Андріївський узвіз - Сторінка 2

Тому у п’ятницю вони постановили на цьогорічному святі міста збудити публіку, вирвати її зі сплячки й примусити хоч на хвилину замислитися.

Для цього ефекту вони ще з вечора притягли на алейку під церквою дошку, щоб ляснути нею об асфальт, і тепер, ставши ногами на один кінець, інший вигнули наскільки було сил і по команді відпустили руки.

Чоловік не встиг ні злякатися, ні з’ясувати, бомба це чи інфаркт, яким його від початку березня страхали лікарі. Біль зник, а з’явився спокій дивної щільності й теплоти. Ніде не рухаючись, чоловік почав набирати висоту. Звідти, де він опинився, все було як на долоні — перспективно й відсторонено. Приховані дотепер зв’язки попроступали мов жили на старечій нозі. Мов річки та дороги на кольоровій малі. I залізниці з трубопроводами теж.

Він завис над Узвозом і побачив місця, де щойно спинявся. Не всі, а лише найбільш пам’ятні. Таких зупинок він нарахував п’ять. П’ять майже згаслих кострищ. Від його погляду жарини набрякли полум’ям, але не змогли розродитися вогнем. Замість спогадів про вогонь — спалахи відчайдушних іскор.

Незабутнє видовище.

П’ЯТА ЗУПИНКА

Ось на початку березня чоловік крокує сльотявим бульваром. Йому п’ятдесят чотири роки. Його одяг свідчить про смак, його погляд — про досвід, його хода — про те, що він відчуває кожну свою м’язу. Дійшовши до парадного, він обтрушує з пальта сніжинки і піднімається ліфтом на останній поверх. Там в затишній однокімнатній квартирі на нього чекає жінка, до якої він час від часу ходить по радості життя.

Життя, полюбляє казати він, без радості — не життя. А радість — це як електрика. Ця жінка вміє видобувати з нього електрику. Кіловатами. А він із неї. Тому їм так добре разом. Вона завжди несподівана. Як будь-який справжній витвір мистецтва. І загадкова. Вона ніколи не просить. Вона бере. Все, що їй треба. Вона називає себе гейшою.

Гейші, сміється він, рослини кімнатні. А ти у нас — мисливець, єгер, і браконьєр. Ти у нас — чемпіонка сафарі.

І згадує, як це було вперше, кілька учбових років тому. Вони з нею працюють на одній кафедрі. Вона переїздить на цю квартиру, купує бляшанку фарби і забуває її на роботі. Вона дзвонить. Він опиняється біля телефона, бачить, що її торбочка все ще стоїть під вішаком, питає адресу, обіцяє підвезти фарбу. Вона каже, що їй, насправді, ніяково, бо він, як-не-як, а завкафедри. В житті, він каже їй, є речі цікавіші за ніяковість. Він знаходить її квартиру. Вона відчиняє двері. На ній — плямастий халатик, в її руці — пензель. Вона перепрошує, каже, що не встигла дофарбувати плінтус, тут трохи лишається. Потім стає на коліна і тягнеться пензлем в куток. Тоді так само вигинається у протилежний бік. Чоловік опиняється під вежою високовольтних передач. Гарячі хвилі електрики вибивають усі його запобіжники.

Кожного разу, заходячи в її парадне, він згадує той день. А от якби хтось інший опинився тоді біля телефону? Від цієї думки в животі прокидається крижаний куб. Куб ворушиться, обдає нутрощі холодом і шпує в голову нудоту. Голова відбивається й наводить докази того, що жінка ця, безумовно, полювала на нього. Усе дарма. Так, кажуть голові інші органи, полювала. Аякже! Але тобі ж від того краще.

