Андрій Первозванний - Сторінка 53

Втрачає, втрачає Рим свій гордовитий, звитяжний дух. Грізний Юпітер ділить свою владу із солодкоголосим Орфеєм. Римські матрони народжують слабосилих, кволих хлопчиків, а здебільшого й зовсім не народжують. Чимало знатних патриціанок безплідні, у той час як раби, вільновідпущеники плодяться з неймовірною швидкістю. Що се за прокляття, чия кара упала на Імперію?

А все починалося так добре...

Рим пройшов цією землею огненним смерчем, змів з неї велетенські міста, перетворив у руїни храми, здавалося, винищив дотла їхні пінакатеки, бібліотеки — розсадники зарази. Рим переміг, але спокусився легким, безтурботним, розкішним життям греків. І їхнім вільнодумством. Тепер навіть сам Імператор запобігає тріумфу у цих лицемірів, блазнюючи на грецьких форумах своїм бреньканням на кіфарі і приносячи в жертву славі найпершого кіфареда могутність і славу принцепса. І навіть патриції уже не соромляться строчити свої сльозливі гекзаметри пелопоннеським блудничкам. Доста!

Доста, доміно Анно!

Давши тобі покрова Риму, славу Риму, чого тобі ще хочеться, моя любонько? Доста, доміно Анно!

— Язоне, прийшла по твою милість...

— Я слухаю тебе, жоно...

— Захисти мого батька Андрія! Не чини лиходійства!

— Не я караю — Закон. І не знаю такого родичальника.

— Язоне, муже мій, не зачіпай сього чоловіка, немає у ньому зла.

— Є, Анно...

— Неправда, добро та істину він приніс у світ.

— І зруйнував світ...

— Чи можна вилікувати, не знищивши хвороби?

— Чи можливе добро без зла? Якщо він добро, я буду для нього світлом, при якому його побачать. Тільки, Анно, знаю: це хвороба віку, яку треба знищити. Не він, жоно, не він, моя доміно, — Я!

Нема правди в безкінечних перекорах. Анна не поступиться, поки, незважаючи на його категоричну заборону, зникає на свої нічні зібрання, де колінкує разом з рабами перед новітнім богоносцем-проповідником. Його охоронці стежать за нею вдень і вночі. Він знає кожен її крок. Знає, що робиться у заміських покинутих каменоломнях, кар'єрах. В його праві і владі поставити біля дверей її химерного будиночка центуріона, зачинити перед нею усі виходи. Пробував. Через кілька днів вірний йому охоронець сам провів її через усі двері. Він саморуч відважував канчуків старому служаці — той спливав кров'ю і до останнього подиху белькотів про любов між людьми і прихід нового царства справедливости. Зараза проникла уже в його володіння, в його палаци і храми. Треба щось робити, але він ще не готовий перейти Рубікон. Він не хоче втратити цю тоненьку жінку з синюватими дугами тоненьких брів, колиханням сяйливого, попелястого волосся. Невиразна думка давно кублиться у його голові: а що, як відрубати голову і тоді нова віра, яка так захопила його дружину, як дощова вода під пекотним сонцем, піде у пісок. Цей проповідник такий же смертний, як і всі. Він помиратиме так само, як помирають усі. А з ним помре і його сила, його дивна влада над душами людей.

Він ще не готовий перейти цей Рубікон, але уже не випускає з руки кістяної дельфійської цяцьки для ворожби, на одному з ребер якої серед інших написів є і такий: "Іди!" А у його передпокої щодня нетерпляче тупцює миршавий флотоводець Кілон, трусить навсібіч золотими монетами, підкуповуючи вся і всіх. З Кілоном він би порозумівся — мечем, хоч, і те правда, в руках цього розніженого, хитруватого слимака знаходиться вся торгівля і саме через нього йдуть зв'язки з Римом. Кілон не такий простий, як видається, хто б подумав, що у свій час він переплавав усі моря і завжди повертався з тріумфом. Лише одного разу зрадила йому удача — збунтувалася команда, збунтувалися раби, і довелося скуштувати славетному мореходові бичів і наковтатися солоної води. Після того випадку він померх і занидів у своїй віллі, але не випустив з своїх рук влади над морськими шляхами. Та усе ж Кілон прямо проти нього не виступить. Але жерці патрійських храмів у нього вже побували. Річ не у тім, що його дружина переховує утікачку-рабиню, кому потрібна збунтована домашня тварина? Їй одна дорога — під канчук. Але серед чорного народу іде поголос про її чудесний порятунок. Закону повинен дотримуватися навіть він — архонт, намісник імператора, інакше полетять доноси в Рим, інакше самому імператору нашепчуть про те, що під рукою і захистом його претора вигріваються гадючі яйця нового бунту.

— Доміно Анно, слухай мій наказ: сьогодні увечері до твого дому прийдуть стражники і відведуть рабиню до її господаря.

— Ні, муже мій, Спаситель не для того її порятував, щоб закатували люди. Я не допущу стражників у свої покої. А ти не дозволиш насильства проти твоєї дружини і її сестри.

— Відколи це рабині стають сестрами для знатних патриціанок? Анно-доміно, це крамола, опам'ятайся!

— Язоне, муже мій, благаю, прозрій, прийми у своє серце Господа нашого Ісуса — і ти здобудеш скарби небачені.

— Отоді я й втрачу усе. Тож краще нехай я тепер втрачу тебе. Одсилаю тебе до твоїх батьків, як невірну і непокірну дружину. Я сказав усе!

