Аве, "Крайслер"! - Сторінка 3

Детальніше про це у відповідному вірші Б.-І. Антонича — див. третю главу "Книги Лева").

На жаль, він не їздив. Поет, його власник, присягав нам, що ще поставить його на колеса, що тріумфально ввірветься ним одного разу в сіру юрбу банальних і жалюгідних "транспортних засобів", що хрещатицьких дівчат возитиме на ньому тоннами, а спиртні напої — барелями... Але яке щастя, що цього дотепер не сталося! Адже нам (а властиво Неборакові) йшлося цілком не про те.

Цей "крайслер" мусив перейти в іншу якість. Це мала бути книга. Це міг бути фільм. Або танець, або рок-н-рол, або торт, або спектакль. Неборак хотів писати про нього вірші. Ірванець укладав про нього епос. Я довгий час залишався щодо нього холодним — це була необхідна дистанція, щоб не згоріти передчасно в його божистому бензобаку. Аж нарешті я випустив його в "Рекреаціях". Демонічний Попель, злий геній діаспори, привіз на ньому до Чортополя Гриця Штундеру i Юрка Немирича. Пізніше в його багажнику спав зарубаний в дим Білинкевич. Пізніше, звільнений від пут земних, він літав над чортопільським карнавалищем...

І таким чином ми дожили до осені дев'яносто другого, маючи за плечима добрий шмат нестерпного світу. Ми щоразу змінювали маски і місця свого перебування: Київ, Львів, Москва, Гданськ, Едмонтон, Венеція, Коктебель, Свиноустя, Мюнхен, Варшава, Нижній Березів, Лемберг, Торонто, Херсон, Станісляу, Данциг, Інсбрук, Монахіум, Лучеськ, Запарижжя — усе змінювалося з шаленою швидкістю, миготіло й розсипалося на скалки, на окремі блискітки, у міжчасі ми встигли відсвяткувати ПП — Перше П'ятиріччя і позачергові тридцятиріччя кожного з нас заснувати академію, обрати до неї п'ятьох академіків, нагородити їх преміями та регаліями, видати кілька книжок, написати безліч рядків... І все — як з'ясувалося, для того, щоб восени дев'яносто другого року в приміщенні Львівської опери стався спалах, вибух, викид, сталася прекрасна катастрофа, якої боялися і сподівалися, цей великий блискучий провал, — ця поезоопера з автомобільною сакральною назвою.

7.

Чотири вечори (сорок чотири вечори, хочеться сказати) зажіотажована юрба переповнювала Львівську оперу. Вони хотіли бачити, мати, мацати, лизати його. Вони з еротичним нетерпінням очікували його прибуття. З хвилини на хвилину мав з'явитися він— "Крайслер Імперіал", автомобіль-опера, автомобіль здійснених марень.

Курйозність моменту полягала в тому, що ніщо нічому не відповідало. Розпалена жагою публіка на дев'ять десятих складалася з таких, котрі жодного разу в операх не бували, більше того, — жодної опери не чули, а про меццо-сопрано мали уявлення не більше, ніж про модерато кантабіле. Іншого гатунку профани перебували на сцені та в ямі: хор, балет, оркестр. Ці в свою чергу не знали творчости Бу-Ба— Бу і гидливо затикали вуха кінчиками пальців під час рокерських прогонів. Драматичні ж актори явили собою зразок ще одного різновиду йолопів: злетівшися на світло "халявних бабок", обіцяних за ніщо, вони були настільки запамороченими, що плуталися навіть у найпростіших репліках, поза очі режисера називаючи текст (переважно мій текст!) француватим. У цій виставі їх можна було використати хіба що як меблі. Крім того, хтось із них періодично напивався і втрачав орієнтацію в темних залаштункових лабіринтах та звалищах декорацій.

