Андрій Первозванний - Сторінка 14

Або ж довести переступ. Тільки через одні казання хай навіть Великої Матері не поставиш людину на дибу і вогонь. По Закону вчинить з Гором — пустить по його сліду вивідувачів, по Закону і з його дочкою. Тільки ж Закон Законом, а чи ж така вже дивація у Венедії, коли силоміттям батьки видають своїх дочок за нелюбів. Овсій роздратовано скрипить зубами: морока...

— Пощо питаєш мене? Сам відаєш — вільна венедка єсьм, роби, як законали наші предки, — веди до дерева Лади, чини требу і клич людей на Толоку. Будемо терем вам ставити. Досить венедам тулитися, як мишам, по земляних та глиняних норах. Я... я також прийду.

Іломер з розмаху гупає головою просто у пилюгу, а потім кидається Овсію на шию, в грудях хлюпають буйні хвилі Райріки. Збоку, з заростей малинника, чути зраділий сплеск дівочого голосу.

Хлопчисько... Овсій простує додому хвильовою стежиною і хитає головою: спробуй дай ради з таким. Не втерпівши, озирається: над Венедією ошаліла крутіж зірок, пливуть, вимахуючи кучерявими обмахалами дерева, а над усім пролітають дві сліпучі тіні ошалілих од щастя закоханих. Мана... Овсій смикає себе за вухо і збентежено відвертається.

Глава 10

ТОРГИ

Наступного дня Гор щез. Заплакана Орися билася над трупом задушеного Носа. Іломер ще на досвітку погнав зі своїм загоном у Праліс. Овсій послав слідами брата чотаря Муху зі своїми вояками, та ті підвечір повернулися ні з чим. Венедія затерпла у тяжкому передчутті, у поля вирушали, озброєні мечами і списами. Ворота зачинилися на всі засувні. Чекали Іломера, та той воловодився декілька діб і стільки ж посмурнілий Овсій стовбичив на головній вежі. Нарешті із Дикої Пущі вилетіли змилені коні молодої ватаги.

— Біда, володарю! — Іломер скочив з крупа гнідого коника і виструнився перед Овсієм. — Два висілки батька Роса попалені, у селитьбах всі мертві, нікого з живих не залишилося. Наші рудокопи також усі мертві.

— Як? — схопився за горло володар Венедії. — Хто?

— Не відаємо того. Обстежили розори, сліди уже запалися. Та мислю, що нападали поночі, коли ніхто не чекав. Хтось вів такий, що добре знав наші дороги і стежі. На висілок бортників напали з боку Білчиного гнізда, так сліди показують, а туди чужий, сам знаєш, не пробереться. Глухі місця. Заховані скелями і болотами. Дозорців порубали на місці. Сторожові вежі зірвано. Як се могло статися, володарю? У посаді батька Роса ніхто нічого не почув, ми туди принесли вість першими. Та й гамарників наших біля самих печей стяли. А можі вони були жилаві, без підступу не обійшлося. Облетіли ми Пралісом аж до білочників, та ніхто нічого не помітив. Чуєш, володарю, такий розбій на нашій землі, а ніхто нічого не завважив!

— Чую, Іломере...

— Посилай за Гором, батьку. Чини йому спит вогнем і залізом. Питай, звідки прийшов, якими дорогами?

Овсій опустив голову.

— Знаю, володарю, що брат твій єдинокровний, та мусиш тепер таки дослухатися до слів Великої Матері, мислю так, що є правда у її словах. Чини спит своєму братові, вельможний володарю!

— Немає Гора у Венедії, — слова скреготіли, як камінь по жорнах. — Утік...

— Як? Як міг Ніс його упустити?

— Ніс, твій дружко Ніс мертвий, Іломере... Видно, удушив його ускок, що назвався моїм братом...

Молодий начільник померх:

— Покруч він безрідний, а не твій брат, володарю. Орися? Що з Орисею? — На потьмянілому обличчі проступили жили.

— Плаче...

Іломер захитався: "плаче... "

— Страшна справа скоїлася на наших землях, володарю...

— Скликай венедів на військову раду, молодий начільнику!

Над Венедією забубонів мідний пан.

Іломера і молодих чотників допитували довго. Воєводи крутили головами, не розуміючи, як безгучно вчинену таку уразу. Хто? Певкіни, фени? Таж ті нападають зазвичай далеко пізніш збору урожаю, налітають по першому сніжку, і цікавлять їх насамперед обори та комори. Лісові загони лазуряків, яких чимало розвелося у Пралісі? Але ті також ніколи не випалювали людських гніздовищ. Рабували, захоплювали бранців — так. Та не виталовували дощенту висілки та займанки, не вибивали до ноги словенські роди. "Щось не так", — перезиралися венедійські верховоди: пощо лісовим розбійникам згари, з яких не візьмеш потім нічого? Якщо на венедійську землю прийшли невідомі оружні нападники, то де вони ховаються? Великим загоном неможливо непомітно пройти повз стільки поселень. Сиві, досвідчені войовники розгублено чухали потилиці і завзято сперечалися, не будучи в змозі дійти якогось рішенця. Не може ж такого бути, що якийсь із словенських родів почав колобродити, пішов на своїх родаків, зманений легкою поживою. Хоча... І не таке бувало під сонцем. Зиркали на почорнілого, паленого гірким стидом володаря: треба ж отакого — невже ж таки рідний братан володаря вчинив переступ супроти Венедії? А якщо він таки зворохобив інших словенів? Та вірити в те не хотілося. Одне ясно: Праліс треба оглянути добре, послати вивідників на Волинь, у Великий Степ. Нападники повинні бути покарані. А головне: з-під землі дістати Гора. Якщо він привів убійників, то чекай великої біди: брат володаря утаємничений у всі їхні заманки, засіди, знає місця дозорів, криївок. Все треба поміняти, збільшити сторожу і дивитися у всі очі. Розходилися пізно, смурні, невдоволені самі собою, кожному видавалося, що чогось не доп'яли. Назавтра і стар, і мал повинні були виходити на укріплення земляних валів. Цього вечора жертовні вогники горіли у всіх оселях яскраво як ніколи, обсновуючи темряву тривожними колючками.