Сьогодні, прикидає він в ліфті, треба почати з вина. В його правій руці — щойно куплена пляшка бордо (жінка не любить білого). Склянка червоного, натще, під щось інтимне. Наприклад, під босанову, яку він їй подарував разом з програвачем компакт-дисків. Далі — як вийде, але з традиційним фіналом. Глибокий прогрів, оптимальний ритм, м’яко нестерпна гострота. Без поспіху, але так, щоб не спізнитися на концерт. На урочистий концерт із нагоди державного свята.

Там на сцені, прикрашеній прапорами, сидітиме президія, хазяї життя усіх габаритів і мастей. Там після перерви співатиме хор. Майстри драматичного голосу й жесту виголошуватимуть вірші. Танцюристи стрибатимуть уздовж і впоперек кону. І до сльозіння очей мерехтітимуть стожильні лазери.

Треба бути щонайменше ректором провідного університету, щоби мати право на це запрошення. Він поки що проректор. Але його керівник, ректор, людина впливова. Ходять чутки, що його ось-ось зроблять міністром. Тоді чоловік з його благословення стане ректором. Бо вони — однодумці та приятелі.

Ліфт буцяє стелею в балку, скрегоче і вивергає із себе чоловіка.

Жінка чує знайомий звук, зиркає на годинник, але не спішить відчиняти двері. Вона знає, хто це, тому вже в останню мить звільняє вазу від підв’ялих квітів, щоб було де ставити нові. Він рідко приходить без гостинця, а без квітів — ніколи. Чоловік не знає того, але сьогодні вона збирається оголосити, що це — їхня остання зустріч. Він ховає квіти за спину і п’ять разів (їхній умовний код) тисне пляшкою на дзвінок.

Жінчин сусід теж цього не знає, хоча він і стежить за всіма, хто ходить до неї. Почувши здригання ліфта, від кидається до дверного очка, зі спини впізнає чоловіка і навшпиньки трусить у спальню. На такі випадки у нього там стоїть бокал. Якщо приставити круглу ніжку до стіни, можна з іншого кінця почути звуки. От і зараз, встромивши вухо в бокал, він одразу в курсі і що це за музика (джаз), і яка саме дудка так хвацько підключається до труби з кларнетом (тенор-саксофон). Сусід закінчив консерваторію, музика — це його життя. Цього разу бокал не пеленгує ні зітхань, ні скреготу диванних пружин. Але це — не біда. На такі випадки у нього є стетоскоп.

За той час, що сусід риється в шухляді, чоловік встигає відчути незрозуміле йому натяжіння. Це може бути як перевтома (на новій роботі жінка змушена працювати вечорами), так і погода (магнітні бурі, а то й просто сезонна мряка).

Щось питає він, негаразд?

Це кому як, каже жінка.

Що ти маєш на увазі?

Вона підходить до вікна, розпрямляє плечі й торкається сідниць, немов розправляє бганки шовкової спідниці,(хоча на ній джинси. Чоловік не зводить очей з її пальців.

Вона видихає на скло і, не обертаючись, просить, щоб він більше до неї не приходив.

Як так "не приходив", не розуміє чоловік, зовсім?

Так. Зовсім.

Він встає і робить крок у бік вікна. В гарну днину там видно річку. А зараз там імла.

Я не… тобто, каже він, де я і що я не так?

Вона терпіти не може сцен. Тут нема що з’ясовувати. Або так, або ні. Було так, стало ні. Треба визнати це й розлетітися. Як дорослі, цивілізовані люди. Але він не хоче як цивілізовані.

За той час, що ми разом, каже він, чи була ти колись мною незадоволена? Хоч один раз?!

Так.

Коли?

У цій справі чим обережніше рвати, тим довше болітиме. Вона стає спиною до обрія і, не дивлячись на чоловіка, каже: завжди.

Завжди?! Завжди?! Наприклад?

Кожного разу. Весь час.

Весь час?! Чому ж тоді ти ніколи…?

Яке це має значення?

Хто він?

Це не повинно тебе хвилювати.

I що він тобі може дати такого, чого я не маю?

