Андрій Первозванний - Сторінка 43

Там кріпость стоїть золотоверха, молочні ріки течуть о кисільних берегах. Там венеди будуть у безпеці, як у Вираю...

Іломер з розмаху ударив молодого шалапута просто у лице:

— Солодко співаєш, та слухати тяжко. Знову своїми баєчками баламутиш людей. Немає там нічого — сам добре відаєш. Не раз венеди посилали туди вивідувачів, я сам пару років тому виходив балтські береги вздовж і впоперек — пустош і холодрига. Земля слабенька, рибою однією годуються тамошні поселенці. Не до Вираю, а на погубу поведеш людей. Ми сильні, доки всі купно. Тоді й самі зведемо золотоверхі кріпості світові на подивування. І молочні ріки у нас потечуть, тільки тяжкою працею. Спинися, чотнику, добром прошу.

Гримич стирав сукровицю з носа, ошелешено крутив голубими безтямними очима.

— Ви погано шукали, — шепотів впертими розквецяними губами. — Ти ж сама, Велика Мати, не раз оповідала про острів, де росте побратим нашого Священного дуба і де живуть наші боги. Звідси, з попелища Венедії, вони повернулися на свят-острів, там серце нашого роду, жерело нашої сили і слави. Там, я знаю, чую, горить слов'янське родове вогнище, воно нас кличе.

— Там горить вогнище нашої погуби... — навіснів молодий володар. — Не дозволю тобі порізнити венедів.

Мовчала Велика Мати. Замислено поглядала старечими очима на молодого, зніженого чотника.

— Чому мовчиш, Велика Мати? — Іломер ладен був зрухнути Зелену верховину.

— Нехай ідуть, — примружила гострі очі. — Відпусти їх, володарю...

— Що ти говориш? Як се, відпусти?

— А так — відпусти. Всі не підуть. Та хто на цьому погоріллі марить золотоверхими палацами, рай-островом і рай-життям, нехай ідуть. Побродять, поблудять та й осядуть. І почнуть будувати те, що намарили. А раптом щось у них і вийде.

— Одірвані од роду-племені? Відьма хихикнула:

— Та ні ж бо. Пов'язані з венедами. Не так просто, як тобі здається, забути рідні пороги. Научаться в інших племен уму-розуму та й іншим передадуть. Не дороги, не відстані нарід різнять.

— Та ти ж поглянь-но на нього пильніш — ручки маленькі, душа як у горобця: що може такий набудувати, чого навчитися, чому навчити? В співанках він перший — не перечу, солодкоголосий — се таки правда. Мороки забив не одній дівчині, а на щоденних труднівках чи на ратному полі щось не помітно було його моці.

— Хто зна, володарю... Хто зна...

Гримича Іломер таки саморуч змотузував, а Пугачу та Соколенкові наказав не спускати з нього очей. Тривожився не на жарт: розполовинити рід — обезсилити. І так багато крови витекло з народу. Підуть за мрійливим співцем і погинуть. Слабаків та немічних, либонь, не візьмуть. Дужі, молоді підуть шукати казкові краї. Велика Мати тільки глипнула, каркнула пташиним сміхом та й змовчала.

Іломер відходив з останніми. Підійшов ще раз до стариці.

— Пора, матінко, — юнак погладив її кісткуваті плечі. — Я понесу тебе на руках.

— Е, ні, володарю, я залишуся тут. Хтось повинен стерегти наші краї, хтось має оберігати родове вогнище Венедії...

В Іломера стиснулося серце.

— Ти ж не можеш тут залишитися, — він стряснув п'ястуками. — Не сьогодні-завтра винюхають твоє гніздів'я. Вони уб'ють тебе...

— Я смертна, синку, та... — вона втомлено заплющила очі, — та усе ж мене не можна убити. Ти мною не клопочися, думай, як убезпечити шлях венедів. Будь мудрим і обережним, володарю. Тривожуся я, синку: а що, як волинське плем'я вас не прийме? Що тоді? Будеш брати їхні землі бранню?