Голова Ясновида ще ховалася за крайнебом, як знову зарокотало головне венедійське било і в прохолодне небо вдарили з далеких верховин сторожові вогні. В посаді зазвучали голосні крики, забігали люди, тривожно задзеленькотіли мечі. Овсій з високого валу оглядав довкілля запаленим од безсоння зором. Із сторожових веж задимало, закучерявилося одне пасемко... Друге... Таки ні — слава богам, не військова тривога. Греки! Торговий караван, якого венеди виглядали друге літо, припасаючи на отаку оказію мішки з добірним зерном, найрозкішніші шкури диких звірів, витоплюючи вощину та зберігаючи пахучі меди. Мідне било радісно, з короткими перервами задзвеніло, і стало ясно венедійським старшинам, що на укріплення земляних валів сьогодні ніхто не вийде. Венедія дочекалися приходу довгожданих купців і, забувши про вчорашню тривожну віду, венеди радісно заметушилися, жінки викладали свої вишивки, які хоч і були на грубому лляному полотні, та дорого цінувалися чужоземними купцями. Відкривалися обори, хапали курей, поросят, хліби. Овсій намагався острожити своїх вояків, які поривалися за браму, врешті вдалося виставити сторожу для виходу венедів до усталеної стоянки грецьких кораблів на берегах Рай-ріки. На валах і брамах розставили вояків. З гуркотом розчинилися скойки дубових воріт, і в пролом ринулися заклопотані поселяни, розжохані передчуттям доброго набутку. Невдовзі на березі Рай-ріки запалали високі огнища, запахло смажениною, захлюпали у глиняних чашах золотисті меди.

Апостол разом з Філдеєм, Марією і Яником спостерігали за людським тлумом неподалік од торгових кораблів, вичікуючи, доки відхлине перша хвиля ошалілого натовпу і вони зможуть наблизитися до купців, які у білих тогах поважно походжали палубою, викочували бочки з вином, сувої з тонким полотном, барвистими килимами. Розкривалися ящики з дорогим скляним посудом, прикрасами. Окремо, і то вже під посиленою охороною, продавалися залізні вироби: ножі, мечі, сокири, лопати, сікачі, рала. Овсій в білосніжному корзні, золотою гривнею на шиї і таким же золотим начільником прицінювався до мотиг, Іломер не зводив очей зі зброї. Між володарем і молодим ватагом одразу ж розгорілася запальна суперечка: о! Іломер нізащо не упустить нагоди озброїти свою дружину цими піками, щитами, мечами-головорубами. Овсій скрушно похитував головою:

— Ти, хлопче, тільки про брань думаєш. А як же серпи, мотиги, коси? Та ще в часи, коли рудники наші розорені. Не про смерть треба думати. Про життя.

Все ж було видно, що він поступається перед наступом молодого і завзятого суперника, що суперечить йому тільки так, задля годиться, сам-бо добре відає, що є добра нагода озброїти вояків Венедії. Часи наступають непевні. Овсій дав знак своїм комірникам, і ті почали стягати на палубу великі й важкі рептухи. Іломер люто сварився тепер уже з купцями, пробуючи пальцями гострі леза і потрясаючи кольчугами. Торгувався до сьомого поту. Очі хлопця пожадливо світилися, і він весь аж тремтів од збудження.

Товари миттю зникали з дерев'яної палуби. На піщанистій косі почалося дійство з піснями, танцями. Греки хитрувато поглядали на венедійських дівчат, уквітчаних білими лілеями й червоними маками. Один із них, тлустенький бородань, завваживши тонкостанну, золотокосу Орисю, чіпко обмацав її ласим поглядом знавця, із захватом прицмокнув пухлими губами і звернувся до володаря, пропонуючи йому за дівчину решта товару: зброю, реманент, посуд, одежу — все, що той забажає.

Овсій засміявся:

— Венеди не торгують людьми, гостю дорогий.

Купець ще трохи посмикався, врешті з жалем відвернувся од словенської красуні. Іломер навіть за своїми торговими справами таки щось, либонь, завважив, бо за мент був уже на своєму гнідому коникові і Орися навіть не встигла зойкнути, як він, вхопивши її на руки, вітром помчав до Венедії. Дівчина відбивалася кулачками, смикала за чуприну, та Іломер, погрозливо покрикуючи, міцно притискав до грудей дорогоцінну ношу: моя!

Сміялися греки, хапалися за животи венеди. Нічна затьма пробиралася поволі. По всьому узбережжу палахкотіли кострища, відганяючи темряву.

Апостол нарешті отримав змогу поговорити з купцями.

Давно уже запримітив двох бородатих молодих робітників, які спритно вергали товари на берег. Звісно, ізраїльтяни. В Єрусалимі були цієї Паски. Якраз напередодні усіх потішила вістка про смерть безумного імператора Калігули, який вимагав поставити свою статую у Храмі Господа і хотів примусити іудеїв на неї молитися. Його наступник Клавдій гоніння на іудеїв у самому Римі припинив, та в Єрусалимі Ірод Агріппа побільшив переслідування назореїв, тих, які сповідують віру у месію Ісуса Назаретянина, розіп'ятого на Голгофі сім років тому.