Андрій Первозванний - Сторінка 31

У гніздовищі Великої Матері засвітилися ледь видимі цяточки, заворушилися веселими різнобарвними сполохами. Всі затамували подих, видивляючись знаку од відьми.

— Горить! — почав наростати шум. — Горить Великий вогонь! Во-о-о-го-го-онь!!!

Здавалося, вся Зелена верховина злетіла до сонця, лизнула його сліпучим язиком. Вогонь спалахнув раптово, нараз, вогняним багатоголовим змієм буцнувся в небеса, завирував, закурівся темними клубнями диму. Подала свій голос Велика Мати, покликала своїх дітей до родового гніздів'я. Ближні і дальні роди з висілків, займанок, городищ і посадів. З пасовищ, полів і лук, з високих теремів і землянок, хиж та куренів, із берегів Рай-ріки, маленької Росі, Прип'яті, із Пралісу — всіх людей Слова з венедійської україни. Всі, хто побачив цей високий вогонь, знав, що прийшла найбільша біда, що сам Чорнобог виповз зі своєї засідки в оточенні усіх своїх темних служок і попідруч з страшною Мораною суне словенською землею. Матері хапали на руки немовлят, юнаки й можі здіймали зі стін мечі, сулиці, пращі, стріли, луки, підлітки — кам'яні сокири і серпи, дівчата — вила та заступи. Заревіли череди корів, заіржали кінські табуни, замекали овечі стада, рушаючи в неблизьку дорогу під грізними окриками погоничів. Нашвидкуруч вкидали у вози їстівні припаси, лаштували лантухи з домашнім реманентом, знімали з насиджених місць дерев'яних ідолів. Кожен загортав у шматинку жменьку рідної землі, кожен в останню мить низько вклонився матері-годувальниці.

Не було часу на молитви, на треби, на довге прощання. Перші валки під охороною рушали по втоптаному торговими людьми шляху і швидко зникали у лісових хащах. Аби потім розсипатися безліччю ручаїв і маленьких людських рік і попливти назад, до спільного жерела — на Великий вогонь, до стольного осіддя усіх венедів, до загибелі або порятунку. Володар на всіх дорогах виставив свої чати. Худобу збивали докупи і відправляли на маленькі острови Рай-ріки, ховали у загонах серед боліт. Таку силу худоби Венедія прогодувати не могла, та й розмістити її було ніде. Готували місця для прийому людей. Посад перетворився на військовий стан, наїжачений списами, розцвічений вогнищами. Разом з валками з ближніх виселок прийшли і перші звістки. Вандали повзли землею, скрадаючись, раптово нападаючи на маленькі поселення і вирізаючи усіх до ноги. Полонили мало. Навіть жінок після глумління рубали на шматки. Ніхто, крім Іломера, не бачив в очу живих супостатів. Чотники, яких молодий начільник послав на розвідини, не повернулися. Перешіптувалися, що то потвори з собачими головами і ведмежими лапами. Одне слово — песиголовці. Овсій усіх привітно зустрічав, вислуховував, найгірші розмисли справджувалися. Без доброго провідника таті не змогли би непомітно наблизитися до слов'янських селитьб, ніхто з потерпілих навіть не зміг підняти меча чи бодай подати сигнал тривоги. Здебільшого нападали поночі, зненацька. Володар стискав кулаки і шепотів найгірші прокляття тому, хто колись був його рідним братом.

Горіло Велике вогнище. Вночі воно було подібне до велетенського червленого птаха, який бився об Верховину розпростореними крильми. У ньому була прихована грізна таїна, бо де ж взяти стільки хмизу, щоб впродовж такого довгого часу підтримувати таке багаття. Тільки Іломер здогадувався, що відьма відвалила всередині печери міцно припасованого каменя і безколірний удушливий Нав'їн подих поповз кам'яною ложбинкою, зацвівши на Зеленій верховині вогняною квіткою. Все ж з тривогою позирав у далечінь: як там Велика Матір? Що з нею?

