Андріївський узвіз - Сторінка 3

Чоловік без проблем зазирає у їхні найпотаємніші бажання — накрасти, як слід наїстися, напхати добром мішки, решту вивезти подалі і понадкусювати. Він знає, чому так сталося. Тому, що ці дядьки — діти голоду, в кращому разі — несортове зерно, але здебільшого — бур’яни. І це його обурює. Нестільки брак селекції, як те, що серед них немає ідеалістів. Тих, що за ідею заріжуть рідного тата. Бо ці заріжуть за гроші. Або владу. Але не за світлу мрію. Мораль для них — це завжди скриня з подвійним дном. Хоч вони і гуртуються в клани й полюють на здобич, як шакали, зграями, але насправді кожен з них — індивідум. Тому вони не мають ні спільної мети, ні, навіть, спільного знаменника. Вони не можуть не перегризтися. Тому вони приречені.

Задоволений своїм діаґнозом, чоловік дає президії виголосити все, що вони напланували. Поки головуючий читає, інші члени президії водять очима по залу. На чоловіка вони не звертають увагу. Хіба що сухенька чиновниця, що представляє тут педагогів, уздріла, що в нього мокра голова. I ще хтось з дуже широкою спиною знічев’я маракує, а чи, бува, чоловік не семіт.

Тим часом неохоплені нічим змістовним думки інших членів президії валять в зал і оточують чоловіка. Бо вони теж знають його, як облупленого, і їх особливо дратують його сьогоднішні думки. Не видно, хто першим кого зачіпає словом чи поглядом, але наступної миті думки чоловіка, тицьнувши хамам дулю, кидаються урозсип. Гонитва триває недовго. Президіумські відловлюють чоловічих і кришать їх на потерть. I лише ставши порохом, чоловічі думки перетворюють поразку на перемогу. Вони осідають на своїх гонителях і потрапляють їм в кров. Кров з усіх боків тисне на мозок і до гонителів доходить, що, як вони і надалі хочуть сидіти в президії, їм треба знайти спільну мету. Або хоча б знаменник. Бо чоловік, коли сталася ця колотнеча, думав саме про це.

Не міняючи постав та виразів обличчя, члени президії тужаться і витискають з наявних думок купи свіжих ідей. Дві окремі, гарно зформовані купки. У правій громадиться те, що відгонить тілом, тобто їжою, у лівій — духом, тобто красивими словами. Купки не дуже родичаються.

Ти спершу нагодуй, пропонує одна з них, а тоді вже вимагай, щоб був дух.

Навпаки, каже інша, дух, він завжди попереду субстанції.

Так, намагаються знайти компроміс мудрагелі з обох купок, але ж і дух, і субстанція — неподільні частини єдиного.

Шо-шо?

Єдиного.

Чого єдиного?

Чогось такого, що завжди є.

Наприклад?

Наприклад, ковбаса, горлають екстремісти з правої купки.

Наприклад, перекрикують їх екстремісти із крайньо-лівої, мова.

Не всі зразу, вимагають прихильники компромісу, а по черзі.

Ну так от, кажуть ті, котрі за ковбасу, ми теж за дух. Але за справжній. Ковбаса без духу — не ковбаса. Тому в неї й кладуть часник. Тому ще древні ацтеки мали релігію, яка їм дозволяла…

Для нас зараз мова, кричать їхні опоненти, важливіша за релігію.

Так, кажуть їм, не можна.

Чому це?

Бо без релігії не буде на що чіпляти моральність.

Моральність, кажуть їм, нехай сидить і не гавкає. Бо моральність слабкіша за реальність.

Не можна так казати.

Чому?

Бо це — не ідея.

А що?

Думка.

Ідея!

Думка!

Дискусія робиться бійкою, і купки змішуються.

Зараз нам треба, вирішують м’яті об’єднані ідеї, і те, і те. Щоб і нагодувати всіх і водночас запровадити духовність. Хоча б на п’ять хвилин, але щодня. А для цього годилося б створити щось на зразок чорнечого ордену. Щоби довкола урочистих подій верхній ешелон міг походити в рясах.