— Ніколи! — Іломер поцілував меча. — Ніколи, Велика Мати, не піду я оружною силою на слов'ян, наших єдинокровних братів. Та й пощо про це думати? Корінь ще навесні, по першій тривозі питав тамтешніх зверхників, чи приймуть вони нас до гурту. Старий Вол передав, що чекає і прийме нас з почестями. Старий Вол кличе усіх слов'ян до свого гніздів'я: будувати посади, кріпості, землі там заліснені та тяжкі — треба людей до рала і до сокири. Ну, а якщо, — він недовірливо покрутив вусом, — якщо не поладять венеди з волиняками, тоді рушимо на незалюднені україни і там закладемо нове венедійське городище. З каменю і заліза. Зложимо орлине слов'янське гніздо, в котрому гніздитимуться можні орлята. Колись вони окріпнуть, стануть на крило, і ми виженемо всіх супостатів із наших земель. А якщо не ми — наші внуки. Тоді знову оживуть оці землі. Я присягаюся в цьому тобі, Велика Мати. А ти пообіцяй, — голос стихнув, вона ледве почула, — пообіцяй, матінко, що діждешся...

Не договорив, закрив обличчя руками.

Старосвітня жінка мовчки звелася, подибуляла у свою печеру. Невдовзі знову постала перед ним — ніколи такою ще її не бачив. У накидці з вовчої шкури, зі страхітливою ціпурою, на грудях вовчі ікла — се Велика Мати. Аж раптом стала перед ним чистенька, добродушна бабуся у розшитому кольоровими нитями полотті, у біленькому надскроннику, який ховав її випечену літами сивину, спиралася на золотого держака, увінчаного сяйливим тризубом. Усміхалася. Іломер охнув. Сонячний знак Венедії, родовий царський знак.

Скільки то словенських родів пересварилися, розшукуючи його. Врешті махнули рукою — жіночі талалайки. А все ж не раз то, тут то там виникали балачки, що, звісно, колись-таки сонячний знак проросте з землі й тоді повернеться до них могутність роду.

— Сей знак переданий венедам могутнім племенем велетів, — відьма заговорила голосно, урочисто, скинулися з дерев птахи, у небі залопотів лелечий грай. — Прийшла пора тобі про це знати, володарю. Велети були високого зросту, великого розуму, страшної сили. За те їх і нищили по всій землі. Нищили їх люди малого зросту, мізерного розуму, дрібної душі. Їх було надто мало, вбивали їх підступно, кидали у спину списами, заманювали у пастки. Останній свій притулок вони знайшли на нашій землі, володарю. Вони взяли венедійських жон, і ті народили від них синів та дочок. Їхні діти були не такими високими ростом, та цей знак — вам, потомкам велетів, — не дрібніти душами, не міліти серцем. Чуєш, венедійський царю! Передаю тобі цей родовий знак і заклинаю: велику владу, яку ти здобудеш над слов'янами, не повертати для своєї користи. Думай про людей, думай про народ, думай про нашу державу... І прощай, сину, з роду орлів...

Заплющила очі, подаючи знак, що розмова закінчена. Іломер опустився навколішки, обережно поцілув її випрозорену руку. Постояв мить, силкуючись щось сказати, та не зміг. Боліло серце.

Наостанок озирнувся: відьма сиділа на освітленій сонцем лапичці землі і танула під сонячним промінням, розпливалася, вростала в землю.

Іломер брів стежиною, втоптаною венедами, доганяв валку: тільки б дістатися до острівця, на якому захований табун коней. Тоді їм не страшна погоня ворогів, на бистрих кониках їх не наздогнати... Зітхнув. Надто розтягнулися венеди Пралісом. Зараз хоча би одного завалящого коня. Хоча би старезну, сухоребру шкапу, аби дістатися в голову.