Сергій Проскурня яко головний фехтмайстер намагався звести щось докупи, але йому вдавалося не так вже й багато. Щоправда, підіймання та опускання плунжерів обійшлося без поважних жертв з боку виконавців, — здається, тільки під час третьої вистави якомусь ро— сійськомовному п'яничці, що випадково приблукав з вулиці

й опинився чомусь аж на сцені, трохи розчавило ногу. Механіки, проте, спрацювали бездоганно, вчасно зупинивши плунжер, і кульгавий відтоді іммігрант зі скавулінням покинув приміщення храму мистецтв...

Ніхто — ні виконавці, ні публіка — не розуміли, що відбувається і чим усе закінчиться. Але всі тішилися, бо завжди було чому тішитись: як не Штефцьові Оробцеві з вухами керролівського Зайця, то збомжілому Вікторові Морозову з його утробним "Джульбарс повісився!", як не літаючій голові Неборака, то гіпертрофованому членові Ірванця (художник Мар'ян Савицький). І в цьому виявлялася вся природа бубабізму — його адепти тішаться, з головою занурені в непоясниму радість буття...

І тільки ми втрьох — Прокуратор, Підскарбій та Патріарх — знали, що відбувається і чим усе закінчиться. Ми контролювали цю ситуацію ще до її виникнення. Адже на сцені і в залі, у ложах та на балконах матеріалізувалися наші вірші та наші персонажі. Причому в найневинніший спосіб — матеріалізувалися, навіть самі не здогадуючись про це. Як тече річка, сама про це не здогадуючись. коли там, під небесами, на найвищому балконі, під самим склепінням, хор діточок у синьо-жовтих піонерських гальстухах ангельськими голосами заспівав а сареіа "Малюйте бабу голу — бу", я мало не заплакав, а втім, здається, таки заплакав, бо то співало наше втілене прекрасне майбутнє...

Аби вам зрозуміти краще, про що йшлося у виставі, я процитую тут повністю лібрето до неї, написане Ірванцем однієї з безсонних ночей напередодні прем'єри:

"Юну красуню Амальтею Гараздець під час балу на честь її повноліття викрадає злий чаклун. Старий князь Попель, названий батько юної красуні, закликає богатирів усього Свазиленду вирушити на пошуки його названої дочки. Зголошується лише троє сміливців-бубабістів — Вернигора, Вирвидуб і Крутияйця. З перших же кроків їхньої подорожі їм береться перешкоджати зла чаклунка Клітемнестра. Допомагає їй у цьому Вухатий Троль. Але коли троє сміливців уже остаточно заплутуються в тенетах підступної чарівниці, їм на допомогу несподівано приходять Самійло Немирич та Андрій Кампо —двоє зачарованих принців — близнюків, яких підступна чарівниця перетворила на пару віслюків. Визволивши трьох героїв, вони повертають собі свою попередню зовнішність, після чого разом зі сміливцями вирушають на пошуки красуні.

Але подальші їхні шляхи теж сповнені пригод і небезпек. Зграя фурій-санітарочок під проводом Дівчини з Пляцками заворожує їх своїм химерним і магічним співом. Герої засинають, і лише випадкова поява Літаючої Голови рятує їх від повної загибелі. Та ж сама Літаюча Голова провадить їх уперед, до нових досягнень і перемог.

Врешті-решт у печері чаклуна відбувається вирішальна битва, в якій героям протистоять Павло Мацапура-кат, Юрко Немирич, пан Базьо, Мартофлякова Марта та інші втілення зла і пітьми. Після кривавої січі красуню Амальтею вдається звільнити з зачаклованої темни ці. Всезагальний тріумф. Лунає Пісня Східних Слов'ян, і герої з тріумфом повертаються додому. Happy End".

Замість геппі енду четверо зарізяк із "Кому вниз" вивозили на сцену втілення "Крайслера" — купу жалюгідного брухту з двома потужними прожекторами, котрі створювали враження неземного літаючого об'єкту. І все це вибухало.

То був повний провал. Публіка аплодувала стоячи. Обурені всезагальним блюзнірством типи з опущеними долу вусами розгнівано покидали залу — писати нищівні рецензії, трохи схожі на доноси.

