поблагословила...

Ворог прийшов тоді, коли його ніхто не чекав. Молоді та дужі були в полі, навіть дозори зменшили, на рахунку були всі робітні руки.

Вершники на розвихрених конях увірвалися на повному скаку в городище, вимахуючи мечами і смолоскипами. Зойкнула молода жінка з простромленим горлом, об камінь полетіло немовля, впав на порозі хлопчак, затиснувши в кулачку скривавленого очеретяного меча. Закурілися перші хижі. Верхівні з палаючими смолоскипами поривалися все далі — до Священного дуба, до Свят-дерева, до серця Венедії. З поля бігли оратаї, сівачі, городарі. Пізно! Пізно! Мечі залишилися вдома. Чим воювати?

І тоді із Зеленої верховини виринула на прудконогих лошаках злютована лава воїв у зелених плащах. Брязнули мечі. Почалася січа.

Допоки венеди згуртуються і прийдуть на поміч, під залізними головорубами степовиків поляжуть усі — всі три десятки.

Їх витягнуть потім з гори трупів нападників. Вродливий чорнявий вождь встигне прошепотіти: "Бережіть сина мого, Іломера..." Попросить він, бо жінка з очима молодої орлиці відлітатиме чорними крилами брів у небесну височінь, відлітатиме у Вирай воїтелька у зеленому плащі і з мечем у ніжних руках... Світозар поклянеться над марами героїв, що виховає їхнього сина своїм наступником.

Виховає з нього венедійського вождя.

Венеди справлять по рятівниках гучну тризну. Дочекаються світанку, аби ті змогли востаннє попрощатися із Ясновидом і з богинею Яві перед відльотом у володіння Наві — чорної богині, яка закрила на всі засувні для сущих україну предків венедів — Вирай.