Андрій Первозванний - Сторінка 29

І це та сама Ярина, котра серце йому виїла щоденними докорами, що мало буває дома, забув родину за громадськими гараздами.

— Овсію, муже мій, чи то діло, що Горислава з двома дітками бездомною бродить посадом і спить простоніч. Чи ж винні діти, що безбатченки, що народила вона їх від ґвалту степовиків. Пощо карають їх венеди? За те, що не оборонили їх матір від лиха...

Овсій згідно буркотів, що якось руки не доходять скликати толоку, та й хтозна, чи захочуть венеди ставити хижку непотребниці? Допомогти, звісно, треба, ось тільки не до часу, колись згодом.

Вона не перечила, мовчки дивилася на нього глибокими замисленими очима, та наступного дня вражено спостеріг, як Ярина бродить посадом разом з духовидами Рода і Рожаниці, вибираючи місце під нову оселю: щоб росла там квітка ясна, а не чортополох, ніхто на цьому місці не вмер, не обранився, не спіткнувся, аби нова оселя не заступала сонця іншим. А ще за день вже порядкувала над валькувальницями і теслями. Тихо, але вимогливо звучав її голос. Ще донедавна така собі пихатенька жона володаря разом з усіма місила глину і обмазувала стіни для приблудної заволоки з дикої пущі, котру звідусіль проганяли. А ще нещодавно, либонь, першою би підняла ґвалт: чужаниця! Непотріб! Геть!

Овсій тішився і бентежився перемінами у власній жоні. Та справа була не у ній. Змінювалася не лише вона, в інший світ, інше життя вступала сама Венедія. Овсій розумів, що назад немає вороття, з прибуттям на їхні землі чужинця усе прийшло в рух — невловимий, невидимий, відкритий лише мудрим, він же виразно бачив знаки провидіння, але навіть у вірі своїй володар не вільний. Він — старший духовид, головний відун племені, за ним чіпко наглядають насторожені очі венедів. Тож, аби припинити перешепти і зайві балачки, саморуч підлатав венедійських ідолів, обгородив святилище. Венедійські духобори та жерці, готові уже підняти ворохбу, полегшено зітхнули: володар з ними. На вечірні проповіді Апостола приходив буцімто наглядати за порядком, насправді ж, заховавшись у темряві, зосереджено обмацував, обмірковував кожне слово сла чужого Бога. Начебто й хотів, аби цей чудний чоловік покинув їхнє гніздів'я. Та ще більш тривожився — піде чужинець та й залишить по собі тугий клубок нерозв'язаних запитань та сумнівів. І так бурхає

Венедія: щодень з'являються то Чорнобог, то огненний бугало носиться над землею, нещодавно гупнуло на землю на ранковій зірниці гордове каміння, та й русалки щось надто розбештетувалися по венедійських нивах.

Іломера такі розповіді лише потішали: що?.. Чорний дідо нарешті заявився? Довгенько щось не було його видно. Заспався вочевидячки у своєму царстві. А хто це на нього надибав? Звісно, аякже, як же я не здогадався, таки Гримич! Вічно замріяний, забаламучений жіночими казочками. Йде — землі під собою не бачить. Пісень повний лантух, виводить, аж тремтить. Весь у химерах. З будь-якої придибенції виводить:

Не сам я вийшов, Дажбог мене вислав З правої ручейки І ключики видав...

А, може, то була мишка сіренька, а він не додивився...

Іломера такі віди не цікавили. На його пам'яті подібні спалахи венедійського страхопудства нападали на посад не раз. В Іломера був інший клопіт. Він зі своїм загоном вдовж і впоперек скородив Праліс, захоплюючи щоразу більші кола. Розсилав гінців у ближні городища і дальні осіддя. Напнутий, як добрий лук, слизький, як вугор, вмостившись у соколиному сіделечку, скакав на своєму вороному Вогнику, пробивався крізь нетрі і хащі. Вимічав кожен слід, кожну зламану гілочку. Хлопець сподівався, що недавні розори на землях словенького Слова не повторяться. Може, який приблудний загін чужинців випадком натрапив на поселення, вчинив розбій та й посунув назад. Та тут же пригадував застереження відьми, і спину обдувало холодом. Давав короткий передих коню — і знову нетрями, пущами, буєраками, вибалками, ярами, узгірками. Часто залишався ночувати у Пралісі. Ліс бродив, як чаша хмільного пива. Скрекотали сороки, кували зозулі, витьохкували соловейки, чалапали перевальцем ведмеді, недобре зирячи у його бік і погрозливо фуркаючи. Скрадалися лисиці та вовки, подалі від людського запаху, шмигали у густому листі руденькі білочки. Інколи він натрапляв на якусь галявину, загублену у Пралісі, й, приставши на мить, заворожено спостерігав за сонячними переливами у кронах дерев.

Іломер був справжнім венедом. Будучи у доброму гуморі, міг колінкувати перед кожним пеньком, що прибрав подобизну чи то звіра, чи то людини, чи то дерева, і щиро молитися богам і духам Венедії. Але у хвилини небезпеки чи тривоги якось про них забував, покладаючись швидше на прудкі ноги, міцні руки, зіркі очі. Він сумнівався, що боги, зайняті стількома клопотами, зауважать ще і його — Іломера. Дубовим києм він добряче віддубцював ідолів на требищі після полонення Орисі за цю неувагу, та легше не стало.

Орися... Орися... Золотокоса нявка, чорна його туга. Вдень намагався не згадувати про неї, та вночі вона прилітала до нього у снах і мареннях, все запечаленіша і смутніша. Веселоока пустунка, в якої кожна дрібничка викликала сміх, промовляла до нього такими болісними словами, що він скидався од щемкого болю і тамував стогін.