Самих ряс замало, кажуть їм. Потрібна зчепка. Клей. Щоб усе сходилося в одну точку й саме крутилося.

Як це зробити?

А так, що як тільки воно народилося, ми йому робимо щеплення.

Кому?

Всім. От тоді ця ідея буде для кожного рідною.

Яка ідея?

Відповіді на це питання ніхто не знає. І як вони не б’ються, скільки не засідають, а ідея не вимальовується.

А що, каже хтось, як ми наймемо бригаду? З майстрів слова та ветеранів ідеології.

Всі згодні.

Беріть що хочете, каже президія бригаді. Тут усе — наше. Спільне добро, гуртовий спадок, перли думок і зітхань. їжте від пуза. Співайте від души. Вдягайте по кілька пар. А як треба добавки — гукайте. Під це діло фонди знайдуться. Але! Щоби на таке-то число ви нам представили дійство з ідеєю. Яка б своїх надихала, а чужих жахала. Дійство, воно ж шаблон. Керівні органи по свободі наповнять його чим треба. Воно ж кістяк. Бо була б кістка, м’ясо саме наросте.

* * *

Замість дзвоника після перерви тричі бовкає церковний дзвін. Завіса розсовується, світло гасне і в оркестровій ямі вибухає гімн. В гімні литаври уособлюють звитягу, арфи — розчуленість, труби оспівують тяглість історії, бубон — біль і борню, альти зі скрипками — красу брів, вусів і критих соломою стріх.

Кін по черзі загарбують то співи, то танці, то декламації та уривки з вистав. Кожен з номерів має чітку, зрозумілу структуру. За кожним закріплені виконавці, червона нитка, ударний рядок, ключові та красиві слова.

Дійство відбиває самобутність національного духу і відповідає міжнародним стандартам. Наочність апофеозу посилена князем (на цю роль одразу наклав лапу головний народний артист), який гарцює коном на справжньому коні.

Чоловік здогадується, що народження дійства проходило в корчах. Що майстри змагалися з ветеранами і в парах, і поодинці, знаскока і плазом, застосовуючи перекури, тоді науковий підхід, тоді світовий досвід і, нарешті, менеджмент.

Все по нулях.

Що робити?

Почали з того, що запровадили сухий закон. Довелося усім перейти на каву (подвійні половинки без цукру) та чай (три пакунки на склянку). Підкріпившися, бригада провела повну ревізію, і та ревізія показала, що все у них є, окрім згадки про Бога.

А навіщо вона нам?

Ніхто цього не знав. Тому вони зв’язалися з президією, а президія підняла на ноги інститут вчених. Ті кинулися в архів і знайшли відповідь: треба молитися.

І це все?

Більш-менш.

Гаразд. Ідіть. Будемо, якщо вже треба. Не ми перші, не ми останні. Але як це робиться?

Знову гукнули вчених. Ще главніших за попередніх. Тих, котрі на молитвах з’їли собаку.

Ось вам тексти, сказали митцям вчені. Беріть їх і вчить напам’ять.

Для чого?

Щоб повторювати.

Коли?

Весь час.

Весь час?

Так. Або хоч по кілька разів на день.

Ну і що це дає?

Як що? Читайте. Тут все написано.

Так це виходить, сказали майстри з ветеранами, прочитавши все як слід, що молитва — це як прохання?

Більш-менш.

Ну так що ж ви мовчали? Просити ми вміємо…

Бригада скоренько накидала на папері список прохань, серед яких було щастя, здоров’я, довгі літа, мирне небо, хороший настрій, матзабезпечення, успіхи в спорті, міцна родина, любов у всіх її видах.

Окремий абзац було присвячено долі. Її опис (кілька сторінок кучерявих прикметників) кінчався схожими на наказ побажаннями (перший стовпчик — "і не дай нам", другий — "а дай нам"). I замість підсумка — "все тільки найкраще плюс те, що ми самі собі побажаємо".

