Андрій Первозванний - Сторінка 54

Він Господь живий, а ти хочеш перетворити у кам'яного ідола, Його храм у серцях і душах віруючих у Нього, а не у кривавих видовищах, які ви присвячуєте своїм богам. — Голос Апостола хрипне, а його згірклий погляд тягнеться за кривавою доріжкою Олександра.

— Чи відаєш ти, чужинцю, що, коли ми не досягнемо порозуміння, завтра відбудеться ще одне криваве видовище?

— Не зі мною шукай порозуміння, володарю, з Господом усього сущого...

Язон крутить у пальцях ворожбитського кістяного кубика, який невідь-як потрапив знову в руки. Вдивляється у просвітлене обличчя старця.

— Ще одне запитання. Чого ти хочеш від моєї дружини, чужинцю?

— Вона також дитина Божа, вона пішла за Спасителем, їй відкрилася істина любови. Туди не заказана дорога жодній душі, навіть тобі, володарю.

— Я скатую тебе, чужинцю, страшною смертю або відпущу зараз, якщо ти скажеш моїй дружині, що не було ніякого Розп'ятого, ні його смерти, ні воскресіння. Скажеш сам, без свідків. У тебе тисячі вірних, відпусти лише одну душу. Вона мені належить, а не тобі. Не наказую, прошу. А тоді я забуду твої крамольні проповіді і навіть виконаю будь-яке твоє прохання, ти можеш просити від мене що завгодно.

— Її душа належить Господу, і хто я такий, щоб не коритися Його волі. Та й що я можу просити у тебе, володарю, коли мене безмірно обдарував Той, чия сила і щедрість неміряна... Лише одного — покайся, прийми у свою душу любов, як прийняла її твоя дружина.

— Таке твоє останнє слово, чужинцю? — Язон дивився сліпими очима на долівку, куди полетіла ворожбитська цяцька. — Готуйся до смерті, чужинцю.

— Але ж смерті немає, сину мій...

Жереб кинуто. Світанок ніяк не приходить. Один за одим гаснуть смолоскипи. Язон метається по залі у повній темноті і слухає, як кричить, ридає, як молить Анна охоронців, аби ті пропустили її до нього. У бравих вояк сльози на очах, але вони рішуче ставлять перед нею загорожу із пік. Язон помилує старця за одним її словом відречення від віри і хреста. Таке його тверде рішення передане через посильного. Плаче, плаче Анна, Язон не витримує цього жіночого лементіння, кидається у боковий притвор і вискакує на коня, який завжди наготові для нього. Його пурпурний плащ у темряві кривавиться, кривавляться його руки, кінь люто гризе вуздечку, летить у навстіж розчахнуті ворота, навперейми летить срібляна, легка постать і, — не встигає. Язон вискакує на викладену каменем головну дорогу міста, чорний смерч у його душі вилітає з горла лютим клекотанням. Вартові ледве встигають, завбачивши золотого орла на червоному плащі, розчинити міську браму. Вперед, повз виноградники, білосніжні вілли, трояндові поля, хибари землекопів, ближчає гірська гряда, ближчає, світліє небокрай, падає загнаний кінь. Язон стоїть на горі, вітер здіймає поли пурпурного плаща, кінний загін зброєносців, який розшукує свого володаря, вражено застигає, завбачивши на вершині найвищої гори криваву химеру, схожу на велетенського крука, що чатує над містом.

Зв'язаного Андрія незрушні центуріони ведуть до Форуму. Збігаються християни. З нір, підвалів, жебрацьких притулків виповзають сонми чорного люду. Нажахана юрба усе збільшується, заливає міський майдан. Високородні патриції, розвалившись у розкішних ношах, хмурять лоби: звідки? Перед ними уже не розступаються, незважаючи на погрозливі крики лікторів з різками і топірцями. Сьогодні їхні господарі з благородною кров'ю не отримають насолоди від видовища смерти пророка. Андрія ведуть в оточенні сотень центуріонів, наїжачених списами і мечами. Анна стоїть у першому ряду, вона підтримує скаліченого, осліплого Олександера. Вона уже не плаче, лице її покривається крижаною осмугою, вона не відводить погляду від очей сивоголового старця, той, зауваживши її, усміхається теплою усмішкою, губи шепочуть слова благословення, підтримки. Будьте тверді у вірі своїй, діти мої. Будьте твердими у муках за віру Христову.

Орися також стоїть біля підніжжя дерев'яної хрестовини, до якої ведуть Андрія. Глухо гепає молот по іржавому гвіздку, хрупають кістки, і туманиться в голові, і немає сил спинити крик жаху. Її заспокоює тихий, знайомий голос.

— Ти повертайся додому, дочко моя. Народ твій чекає твого слова. Передай людям землі своєї моє благословення і мою любов. Великі муки чекають їх і страдницькі дороги. Хай буде сильним твій народ у Господі нашому. Передай моє Євангеліє любові. Господь потурбується про тебе. — Скупа сльоза тече по чолі, та не від болю тілесного.

— Що він такого побачив? Що? — кричить Орися і не чує власного голосу.

Даленіє голос Апостола Андрія, він звертається з словами до інших, знайомих і незнайомих. Ближніх і дальніх. Він спокійний. Він щасливий. Самовидець Христа нарешті повертається до свого Учителя. Над Патрами летять грозові хмари, в яких безгучно проскакують блискавиці. Вдалині рокоче море, піниться високими бурунами. Тіло Апостола змагається зі смертним холодом, довго, як довго се триває! Допоможи йому, Господи! Зупини ці смертні муки! Орися молиться, впавши разом з усіма на коліна, Він іде, він наближається, Його руки простягнуті над головами людей. Андрій усміхається щирою, радісною усмішкою, остання мученицька агонія так і не стерла печати блаженства і щастя з його обличчя.