Іломер любив ліс. Для бездомного сироти він давно став рідним домом, годувальником і заступником. Колись, гасаючи нетрями, він часто замислювався, як дивно влаштовано світ. Велика Мати розповідала йому про Світове Яйце, яке ділиться на три царства — дольне, вишнє і водяне. У дольному, у лоні Матері Сирої Землі, сплять венеди, там порядкує богиня Наві та Чорнобог, там плодяться чорти і біси — різні домовики, переплути, житничі, овсяничі. У водяне царство Кіян з Венедії пливуть три річки: водяна, огняна і кров'яна, звідтіля з'являються водяники і русалки, змії-кропині, цар Гадюн та цариця Яриця, яка гасить любовний шал заговореними краплями води Оляни. Всередині Кіяну є острів Буян, там росте Священний дуб, бродить буланий Див-кінь, звідтіля наглядає за людьми гордий сокіл та священний ворон. І вишнє царство тісно пов'язане з світом людей — світлим порядкує Світовид, а темним — місяць-молодик. Трійко сестриць-зірниць завжди готові прийти на поміч добрим людям — вечірняя, світовая і полунощная, або нудна, привітна і печальна. Планітники і планітниці, небесники і небесниці насилають на землю буйні вітри, а також можуть бути помічними при різних болістях... Втім, не раз замислювався Іломер, навіть Велика Мати не все знає про те, як влаштовано світ. У кожному роду свої віди про велику Рибу, або дванадцять соколів, калину-малину, або Світове дерево, царство Вираю і Рай-ріку. Все знає тільки спільна голова Венедії.

Звістку про прихід на землю людей Сина Божого Іломер сприйняв природно. Отож над усіма світами і навіть над Священною Куркою, яка знесла Світове Яйце, є один Господар. І в цій обітниці порядкує Велика Мати на ймення Марія. Ісус — Сус, як швидко переладували ім'я венеди, приніс людям заповіді любови, але лихі люди — слуги Чорнобога і Наві — підступно убили його. Тепер він Господар вишнього, дольного і водяного світів; до цього треба призвичаїтися, бо Господар буде тяжко карати людей за зло, підступність, несправедливість та неправедність. І добре зробить — розсудив хлопець по-хазяйськи. Бо якщо немає ладу і порядку у найкращій із дольних земель, Венедії, то що ж тоді твориться на інших землях.

Апостол Андрій, може, і хотів би перелицювати думки і почуття венедів на більш звичний для нього лад, та зупиняла осторога. Не хотів нічого одібрати у венедів. Ані ніжних купальських пісень — слухати не наслухатися, ані споконвічних мудрих вед, у яких сяяли добірні зерна народного досвіду. З обережністю мудрого садівника щепив він на буйний саджанець паросток Христової віри. Не чекав, що він одразу зацвіте, заплодоносить. Не мислив про власну славу. Минуть віки, розпрямиться, зазеленіє величне дерево. А тоді й згадає змужнілий, повносилий народ добрим словом його — простого рибалку з ґалілейських берегів, скаже, що не було зла в його проповіді любови, скаже, що не приходив він проклинати життєдайних рук Світовида, виполювати сонячні купальські кола. Скажуть, що був доброю людиною. Великим світачем, бо горіло серце чистим полум'ям любови. Зцілював тіла і душі. І дав вічну надію на спасіння.

Іломер цього ще не знав. Не дуже морочився чудними проповідями чужинця. Більше його мучило земне. Ліс — ось його бог і учитель. Покручені стежі, западини, буєраки. Запах зеленого моху і бузини. Трави, звірі, птиці. В Іломера була душа лісової людини, єдине, що його дратувало, — колюча напасть — комарі. Проти дрібного комариного народу не вдариш мечем, не напнеш лука, гарцюй, як малоліток, та відмахуйся від напасті.

Тож для нічлігу він вибирав затишну печеру або вибирався на горіхове дерево та й вмощувався межи розложистих гілляч. Цього разу Іломер уже три доби пробирався Пралісом, даремно намагаючись все ж розгадати загадку недавніх розорів. Темніло, він розгледівся: невже сьогодні вечернуватиме його крівцею комашня? Ні, поталанило: дупло у старезному ясені було просторим і зручним. Викуривши звідтіля виводок вужів, — простіть, панове часу, ненадовго посуньтеся, вам до кінця світу крутити свої кільця, а мені лише ніч перебути! — назносив трави і моху, потім заліпив отвір глиною, залишивши невеличку продухвину, підтягнув до стовбура вирваного з корінням куща терну, таким робом замаскувавши своє ліжбище і, вмостившись, заплющив очі, посмоктуючи шматочок солодкої і запашної деревної смоли. Знову з'явилася Орися, тягнула до нього тендітні рученята, жебоніла лагідні слова своїми майовими устами. Він полинув до неї, з нею в позахмар'я, зачасся. Золотий вихор підхопив їх і закружеляв у високому небі, розцвіченому зірками, і Священний дуб враз розцвів сліпучими зірками, на самісінькому його вершечку тремтів од сміху золоторогий місяць, вони також сміялися, і її губи пахли медами та суницями.

— Орисю, — тягнувся він до неї, охоплений щастям, розпалений жагою, — Ладо моя довічна, підемо до Купала, народиш мені синів і дочок...

Дівчина раптом задрижала. Світле личко почало чорніти, вугліти. Вона ще ворушила губами:

— Столочив мій купальський віночок мій тато, Іломере...