Третього дня, коли останні біженці знайшли притулок за земляним валом Венедії, вогонь востаннє сполошно змахнув крилами і раптово погас, залишивши по собі яру жарінь, яка ще декілька днів червоною шапкою огортала Свят-гору.

Овсій всі клопоти по влаштуванню нових поселенців полишив на Ярину з жінками, а сам складав нові військові чати, виряджав у Праліс. Від Ведмежого урочища, де залягли вандали, денно і нощно мчали з вістями вивідувачі. Вони ж і принесли страшну звістку, що у Ведмеже вступив ще один велетенський загін.

— Їх тьми, як вороння в небі, — тремтячими руками хапався за горлянку білобрисий Лебідь.

І знову потягнулися над Пралісом чорні дими. То зайди палили покинуті людьми городища і селитьби. Гор, добре обізнаний з облаштуванням ям і криївок для харчів, нишпорив по згарах і виказував їх вандалам. Всім було ясно, що переступника треба прикінчити насамперед і будь-яким коштом, на полювання вирядили першу чату виучеників воєводи Сивоконя — хлопців, які могли нараз перетворитися і у траву, і у кущ, і навіть, подейкували, у дев'ять ручаїв, та Гор був обережним, тримався тільки в самісінькій гущі озброєного загону, вцілити його з лука було неможливо. Згодом прийшла звістка, що потята вандалами перша чата Венедії. Треба було вирішувати, де приймати бій: чи пускати ворога під вали посаду і провадити оборону, чи приймати бій за межами Венедії, у Пралісі.

Думки розділилися. Три воєводи — Вихор, Ведмідь, Сивокінь, підвоєводій Іломер стояли на тому, що перший бій треба давати подалі від посаду. Чорногуз, Сокіл, Вирвихвіст, молодий чотник Гримич мали іншу думку: якщо загубити воїв, то нікому буде захищати людей і посад. Буде менше втрат, якщо бити ворога зі стін земляного валу.

— А що далі? — тихо запитав Овсій. — Чи не подушимось ми тут, замкнені зі всіх сторін? Помочі чекати нізвідкіля. Я розіслав своїх слів до савроматів, скіфів, аланів. Видно, і братам нашим по крові кісткою в горлі наша Венедія. Усі відмовили.

— Боги наші нас порятують! — вискочив Гримич.

— Боги? — прискалив хиже око Іломер. — Наші боги допомагають тільки мудрим і сильним, вельможний чотнику, не той час, аби на їхню поміч покладатися.

— На герць ставайте з ворогом, а не стукайте лобами один одного, — гримнув кулаком по столу Овсій. Але роздратування тут же оспало: вирішувати йому, за ним, головним воєводою, останнє слово.

Повільно видушив:

— Давайте помислимо, чого він не знає про наші залоги. Все ж три літа не було його у посаді. За один день не міг всього вивідати.

Можі потупилися. Знали, про кого річ.

— Володарю, — порушив важку тишу Вихор. — А ти? Ти сам повідав йому про залогу в Зміїному урочищі?

— Ні, — голос Овсія тріснув. — Але, може, хтось інший... Або мову про це заводили при ньому...

— Не повинен він про се знати. Віда Великої Матері всіх острожила. Не вірили в неї, але за язиком пильнували. Про всяк випадок. Та й часу не було...

Овсій ковтнув гірку слину:

— Тоді треба виманити їх до Зміїного. Дати бій десь неподалік і, відступаючи, затягнути під наші стріли й каміння, у заманку.

— Багато їх, — зітхнув Чорногуз. — Як піску у Рай-річці...

— Боїшся, заяча душа?! — Овсій схопив за пазуху довгоногого, цибатого воєводу.

Той повів широкими плечима, струсив руку:

— Не за себе, сам відаєш, володарю. Дихали вогнем.