Холодок у серці. Її голівка покірно хилиться перед ним: "Як скажеш, муже мій... Як накажеш..." На тоненькій шиї тріпоче голубувата жилочка, руки молитовно складені на грудях, і він розуміє, що нікуди він її не відішле, не зможе з нею розлучитися і сьогодні ще не пошле своїх мідношоломих преторіанців до її убогого гнізда. Ще не пошле...

Але терпіння його таки закінчилося, він сплескує в долоні, підкликаючи начальника таємної служби: він сам буде говорити з проповідником, який перевертає римський світ і який стоїть між ним і Патрами, ним і Римом, ним і його дружиною. Погладжує рукою золоті священні лари, проходить розкішними покоями палацу. Його позолочені сандалі втопають у густому ворсі барвистих килимів. Білосніжні мармурові статуї богів повертають услід свої кам'яні голови, пильно спостерігають за ним. Віддалік долинає ревіння священного бика Апіса, той сьогодні неспокійний, біля нього метушаться прислужники, намагаються заспокоїти живого бога в образі білосніжної могутньої тварини. Холод на серці. Холод...

Глава 7

АНДРІЇВСЬКИЙ ХРЕСТ

Андрій жестом зупиняє лемент своїх вірників. Преторіанці зирять насторожено на людей, які збилися у тісній, бідній комірчині знаменитого патрійського лікаря Фотія. Він тут живе. Чаклун, що лікує патриціїв та рабів, і ні з кого не бере платні. Се, звісно, він — білобородий, у білосніжній тозі, оно ховається в затінку. Апостол спокійний, здається, він чекав непроханих гостей. Преторіанці побрязкують мечами, часу немає на прощання, немає його навіть для останнього благословення. Войовники готові вмить його пов'язати, наказ начальника таємної служби чіткий.

Андрій жестом зупиняє лемент своїх вірників, спокійно простягає сивоголовому Фотію дерев'яного хреста, яким він щойно освячував дійство, і виходить за центуріонами з комірчини. Хоче востаннє оглянутися, та в тісняві це неможливо. В комірчинні глухе шепотіння: "він повернеться..." Шепотіння молитви і неголосний чистий звук величального хоралу.

Над Патрами ніч — Язон не захотів привертати увагу до цієї події. Була людина — і нема. До ранку усі заспокояться. Хто стане супроти його рішення? Проповідник уже у передпокої під наглядом його зброєносців, Язон розглядає його крізь ледь відхилену завісу. Немічний старець з обличчям, дощенту розораним зморшками, у жебрацькому рубищі. Шарлатан, оракул, деміург? Язон відходить від завіси і міряє кроками приймальну залу. Старий... Біда, що старий... Його уже нічим купляти. Язон знає запах крови й ніколи не спинявся перед нею. Але він знає, що покору пророків краще купити, аніж стинати їм голови. Рим не воює з чужими богами, Рим купляє їх жерців, оракулів, служків, задобрює жертвами, ставить їм святилища, а потім чужинські боги вірно служать Риму. Грецькі, єгипетські, германські. Язон нервово стискає меча. Слуги і раби тиснуться до пристінків. Лише Олександер, наймолодший з його рабів, юнак нещодавно привезений з Кріту, враз кидається до ніг архонта. Язон нерозуміюче дивиться на раба: що се? Він погрозливо скидає руку, однак юнак перемагає страх і починає говорити. В житті римського патриція таке трапляється вперше. Ніколи ще не заговорив раб без дозволу на те господаря. Олександер плаче і просить милости для свого Учителя, для пророка, який очікує прийому у передпокої. Язон здіймає канчука, юнак не ухиляється від ударів, але й не перестає просити: "Милости... Милости..." Язон подає знак сторожі, що застигла при вході, збунтованого раба волочать по розкішному килиму, на його голову падають жорстокі удари. На місці голубих очей страхітливі вирви, які плачуть кров'ю. Знервований Язон відвертається: ось воно... Ти цього хотіла, Анно?.. І вже не сумнівається, пляскає долонями, відхиляється завіса, від дужого протягу гойдаються запалені смолоскипи, гойдається ніч, у залу ступає Апостол Андрій. Вони мовчки дивляться один на одного, Язон — із зацікавленням, Апостол — із співчуттям. Намісник хмуриться: усе значно гірше, ніж він передбачав. В очах цієї людини чи духа немає страху. Він озирається на сторожу і рабів, ті швидко зникають із зали, заклавши у пристінкові чарупки палаючі смолоскипи. Тепер вони самі.

— Вітаю тебе, чужинцю. — голос Язона глухий, погрозливий.

— Нехай благословення Господа нашого буде з тобою. — Апостол відповідає тихо і привітно усміхається.

— Ти знаєш, для чого я тебе покликав?

— Скажеш...

Язон збирається з силою. Він пригадує, що розповідала йому Анна про цього проповідника, донесення його таємної служби та жерців.

— Чого тобі треба, чужинцю, у нашому краї? Кому ти служиш, чого просиш?

— Господу нашому, Ісусу, служу, заради слави Його...

— Ти не відповів на моє запитання.

— Ти не почув...

Язон внутрішньо скипає, але стримується. Він повинен виграти цей поєдинок. Купити можна все, треба тільки дати справжню ціну.

— Чужинцю, чи знаєш ти, що Рим не воює з чужими богами? Люди, які вірять у твого бога, бідні. Ми поставимо йому храми, жертовники і святилища, поставимо у нашому пантеоні йому золоті статуї поруч Юпітера, навіть поруч самого імператора. Ти станеш головою жрецької колегії і можеш свідкувати скільки завгодно про свого Розп'ятого...

— Взамін?..

— Визнати священні закони Імперії і молитися водночас богам Імперії.

— Сказано: "Богу Богове, а кесарю кесареве..." Його влада не од світу сього.