До Бога зверталися як по-простому, мов до кревняка ("Боже", "Отче"), так і з зазначенням його регалій ("небесно-єдиний творець ти наш", "достославний", "гамуючий хлад, глад і наготу", "благий пастирю вбогих"). Не забули й того, що він там, на небі, не сам, а разом з сином, і з його матір’ю, тобто зі своєю жінкою (інакше, що б це було за життя). Від щедрот додали до святої родини ще й карооку дочку (бо син-одиначок — це не діло) і діда по материнській лінії (без баби, бо вона, тобто теща Отця, упокоїлася при пологах, але він, дід, так більше й не одружився). Захопившися богослів’ям, бригада завалила високу рідню всім, що родить наша земля, і зробила з небес масний і ще гарячий борщ.

Чекайте, раптом озвався якийсь педант, я цього не розумію.

Чого ти не розумієш?

Тут у нас написано "Богородице мого народу".

Ну?

То це виходить, що народ — це бог.

Що ти, їй-богу, чіпляєшся до слів!

Або ось тут, не вгавав педант, на наступній сторінці — "А як не даси, то я знати не знаю тебе! И прокляну, яко сидорову козу".

Ну?

Це погроза. Це шантаж.

Це щире почуття! З глибин душі.

Цього в інших молитвах немає.

Молитва — не догма, а призвід для творчості.

Але ж…

Помовч!

Ні, нехай він доскаже!

Бригада розбилася на два табори. Один стояв на тому, що не можна відхилятися від того значення, яке закріплене за кожним словом. Другий обстоював право споживача наповнювати слова чим йому заманеться. Тверезі голови з обох боків намагалися знайти компроміс, тобто звести всі лексичні одиниці до одного, всеохоплюючого слова. Бо тоді вони могли б закріпити за ним певну велику літеру й оголосити, що воно — наш Бог.

А де ж його знайти?

Кого?

Слово це.

Звідки я знаю? Десь, мабуть, не тут.

А де?

По спецфондах. У засекречених книжках.

Я знаю, здогадався хтось, яке нам потрібне слово!

Яке?

Слово "Слово"!

Усі зразу ж посідали до столу складати родовід Слова. У розділ "батьки" вони внесли чотири стихії, небесні тіла, росу, ряст, чорнозем, віру, надію, любов і деякі рослини — звіробій, деревій, м’яту, чебрець і ромашку.

Чекай! здали у когось нерви.

Що? Що тобі не так?

Чому саме ці рослини?

Бо вони у нас скрізь ростуть. І гарно римуються. "Звіробій — всі у бій". "Чебрець —"…

Це так. Але всі вони — від шлунку.

Ну то й що?

Люди подумають, що ми від проносу не просихаємо.

У цю мить до кабінету влізла президія.

Ну, запитала президія, як ви тут? Запрацювалися? Аж дим іде? Не чекали? Це добре. Знайшли ідею?

Більш-менш.

То показуйте сценарій дійства!

Бригада виклала наробки. Президія обслинявила палець і стала гортати аркуші. На це пішло півхвилини, включно із обтиранням пальця об вчасно простягнуту серветку.

І це все? затряслася президія. Це все, що ви отут наколупали? А де ж страх? Де залізний стрижень? Хіба цим когось налякаєш? Хіба надихнеш? Та цим навіть дебіла не обдуриш!

Митці образилися, ветерани обурилися.

Ми, між іншим, професіонали. І ми не дозволимо…

Ви тут, сказали їм, у нас на повному утриманні. І що ми маємо за це? Га?… "Сяйводавче"… "Не обділи нас ні красивим, ні корисним"… А де ж дійство?

Бригада пояснює, що це — не їхня провина. Тому що їх цьому не вчили. Що всі вчені здиміли десь. Тому їм власним розумом довелося доходити до глибин. Що вони й так з себе вичавили що змогли.

Ми, сказали їм, дали вам завдання.