Іломер, присівши навпочіпки, гострив на глиняній долівці своїм бистрим ножичком химерні кміти.

— Буде вам, — буркнув, — гляньте: се дорога на Глинище, од Ведмежого ускок поведе посіпак таки по ній. Іншого шляху на Венедію нема. — Голови старшин схилилися над мальовидлом. Ось тут стоїть наша залога на горі, значить, він ось тут заверне вбік по стежі. Морочитись не стануть. Виповзуть над урвищем Славути. Тут можна було б притиснути їх до берега, та немає криївок, треба їх пропустити. А ось тут, — Іломер відкреслив коло і всадив у середину ножа, — ось тут ложбинка поміж горбів, можна вдарити зверху, зав'язати герць й, відступаючи, затягнути у Зміїне.

Старшини чухали потилиці, тужили лоби.

— А якщо не поженуться? — невпевнено запитав Сивокінь.

— Поженуться, — Іломер пригнув рукоять ножа, лезо тенькнуло, затріпотіло. — Вони ще не биті, немає остороги, немає страху.

Боги!!! Я старий, я дуже старий, замарудило в душі Овсія, старе мене покинуло, за нове не вчеплюся. Водив, звісно, венедські загони у бойові походи на розбійників, фенів та певкінів, тяжко карав своїм мечем степовиків, ніколи не чув у своєму серці страху, але й ніколи не кидав у такий вогонь увесь свій нарід, із старими та малими, жіноцтвом та каліками.

Овсій аж зараз відчув увесь тягар володарської ноші. Чи витримає він її? Чи під силу вона йому? Все ж рішився.

— Скликайте чотарів і сотників, — повернувся до Кореня, який мовчки спостерігав за дійством у теремі. — Буть по-твоєму, Іломере, ліпшого ми нічого не придумаємо, передовий загін поведу я.

— Побійся богів, Овсію, — прохрипів Ведмідь, — То загін смертників. Воїв у нас багато, а володар... Володар у Венедії один.

— А хто тобі сказав, що я поведу венедів у смерть? — Голос володаря прогуркотів сердито, грізно, та очі блищали од ярого сміху, — я поведу їх у побіду. Чулис-те всі? Всім так і скажіть!

Потроху почало розвиднятися. Скресали усмішки.

Глава 3

СЕРЕДИНА РІКИ

Апостол разом з жінками і старими лаштував криївку для дітей. За густим малинником посередині посаду зяяла роззявленим ротом глибока западина, заросла довкруж кущами і ліщиною. Ярина привела туди венедів, і закипіла робота. Діти — і свої, і прийшлі — сяк-так облаштувалися в оселях Венедії, але коли розпочнеться облога, то всі здорові жінки будуть біля валів, аби рятувати поранених, підносити стріли, варити смолу. А дітей треба будь-що оберегти від зальотних стріл, ненатлого вогню.

Матері розчищали й поглиблювали западину, у лозових кошиках носили наверх землю, лаштуючи охоронний вал. У розчищену виямку наносили теплі шкури, верети. Свіжу землю обкладали дерном. Стіни укріплювали ясеновим паліччям. Хтось притяг велетенського глиняного казана. Дара своїми маленькими ручками ладнувала у глибокій ямі піч. Звідусіль до криївки зносились припаси та вода. Апостол впоряджав ліжниці для малюків. Вперше за багато років взяв до рук топірець, уміло поцюкував, витесуючи поперечні для лежанок. У гуртовищі не нього не дуже уважали, люди змінювалися, роїлися, з'являлися і щезали незнайомі обличчя, та вони намагалися бути поруч — Апостол, Янек, Марія, Велика Дара, Птаха — чорноброва, тонкостанна жіночка, схожа на рожу-розпуківку. Криївка ще не була закінчена, коли з'явилися перші малюки, їх приносили жінки на руках, клали на ложа, цілували й швидко зникали, шепочучи молитви Роду і Рожаниці.