Глава 8

БУРЯ

Утікачка — рабиня флотоводця Кілона, помічена патрійськими стражниками в натовпі християн, безслідно щезла. Вона не супроводжувала ноші зімлілої дружини Язона. Її не було і серед тих, кого наступного дня тягнули до міської тюрми. Зчорнілий Язон сухо повідомив про це Кілону уже через день під час прийому у його резиденції. Влада намісника імператора тікала з його рук, він уже нічого не обіцяв своєму підданому. Кілон улесливо злизував пилюку з сандалів володаря, але очима косував вбік. У палаці стояла мертва тиша. Якась померхла рабиня прислужувала їм під час трапези, одяг на ній обвисав, глеки з молодим виноградним вином були закіптявілі, м'ясо, яким Язон частував Кілона, було густо обліплене зеленкуватою мушвою. Всього за короткий час у розкіш царственої базиліки вступив дух гниття, упадку, тління. Язон впіввуха слухав теревені Кілона, довгим ножем ліниво відмахувався від мух і, здавалося, до чогось прислухався у самому собі, до якогось темного болю, що розростався і змагав це ще не так давно могутнє тіло і гордовитий можновладий дух. У пристінках, біля входів, як завжди, чапіли понурі стражники, Анна на прийом не з'явилася. Вона помирала під наглядом лікара Фотія у своєму будиночку. Язон не пішов попрощатися із своєю дружиною, це уже не мало ніякого значення. Між ними усе було сказано, оцінено і поділено. Байдуже плямкав губами, коли якийсь посильний постав у дверях триклінію, злякано замахав руками і наказав мовчати. Раб не посмів ослухатися свого господаря, але звістку смерти усе ж подав — покрив голову білим покривалом. Зів'ялий трояндовий вінок зсунувся з голови Язона і гупнув на мармурову долівку. В той же час в артрії востаннє блимнув й погас жертовний вогник і сконав священний бик Апіс. Так і не договорили. Язон замовк, сліпо зирячи кудись у далину, Кілон позадкував, годилося б, звісно, пару разів пригнути голову, та флотоводець тільки гучно черкнув сандалями по підлозі і поніс своє черевце до виходу.

Над Патрами розпустив своє віяло бог Еол. Вітри летіли до моря, приспущені вітрила торгових кораблів голосно лопотіли, човнярі, присівши на березі, сумно дивилися у далечінь і розмірковували, що усе вказує на тривалу бурю, риба пішла від берега, отож нескоро їхні сім'ї матимуть бодай якийсь харч. Хліба у Патрах не було, щедрих імператорських роздач під час листопадових календ сподіватися годі.

Кілон мовчки проминув пристань, ноші він одіслав раніше. Галасливих бевзів-лікторів також. В будинку його стрінули з острахом. Півдесятка наложниць тулилися одна до одної і боязко кланялися. Наказав привести Каракалу. Та з'явилася нескоро, човгала опухлими ногами, на брезклому, жовтявому обличчі приреченість, добре відала, що її чекає. Кілон не бажав їй смерти та чинив за заведеним порядком. Служки наготували канчуки, Каракала покірно опустилася на наготовану кам'яну лаву. Кілон ліниво повів бровою, і тут хтось шарпнув завісу фрідарію, де мала відбутися смертельна вистава, і перед ним постала Орися — Ора, як він називав свою непокірну полонянку. Вона не поклонилася, вона ніколи перед ним не хилила своєї гордовитої голови.

— Не руш, господарю! — Голос був рівним і впевненим. — Відпусти Каракалу, вона не винна. Я тут. Я сама прийшла.

Кілон не вірив своїм очам. Ошелешена Каракала сповзла з лави і гепнулася на товсту сідницю. Орися простягнула їй

руку:

— Піднімайся, тітонько. — Очі старої служниці зробилися ще круглішими і заблищали дурним блиском. — Іди відпочинь. І прости мені за клопіт, який я тобі завдала.

Орися допомогла Каракалі звестися, дбайливо витерла її чоло від поту. Та слухняно рушила до виходу, у великих грудях щось тонко і жалько воркотіло. Вже при виході озирнулася і глянула на Орисю двома великими жовтявими краплинами сліз.

Кілон ніяк не міг отямитися. Дивився на Орисю — що се за проява? І чому вона так впевнено розпоряджається? Та стояла перед ним — спокійна, налита світлом і силою. Ще раз подивувався її красі — вона відбуяла, але не вичахла за довгі літа, які знав цю жінку. Він міг бути щасливим у її обіймах, коли б не її затятість та не його дурість. Зітхнув. І ще раз подивувався, цього разу своєму спокою і тоскній печалі, яка охопила його душу.

— Чому ти повернулася, Оро? Християни розбігаються з міста, ти ж могла втекти разом з ними.

— А ти, господарю, вчинив би тут через мене криваву оргію.

В її голосі не було осуду, вона просто стверджувала даність.

— Що тобі до того? Каракала тебе ненавиділа. Орися усміхнулася, сумовито, жалісливо:

— О, ні, вона була просто нещасливою. Вона страждала не менш за мене. Тоді я цього не розуміла...

— Тепер тебе просвітив твій Розп'ятий і ти вирішила лягти під канчуки замість неї?

Орися змахнула його гнів чорними дужками високих брів?

— Ти цього не зробиш, господарю Кілоне. Мене охороняє мій Господь, так мене запевнив його самовидець. І у тебе немає такої сили і влади, щоб зламати його слово.

— Це той розп'ятий позавчора пророк?..

Вітри летіли через отвір високо у стіні у фрідарій.