Аве, "Крайслер"! - Сторінка 2

Здається, я дозволив собі висловитися надто голосно і самовпевнено. Адже, швидше за все, було якраз навпаки — не ми творили щось у цій культурі, а вона творила нас. Тобто скеровувала і заманювала — своїми необжитими закапелками, незалюдненими марґінесами, задавненими табу, які так хотілося порушувати; своєю цнотливістю, яка так пасує кожній молодесенькій панні напередодні шлюбного розквіту, але так не пасує їй же у віці зрілому, напередодні старіння і всихання. Тож ми взялися наближати цей шлюбний розквіт...

Але й це не зовсім так. Бо ми ні про що спеціально не домовлялися. Ми не розробляли програм і маніфестів, не підписували жодних комюніке чи меморандумів. Ми просто вигадували вірші і читали їх — спершу один одному (і я в житті не мав таких геніальних слухачів, як ці двоє!), потім — для ширшого кола "свідків Бу-Ба-Бу", наших адептів і симпатиків, урешті — для публіки, що приходила на влаштовані нами вечірки, число яких, до речі, сягнуло десь так тридцяти (трьохсот тридцяти, хочеться сказати). Власне, від певного часу публіка, що приходила на вечірки, ототожнилася зі згаданим колом, чи то пак кодлом, "симпатиків та адептів". Ми знали, принаймні в обличчя, усіх, хто до нас приходив, навіть якщо бачили їх уперше, але то був особливий людський різновид. Якісь майже родинні зустрічі, щоразу інтимніші й тепліші: якісь художники, актори, студенти, дружини поетів, заступники міністрів, діти філологів, інтелектуали з діаспори, композитори-піснярі, діячі опору, депутати рад усіх рівнів тощо. (Зацікавлених детальнішим переліком відсилаю до Неборакової "Реставрації", де подається усереднений поіменний реєстр найвагоміших серед наших гостей). Ага, ще обов'язково виринав із зали черговий графоман, який поривався на сцену з єдиною метою — зіпсувати увесь кайф як нам, так і публіці. Ми знищували його своєю прохолодною ввічливістю...

Ось так, цілком невимушене і майже непомітно, ми від одного питання переходимо до іншого, не менш принципового: від "для чого" до "для кого?".

5.

Для кого я пишу? — питання, яке досі залишається традиційно виснажливим, переслідуючи кожного правдивого вкраїнського поета нав'язливим рефреном. У нашому випадку вага цього питання щонайменше потроїлася. Для кого Бу-Ба-Бу?

Дозволю собі тут дещо ширшу цитату.

"Те, що писав Гонкур про Францію сто років тому, можна повторити дослівно про наші культурні відносини ще тепер. В часах, які я маю на думці, відношення нашого загалу до мистецтва було вповні негативне. Музична наша творчість мала єдиного серйозного представника — Людкевича; малярство репрезентував трохи не один Труш, а поезія, яка тоді могла похвалитися навіть значною кількістю жерців, находилася у нас на вигнанні, бо нашим патріотам було доволі кількох крилатих фраз із Шевченка, про які вони нагадували собі в часі всяких святкових імпрез і якими рекламували свою культурну вартість і свій патріотизм, що а тих часах втішався високою квотацією на громадянській біржі. (...)

[Але] гурток молодих бунтарів повів агресивну атаку за здобуття читаючої публіки. Ми пішли за порадою Гонкура, ми почали носитися з нашим "товаром" поміж Богу душу винними патріотами, які не розуміли — пощо люди творять літературу, і дивувалися, що находяться між нами розтрати! одиниці, які марнують гроші на видавання непотрібного краму. Адже ж наша "еліта" не знала навіть назвиськ наших письменників, а навіть Франком вона цікавилася тільки як громадським діячем, критиком у свяченого ладу суспільного!

Не забуду ніколи одної сцени, яка характеризує тодішню нашу інтелігенцію. В залі "Народного Дому", де відбувалася традиційна академія в честь Шевченка, що, як звичайно, мала утаєну ціль дати змогу нашій "еліті" винести на виставу свою гардеробу і свої привілеї касти, вештався студент з кількома книжками. Вже добре спітнів, перебиваючись крізь щільно заповнені ряди сиджень без ніякого успіху, аж врешті добився до одного з "найгрубших риб", адвоката, парламентарного посла і обкадженого бойовика на культурному фронті.

— Купіть, пане после, "Semper tiro" Франка! — заговорив, певний успіху.

— Не читаю поезій! — відрубав патріот.

— Так, може, твори Коцюбинського...

— Він також вірші пише?

— Ні, пане после, він найбільший майстер сучасної прози.

— Гм... Що маєте ще?

— Оповідання Яцкова.

— А цей по-якому пише: віршем чи прозою?

— Авжеж що прозою.

І так далі йшла лекція сучасного письменства, аж поки меценас не втратив терпцю і не нагнав влізливого кольпортера словами:

"Йдіть до чорта! Я на дурниці не маю ні часу, ні грошей".

(...) Ми, молодомузці, може, навіть тільки інстинктом, відчували, що Європа женеться вперед, тоді як ми, галичани, сидимо скам'янілі на гранітних основах традиційної побутовщини, "неньковатости", примітивізму й сентименталізму. Нас уже не захоплювали стривіалізовані щоденним уживанням канонічні крилаті фрази: "Праця єдина з неволі нас вирве" (при цілковитій неграмотності й імунізуванні загалу від думання). Ми хотіли направду працювати, учитися й думати, та й домагалися від загалу того самого.