Свободу!

Яку свободу?

Таку!

Чоловік каже, що не сьогодні-завтра його зроблять ректором.

Ти розумієш, вирячується він на неї, які це відкриває можливості?

Для кого? Для тебе?

Для нас!

Він намагається пригорнути її й обіцяє до літа оформити розлучення. Він знає, до кого з цим звернутися. Це буде як експрес-пошта. На все зараз є тариф.

Ні.

Чому?

Не хочу.

Але ж я тебе люблю!

А я тебе — ні!

Сусід водить стетоскопом по стіні, але розмова тікає від нього на кухню.

Нарешті, коханці повертаються до кімнати. Чоловік вимагає пояснень і дізнається, що жінка наступного тижня одружується. Із директором іноземної фірми, в якій вона зараз працює. І в травні вони звідси їдуть геть.

Звук десь зникає. Сусід припускає, що зараз чоловік нападе на неї і почне ґвалтувати. Або навпаки, заридає і гупнеться на диван. Вона кинеться його жаліти і, перше, ніж випхати в три шиї, віддасться йому.

Поки сусід міняє стетоскоп на богемський бокал, життя по той бік різко міняє напрямок. Двері гупають. Трохи згодом у шахті здригається і повзе вгору ліфт.

В бокалі крізь океанський прибій жінка розмовляє по телефону. Що саме й кому вона так пристрастно розповідає, сусідові не ясно, бо вона розмовляє іноземною мовою. Але це не заважає йому, не злізаючи зі стіни, власноручно домислити ситуацію до бурхливої кінцівки. Це його розслабляє, він валиться головою на стіну і випускає з руки цінне скло.

В іншій кімнаті колишня дружина і син-студент, які змушені ділити з ним цю квартиру, дивляться телевізор. Дочекавшися дзенькоту, вони обмінюються тільки їм зрозумілим поглядом: хай він краще б’є посуд тут, ніж чигає на школярок по електричках та по загиджених посадках.

* * *

Поки сусід збирає скалки, чоловік рухається в бік концерту. Ні транспорт, ані світлофори йому не завада. Розлючені водії намагаються його пужнути. Це їм не вдається, бо він весь — у попередній розмові. Його голова крутить туди-сюди плівку з записом щойно пережитої сцени. Плівка тремтить, рипить і залишає скрізь гнійні рубці.

Водії не хочуть через придурка сідати за ґрати і змушені об’їздити його. Але за це вони кроплять чоловіка грязюкою і з голови до ніг перчать чумазими словами. Світлий плащ робиться темно-плямастим, а шляхетна сивина — квашеною капустою. Його штани виглядають так, наче він чавив у них вино. І лише те, що було під плащем, надається до театрального виходу.

На вході його оточують стрижені, зліплені з кубів та пірамід охоронці. Вони в кілька дотиків перетасовують його один одному і, не намацавши зброї, спрямовують у бік вбиральні. Ну, перебрав. Ну, десь з кимось побився. Але для керівництва країни він не загроза.

* * *

Його місце — в партері, навскіс від помосту, де височить президія урочистих зборів. Вільний від смутку час чоловік розглядає почесних сидунів. Він їх побоюється, презирає і хоче на їхнє місце. Не в перший ряд, і не в центр, а трохи ближче до краю. Це — його світ. Чоловік хотів би вважати себе знавцем високого і прекрасного, але місцеві звичаї й повадки цих хазяїв життя — це єдине, що він встиг збагнути за всю свою наукову кар’єру. Зате він тепер може пояснити і передбачити будь-яку з їхніх дій чи думок.

Він легко ділить президію на типажі — мугирі, кримінальники, м’ясо-молочна порода, нікчеми. Кожну з цих ґруп можна далі розбити на підгрупи — клінічні сліпці, сліпі кобзарі, тетері підсліпуваті й, нарешті, незрячі проводирі.