Андрій Первозванний - Сторінка 44

Звела голову: розводив руками, благально-запитально зирив у вічі. Врешті вхопив її за руки й сердито стріпнув. І ще раз. Вона здогадалася, розгледілася, принюхалася — неподалік Зміїна ущелина — місце першої битви венедів з вандалами. Похитуючись, звелася на важкі ноги і побрела попереду.

Сизим світанком вони набрели на викладеними венедами кам'яну криївку, дивом уцілілу після недавнього скалоламу. Волохате сонце ледь-ледь прочухмарилося, перше проміння ще не дотягнулося землі, та небесною гладдю уже поповзли оболоки. Звідтіля вони спостерігали, як шмигали вершники лісовою дорогою, оглядаючи дерева і кущі, винюхуючи сліди. Чули ревінння розлюченого Сіґурда — забагато невдач звалилося на нього на цій проклятій землі. Сіґурд прагнув крови, він би по краплині виточив її з венедійської зміючки і свого раба, який невідь-чого одурів: обіцяв же йому віддати на забаву оту кусючу руду бджолу. Квітослава здригалася од кожного звуку, але скоро смертельна втома взяла своє, і вона міцно заснула, прислонившись до кам'яної стіни.

...Стрибог бавився зеленими лапами дерев, розгортав, розкручував. Промінці весело летіли у просвіти і, долетівши до її долонь, раптово відскакували. Неподалік гудів рій бджіл, і вона клопоталася як би не пропустити мить, коли бджолина матка облюбує якесь затишне дупло. М'який мох тепло лоскотав її босі ноги, вона бігла знайомими стежками, галявами й сама дзуменіла маленькою золотою бджілкою у пошуках солодкої перги, запахущого соку. Вона нарешті побачила чорний крутень, що вився побіля невисокої липки, потім ще один, потім тисячі роїв закружеляли над головою.

Квітослава розплющила очі, і її обдало варом. У ногах сидів незнайомий гостролиций молодик і пильно дивився на неї зеленкуватим зором, в якому хилиталося зеленкувате світло. Сахнулася од несподіванки й боляче вдарилася об виступ каменюки.

Чужинець сердито закричав на неї і потягнувся до неї рукою. Дівчину зсудомило, вона запручалася, знову голова щосили стукнулася об кам'яний виступ. Тоді він кинувся усім тілом до неї, обхопив дужими обіймами за плечі, руки і притиснув до себе. Щось заспокійливо бурмотів й, від незнайомого шварґотіння їй стало ще страшніше. Затерпнувши, чекала страшного, неминучого. Та чужинець не рвав з неї благенького полоття, не облапував страшними ручищами, просто пригортав її тендітне тіло до себе й злегка погойдував.

За стінами їх кам'яної криївки шарудів дощ, лунко ляпав великими краплями по кам'янистих розломах. Вона все згадала. Полон... Шалений біг поночі у невідомість. Сіґурда — товстого, потворного і залізний обруч рук, який ніс її з ґлуму, жаху, пекла.

Відсторонилася:

— Хто ти? Чому мене рятував? Пощо?

Знову незнайоме шварґотіння, в якому вчувалася полегкість.

— Я — Квітослава. А ти? — тицьнула замурзаною пучкою йому в груди.

— Кві-то-слава... — смішно шепелявлячи повторив чужинець і вдарив себе кулаком в груди: — Інґард.

— Інґард, — перекотуляла язиком чудне ім'я. — Юрій, значить. Чому ти мене рятував? — знову повторила запитання, яке її мучило.

Він нахилився над нею, її знову обдало пекучим варом, простягнув до неї долоню і побожно, з якимось дитячим захватом провів шкарубкими пальцями по її бровах, пропустив крізь п'ятірню її шовковисте волосся. Дівчина затремтіла: він думає, що я гарна, він не захотів залишати мене на забаву своїм потурмакам і умкнув собі на потіху.

Юнак зауважив жах у її очах і заметеляв головою, щось сердито лопочучи і грозячи їй пальцем. Знову сиділи, мовчали. Було незрозуміло, скільки ж вона проспала: ранок, полудень, надвечір'я?.. Крізь продухвину бачили, як на небозводі клубочуться темні хмари, легке дріботіння переходило у стрімкі потоки. Зривався вітер. Заходило на грозу.

Квітослава гарячково розмірковувала: що далі? Їй треба на Зелену верховину, а вони подалися у зовсім іншому напрямку. Пішки, та ще скрадаючись від ворогів, їй одній добиратися на Свят-гору кількоро днів. Таж не можна тягнути за собою цього песиголовця. Він же тать, ворог, він розвідає дорогу до венедійського табору і приведе туди нападників. Але ж як спекатися його? І що він збирається з нею робити?

Чужинець сумно дивився покірним собачим поглядом на неї. Чекав її рішення, руки перебирали її довге волосся. Вона смикнула золотистий кучерик і, звинувши свої куделі на потилицю, спробувала заплестися. Криївка була тісною, її руки борсалися у волоссі, та вона тільки оббила лікті об камінь. Юнак мовчки спостерігав за її потугами, згодом легко повернув її до себе спиною і, примостившись ззаду, схопив за золотавий сніпок. Було чутно, як він щось про себе бурмоче. Знову вона нічого не збагнула: що робить? Лише коли голова ледь сіпнулася, доп'яла: заплітає... Шкірою пройшла паморозь, вона отетеріла. Його руки були невмілими, негнучкими, вони неоковирно борсалися у золотавих хвилях, тонули в них. І нараз її дивний рятівник чи войовник заливисто засміявся щасливим, аж дитячим, сміхом. Щось схлюпнулося й у ній: терпке, хмільне, буйне, та вона тут же жорстоко виполола отой п'янкий пагінець дурноцвіту. Вивільнила з його рук косми й спритними пальчиками сплела на грудях тугу і важку косу.