Ми бачили, що загал не переварив у собі навіть Шевченка і Франка, пережовуючи вперто хіба поетичну публіцистику першого і пафос "Каменярів" другого; ми хотіли навчити загал читати справжню поезію (2), не пофальшовану манірністю й ідеологією Квітки аж до Бордуляка включно, поезію, вільну від трафаретних, барвінкових і вербових пейзажів. Ми ж добачали, що реміснича й шаблонова література витрутила загалові з рук книжку, що з домів нашої інтелігенції мистецтво прогнано. І ми шукали нової форми, нового вислову, намагалися витончити наші творчі засоби у формі і змісті. Одні з нас задивлялися на ближчий захід, на "Молоду Польщу", інші сягали поглядом куди далі. І тому критики, а вкупі з нею і загал називав нас "птицями не домашнього хову" і підозрівав нас у національному індиферентизмі. І одні й другі не помічали, що, абстрагуючись від Лепкого, який вперто скоботав піднебіння патріотів традиційною кутею і великодніми калачами та заколисував їхні розмріяні душі патріотичним пафосом, всі ми по самі вуха стриміли в нашому рідному світі і тільки сильніше від загалу відчували нашу хворобу і боліли з цього приводу. І були озлоблені. Кожний з нас був на свій лад сатириком.

Що ж дивного, що ми тужно звертали погляд на захід, і що дехто з нас, мов потопаючий, витягав руки до обновленої і очищеної від фальшивого патріотичного романтизму поезії "Молодої Польщі"?

(...) Це ще більше відштовхувало від нас загал, що хорував гіпертрофією загумінкового патріотизму, і в якому ще й досі покутував дух Кониського і Танячкевича, дух культу "святих" вишиваних сорочок і нещирого пафосу, який плекав у громаді патріотизм "на печі", відсталість від культурного світу і спекуляцію на патріотичному базарі. Ми — в протилежності до загалу — відчували, що нашому народові небавком прийдеться скласти іспит національної зрілости і що при цьому іспиті ми провалимося...

Ми відчували це і безрадно кидалися в сітях традиції, забобону, загумінковости й примітивізму. І вже те саме наше кидання тривожило наш інертний загал, і загал реагував на те як міг.

Чи сьогодні змінилося в нас на краще? Може..."

Питання б'є в "десятку". Чи сьогодні змінилося в нас на краще? Зізнаюся щиро, я ледь уникнув спокуси спершу містифікувати вас, ледь осучаснивши лексику і синтаксу, замінивши минулий час теперішнім, Івана франка тимчасово замінивши (хе-хе) Іваном Драчем, молодомузців — вісімдесятниками, Коцюбинського — ну хоч би В'ячеславом Медведем, а Лепкого, скажімо... Хоча ні. Будь-яка аналогія накульгує, і ви відразу б викрили мене. А все ж я ще раз, слідом за Петром Карманським, автором наведеного вище уривка зі спогадів "Українська богема", запитаю: чи сьогодні змінилося в нас на краще?

Судячи з більшості наших переповнених людом вечорів — так. Судячи з моментально розпродуваних наших книжок — так. Судячи з того, що ми вийшли за рамки суто літераторського варива і потрапили навіть до скандальної хроніки (випадок із побиттям Ірванця) — так.

Але коли я бачу цих похмурих типів з опущеними долу вусами, без проблиску гумору на мармизах, патріотично стурбованих і зажурених, підозріливих і спітнілих, яким на кожному кроці ввижається як не національна зрада, то духовна отрута, як не порнографія, то педофілія, як не руйнування ідеалів, то замах на святині, мені вкотре починає здаватися: ніде не змінилося в нас на краще, пане Карманський...

А може, виною всьому ця кирилична абетка? І цей східний обряд? І це по-графоманському вперте переконання, що поезія обов'язково для когось?

"На кого ти орієнтуєшся, коли пишеш?" — запитав якось Неборак Петра Мідянку. "На Бога", — відповів той. А втім, він міг відповісти і з питальною інтонацією. Бо в них на Закарпатті оце "на Бога" означає "навіщо", ну, по-нашому це буде "на фіга?". На кого ти орієнтуєшся, коли пишеш? А навіщо?

Суцільні знаки питання...

6.

Моя з вами подорож навмання вже, здається, перевалила за половину, а про "крайслер імперіал" я так по-людськи нічого й не розповів. Тепер, на мою думку, найвищий час це зробити.

Цей проект розгортався у часі та просторі цілих п'ять років (двадцять п'ять віків, хочеться сказати). Як я вже згадував, улітку вісімдесят сьомого приголомшений Неборак показав мені двері, за якими знемагав у своїй царській величі ув'язнений автомобіль. Коли Неборак починав оповідати про "крайслер", йому відбирало мову^ від хвилювання. Він намагався описувати його за допомогою жестів і вигуків, він малював його обриси на піску, він танцював довкола наглухо зачиненого гаража, немов тунгуський шаман довкола уламків метеорита.

Ґараж спеціально для нас відчинив його (і гаража, і "крайслера") господар, до речі, поет, — але те, що він поет, у нашому випадку (як і для літератури в цілому) не мало жодного значення. Головне — він був зятем покійного совєтського генерала, єдиним спадкоємцем легендарного червоного комдива (командарма?), заволодівши по його смерті не лише дочкою, квартирою, шаблею і папахою, але й "крайслером імперіалом", цим танком, цим будинком на колесах, цим пересувним містечком розваг, цим вічним двигуном (перперто мобіле, сказав би Неборак), цим бронтозавром автострад, цим храмом Великої Американської Мрії!..

("Крайслер" був подарований генералові урядом республіканської Іспанії за участь у здобутті фортеці Альказар у 1936 p.