І вражено застиг. Почулося? Примарилося? Дзвінке іржання перекривало шарудіння легкого вітерця. Не вірячи сам собі, тихенько свиснув, і з темніючої гущавини просто на нього вискочив велетенський, паленіючий чорним вогнем гривань й оглушливо заіржав, скидаючи передні ноги просто над головою свого господаря.

Іломер кинувся йому на шию:

— Вогнику, братику, як ти зумів вирватися від їхніх комонників, як ти відшукав мене? — В горлі радісно клекотіло.

Вогник радісно похитував чорною головою, тикав морду просто в губи юнака. Могутнім крупом, тонкими ногами проходила дрож. Іломер зауважив на спині криваві смуги, либонь, добре батожили славного коня вандали, прагнучи приборкати.

— Не змогли тебе покорити, брате, — горював та тішився юнак, оглядаючи криваві рани на кінській спині, — Признавайся: не одному хвалькові переламав ребра?

Кінь похропував, тикаючись у рамена, здавалося, сміявся.

— Вибач, браток, — Іломер винувато заглянув у розумні очі свого коня, — рани лікуватимемо потім, а зараз нам, старим воякам, негоже про них думати.

Закинув на спину червоне володарське корзно, умілою рукою пустив риссю, потім галопом. Перелетів вздовж довжелезної людської валки, висяваючи золотим тризубом.

Зауваживши несподіваного вершника, венеди спершу німіли від здивування, а потім захвилювалося, схлюпнуло понурими людськими рядами, стишене "Юра-а-а-а!" Вони уже далеко відійшли від посаду, та все ж страхалися криками привабити до себе погоню. Та все ж од одного вигляду чорнявого тонкостанного володаря з золотим тризубом тепліли серця, гоїлися рани, ярим вогнем розгорялася заграва надії. До них повернувся державний царський жезл! Вони будуть великим народом. Вони переможуть і покриють себе славою. Вони будуть жити!

Всередині людського потоку ішов із венедами Апостол. Дослухався до людського гомону, думав, що приходить час, коли і йому пора рушати в далеку дорогу. Невиразний поклик тихо прозвучав у його душі, і він поривався вперед, хвиляли великої ріки, на береги якої вони раз по раз виходили.

Скоро прибув табун здорових, вгодованих на буйній паші коней. Венеди нашвидкуруч збивали візки, весело котилися колеса, падала, падала під ноги дорога. Твердою рукою правував походом Іломер. Не знав утоми, було невідомо, коли спить і чи спить взагалі. Невгамовний, крутий, прибутня сила вчувалася у зміцнілій постаті, й цю силу він променував іншим. Лише не можна було не помітити, як він раз по раз озирається назад, когось чи чогось чекаючи.

Квітослава не з'являлася.

— Погубив дівчину, — карався юнак. Скільки смертей набачився останнім часом, проте ця погуба стала для нього найболючішою, гріх за неї падав на нього одного. Сам попросив помочі у веселоокої бортниці. Сам...

Глава 13

ЗОЛОТИЙ КАМІНЬ ПОСІЄМО МИ...

На якомусь крутому розвороті знесилений, спінений кінь захрипів та й упав на передні ноги. Зблиснув меч молодого вандала, бідолашна тварина тільки сіпнулася. Вояка вхопив дівчину на руки і бігцем кинувся вперед. Чула, як шаленим молотом гупало його серце, вогнем палахкотіли м'язи. Вже на ранковій зірниці, видершись на крутогір'я, зупинився, важко відсапувався, прислухався. Звуки погоні неслися далеко збоку. Приклав пальця до губ, наказуючи мовчати, рвонув меча, перерізав мотуззя на її руках і ногах. Дівчина вигнулася від раптового болю й звалилася просто йому під ноги.

Чорним болем догоряла ніч.

Чужинець присів біля Квітослави навпочіпки, розпачливо щось лементів, пучками пальців обережно торкався її скривавленої спини.