"Обріжу — сердито подумала, — якщо вже так вони йому впали в око, обріжу, а то й порубаю мечем... Еге, мечем, — зітхнула, — меч он у цього довганя приторочено по пояса. А вона безборонна, беззахисна, далеко від рідного племені, котре би її захистило. Вона у його руках".

Гуготіла гроза, гримів грім, кресали блискавиці. Вони геть промокли, швидко холоднішало. Хотілося їсти до кольок в животі. Квітослава розуміла, що гіршого сховку не придумаєш. Саме тут проходила дорога з Ведмежого логу до Венедії. Їх можуть помітити з хвилини на хвилину. Праліс кишить зайдами, треба вибиратися на безпечні місця, а там вона якось може втекти від свого страшного попутника й полинути на Зелену верховину. Навіть якщо її там ніхто не чекає, то вона відшукає сліди, куди попрямували венеди.

Коли стих перший напад грози, вибралися із свого сховку і потягнулися у напрямку Рай-ріки. Швидко темнішало. Мокрі, забрьохані, дісталися підніжжя крутогір'я і там, забившись у густий малинник, попадали на мокру землю. Ноги Квітославу уже не несли, була змучена, обезсилена. Заплющила очі, встигнувши подумати, що ось зараз вона прокинеться й ящіркою відповзе від чужинця, котрий так знагле звалився на її голову. Щоправда, він її рятівник... Щоправда, очі у нього зелені та глибокі, як вода у прохолодному колодязі... Заснула.

І вже не чула, як, відсапавшись, білоголовий юнак у шкіряному плащі з бронзовою застібкою біля шиї обережно підняв її на руки і притискаючи до грудей, дорогоцінну ношу, побрів нагору, спотикаючись у темені.

Ось зараз я підведуся і білочкою шмигну в ніч, — думала Квітослава, перевертаючись на бік і мліючи від теплого затишку і м'якої, сухої постелі. Вражено скинулася. Сходило сонце, вмиваючись у голубих, барвних хвилях величавого плеса. Пахло чимось смачним, паморочливим. Її знудило від голоду, і печія пронизала живіт.

— Квітославо! — почулося смішне шепелявення, і вона побачила свого рятівника і осліпла од шаленої радости, яке струмувало з його молодого чистого обличчя.

Вони снідали молодим диким поросятком, котре якимось побитом зумів поночі вполювати молодий вандал. Потім знову заповзли у сяк-так зліплений курінь з хмизу та моху, обкладеного зеленим віттям. Інґард розтягнувся навзнак, заплющив очі, лице втомлене та щасливе. Йому треба було трохи відіспатися після важкого нічного переходу та усіх тривог. Квітослава вийшла на берег, спустилася до ріки. Не поспішаючи, помила волосся, руки, ноги, так хотілося поринути змученим брудним тілом у чисте плесо, але вдалині мріла Зелена верховина — леле, треба поспішати.

Вона побігла берегом, швидше, швидше... Озирнулася. На мокрому піску чітко виднілася її сліди. Квітослава жалібно заскімлила: навіть якщо вона добереться до Пралісу, то по післядощовій траві чужинець легко її наздожене. А може, не стане й наздоганяти, майнула думка, але що ж він робитиме сам самотою у чужому світі, ворог усім — і своїм, і чужим? Втім, чим вона клопочеться? За себе треба думати. В цьому світі кожен за себе. Похнюплена, почвалала до куреня. Молодий чужинець легко дихав, розкинувши могутні руки й звернувши догори своє тесане з світлого каменю обличчя. Вона гамувала у собі жалість: хто зна, що він робитиме з нею далі? Куди потягне? Меч лежав віддалік, просто біля її ніг. Дівча вхопилося за рукоять. Піднімала, опускала, тремтіли плечі, тьохкала горобина душа. І ще раз зробила останню спробу, нависаючи над ним, та пальці самовільно розчепірилися й меч глухо гупнув побіч розпростертого тіла сплячого чужинця. Той розплющив очі й нараз заплакав, схлипуючи, тягнучи до неї руки, шварґочучи якісь незрозумілі слова.

Квітослава не зрозуміла, як це трапилося, але вона сама кинулася йому на груди, ридання, крик наполохали прибережні меви, які сполохано спурхнули увись, а вслід за ними злетіли дві загублені людські істоти, горнучись одна до одної, пестячи одна одну, вростаючи одна в одну.

Стаючи єдиним цілим.

Квітослава вела чужинця у бік гніздів'я Великої Матері і наспівувала:

Коли не було з нащада світа,

Дажбоже! Тоді не було ні неба, ні землі,

Дажбоже! А було синєє море, Дажбоже!

А серед моря зелений явір, На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: "Та спустімось на дно до моря, Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми, То нам станеться чорна землиця, То дістанемо золотий камінь, Золотий камінь посіємо ми, То нам станеться ясне небойко, Ясне небойко, світле сонечко, Світле сонечко, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні зірочки". Дажбоже!

Знову, як і на початку всього, жінка створювала свій благодатний світ і дарувала його своєму коханому. Світ, де голубим наметом застеляє їх велике небо, світять зіроньки, місяченько і земля пахне першим юним проростанням, і по золотому, щойно створеному піску тягнуться сліди перших людей, які щойно пізнали Бога.

Глава 14

ТАБІР

Днями і ночами швидким ходом простували через Праліс венеди. Однієї дощової ночі вислизнув, як його не стерегли, Гримич і безслідно щез, умкнувши за собою чималий гурт молодих венедів.