Останнім на сцені з'являвся Проскурня. Йому аплодували найдовше. То був повний успіх.

Пригадую, як після останньої, недільної вистави було вирішено не розгримовуючись виходити з парадних дверей на площу і там, влившися ненадовго у буйність карнавального натовпу, зійти на сам верх Музичної Вежі — тим— часової споруди, зведеної для триденного роковиська.

Проскурню притримав за рукав банальний омонівець і сказав своє "нєзя". Проскурня вирвався і сказав йому щось інше. "Так, забираємо", — сказав банальний омонівець до другого омонівця, не менш банального, і вони почали крутити Проскурневі руки назад.

П'ять хвилин тому вся Львівська опера стоячи аплодувала йому. Серед присутніх були голова державної адміністрації, мер міста, амбасадор Австрії в Україні та інші офіційні

особи. Вони теж аплодували стоячи. Це було п'ять хвилин тому. А зараз два банальні омонівці крутили йому руки назад, аби запакувати до лунохода.

"Що ви робите? — запротестував я. — Це головний режисер фестивалю! Він зараз повинен бути там, угорі!" — "Ми його забираємо! Нам пофіг ваш фестиваль. Він хуліганив!" — "Він занадто понервував, відпустіть його", — вдався я до більш дипломатичного тону. Можливо, на них подіяла моя патріарша корона, можливо, мантія з горностаєвим хутром. А може, — все разом: і корона, і мантія, і жезл, і тон. Але Проскурню вони відпустили. За це я досі глибоко вдячний нашій поліційній державі.

8.

І якось раптом усі зрозуміли, що це кінець.

Щось завершилося, щось вичерпало себе. Поезоопера підвела риску. Макет "Крайслера" вибухнув на сцені. Можливо, публіка аплодувала не нам, а цьому вибухові?

Перше щось таке відчув Ірванець. Він узагалі по-жіночому чутливий (як і кожний справжній поет). "Знаєш, це буде такий танець на наших кістках", — повідомив мені, щойно я приїхав до Львова на репетиції.

"Бу-Ба-Бу померло!" — весело проголосив мій улюблений віолончеліст Юрко Іздрик після першої ж вистави.

"Чи не вважаєте Ви, що це, хоча й прекрасна, але все— таки смерть Бу-Ба-Бу?" — допитувався в Неборака юний інтерв'юер з диктофоном і пафосом.

Розмови про нашу смерть — чи то вже доконану, чи то ще ні, але вже близьку — виникали дедалі частіше. Я пригадав, як у дитинстві чув, ніби застрелився Муслім Магомаєв. Очевидно, його постріл був не зовсім точним.

Отак на нашому карнавалі, в самому його розпалі, запахло несподіваним трупом. Несподіваним, але, здається, для багатьох дуже бажаним. Бо навіть, забувши про своє кухарське призначення, побігли з літературних кухонь зграї кухарчуків веселеньким галопом, розносячи по редакціях крилатий радісний некролог: "Вінок на могилу Бу-Ба-Бу". Це як розуміти: король помер, хай живе кухарчук? А не забагато честі?

Геніальний Петро Старух і справді поставив нам пам'ятник на сцені. Неборакова голова і справді відокремлювалася від тіла. Голий муляжний Ірванець і справді зависав над залою догори членом. І чорна меса була, і закривавлені різники, і граф дель Кампо (якщо бував тверезий) видушував своє фатальне "Ви програли!". Усе це було, і ніхто не посміє цього заперечувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього жезлом.

Але хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Хіба може померти Бу-Ба-Бу, ця Триєдиність І Тривідмінність, І Шестирукість, а відтак і Шестикрилість? Або по-іншому спитаюся: чи може померти душа з її кров'ю та реготом, поезія, лихослів'я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Чи можуть ці речі померти? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом.

9.

Але все-таки щось і справді завершилося.