"Барабашка" ховається під землею - Сторінка 2

Я не дзвонив.

Вона зблідла. Зрозуміла, що сказала зайве. І одразу усміхнулася:

— Пробачте, я думала, що це ви… З приводу вступу…

Але він бачив, що вона примусила себе усміхнутися. І що дзвінок був не з приводу вступу. Та капітан вирішив не показувати їй цього. Хай думає, що він повірив.

— Я не дзвонив, але дуже шкодую, що не дзвонив, — Степан Іванович усміхнувся якомога щиріше. — Мабуть, треба було таки спершу подзвонити. Ви зараз додому? Ходімте, я вас трошечки проведу. Дорогою побалакаємо.

Вона стрепенулася, наче її вдарило електричним струмом.

— Хто ви? Що вам треба?

Він нахилився до неї і стиха проказав, щоб не чули сторонні:

— Не хвилюйтесь. Я з міліції. Хочу допомогти вам… знайти Жору.

Вона глянула на нього розгублено і безпомічно. І було в її погляді якесь заперечення. Наче вона не хотіла його допомоги. А може, це йому просто здалося…

…Вони йшли через Ботанічний сад, повз лавки, на яких сиділи втомлені приїжджі з клумаками, бабусі з вередливими онуками, щасливі закохані…

— Пробачте, що я ставитиму питання, які можуть здатися вам нетактовними. Але для того, щоб…

— Не треба! — перебила вона його. — Я все розумію. На нетактовні запитання я зможу гідно відповісти.

— Пробачте, — знітився капітан. — Я, звичайно, намагатимусь… Але будь-яке питання, що стосується особистих взаємин, може здатися…

— Не треба! Починайте! — знову перебила вона його. У голосі її було вже роздратування.

"Щось не те, — подумав капітан. — Я ще нічого не питав, а вона вже нервує… Спокійно, Стьопо! Спокійно!"

— Коли ви познайомилися з Лук'яненком?

— Це має для вас принципове значення? Допоможе вам його знайти? — іронічно скривила вона губи.

— Уявіть собі, що інколи…

— Будь ласка! Познайомилася я з ним півтора роки тому. На іменинах у подруги. Один із гостей привів його. Без запрошення. Спершу він мені не сподобався. Мені здалося, що він надто самовпевнений і навіть нахабний. Він приніс відро гвоздик. Просто у відрі. Взимку. Уявляєте, скільки це коштувало?.. Всі ахали.

Подруга розгубилася. А я пхикнула і сказала, що так робили тільки дореволюційні нижегородські купці. А в Африці діти з голоду вмирають. Якщо у вас так багато грошей — перекажіть у Дитячий фонд… У нього так спалахнули очі, я думала, він мене вдарить. Але він тільки зітхнув: "Пробачте. Я більше не буду…"

І вона зітхнула.

Капітан Горбатюк не перебивав її. Уміти слухати — одна з головних професійних чеснот слідчого.

Іра, мабуть, і не збиралася всього цього розповідати. Просто так вийшло.

Коли вона замовкла, він сказав:

— Мені багато хорошого говорили про нього. Різні люди… А коли різні говорять однаково — це, мабуть, правда.

— Правда, — тихо сказала вона. Губи в неї тремтіли.

— Його треба знайти, — твердо сказав капітан. — І якомога швидше. Не можна гаяти ні хвилини. І ви мусите допомогти мені в цьому.

— Як? — підвела вона очі на нього.

— Ви повинні сказати мені все, що знаєте. Все-все.

— Я… я нічого не знаю. Клянусь вам.

— Хто дзвонив вам по телефону? Тільки не кажіть, що з приводу вступу. Це неправда!

Вона густо почервоніла і мовчки втупилася в землю.

— Зрозумійте, Ірочко, справа, може, серйозніша, ніж ви гадаєте. Ви, мабуть, читали, знаєте, що злочинці, які шантажують підприємців, не зупиняються ні перед чим… Вони погрожували вам?

Дівчина ледь помітно хитнула головою.

— І, звичайно, казали, щоб міліції — ні слова?

Вона знову хитнула головою.

— Але я вже знаю, що вони дзвонили… Отже… Вони, звичайно, вимагали грошей… Але у вас же немає грошей.

Іра підвела очі на Степана Івановича.

— Вони не вимагали грошей. Хоча… я знаю його банківські рахунки. І він зробив доручення на моє ім'я. Я не хотіла, але він наполіг… Сказав, що так йому буде спокійніше. Я… я навіть запропонувала гроші тому, хто дзвонив… але…

— Що ж їм було треба?

— Тільки щоб я не заявляла в міліцію про зникнення Жори…

— Але ж із вами вже розмовляв капітан Попенко…

— Вони цього, мабуть, не знають… І я… не сказала… Бо… "Якщо заявиш, шукати доведеться тебе!" — сказав той, гугнявий.

— Гугнявий?

— Ну… голос у нього був такий…

— А що він сказав про Жору?

— Що Жора живий, просто затримується.

— Гм… — капітан замислився. — Хочуть виграти час… Коли він дзвонив?

— Сьогодні вранці.

— Додому?

— Ні. Сюди. В приймальну комісію. Я ще не відразу змогла підійти. Він чекав хвилин п'ять.

— Отже, обізнаність стопроцентна. Очевидно, телефон приймальної комісії дав їм Жора?

— Мабуть.

— Пробачте, Ірочко… Жора вам розповідав про своє дитинство, минуле?

— Розповідав. Усе. І про інтернат, і про колонію…

— Вибачте… Але я до того, що тут можуть бути замішані колишні дружки.

— Я теж так подумала… Але… що ж робити? — у голосі її був відчай. — Ви думаєте, він живий?

— Сподіваюсь.

— І як же його знайти?

— Будемо думати. Ви, звичайно, зі мною не зустрічалися, нічого мені не говорили. Спокійно собі працюйте…

— "Спокійно"… Саме те слово.

— Пробачте…

— Та що ви весь час пробачаєтесь! Хіба в цьому справа…

— Поки що мені доводиться пробачатися, бо я ще нічого не зробив. Але будемо думати.

— Думайте! Я вас прошу! — вона подивилась на нього таким благальним поглядом, що капітан Горбатюк відчув незручність.

Що він їй міг обіцяти? Поки що нічого.

Розділ IV

Завалійки. Надежда Кринична. Баба Секлета

Хоч називалося село не дуже поетично — Завалійки, — але виявилося воно справді надзвичайно мальовничим і гарним. Суцільні садки і городи. Море зелені, як справедливо сказав дідусь. А місце, де стояла ота за безцінь куплена дідом розвалюха, було чи не найкращим у селі. На пагорбі над річкою.

Справді, простір, небо, краєвид — все, як говорив дідусь. І бур'яни непролазні, і кропива вища голови, і сарай без даху, звідки витикаються вже кількаметрові зарості акації.

Жені сподобалось надзвичайно.

Вони з Вітасиком (авжеж, без вірного Жениного друга Вітасика Дорошенка не обійшлося) одразу пообдряпувалися об акацію, пообжалювалися об кропиву, бо почали ж усюди нишпорити.

Тільки в саму хату їх категорично не пустили. Хата була у небезпечно аварійному стані. Стеля, як уже мовилося, прогнила від дощів і впала; переламаний, як хребет, сволок трикутником упирався в долівку.

Дранки, мов чудернацькі перехрещені списи та шаблюки, стирчали врізнобіч. Величезні шматки штукатурки висіли не знати на чому і могли будь-якої миті обвалитися на голову.

А так же хотілося проникнути туди! Так же ваблять оті руїни чужого житла!

Особливо якщо колишні мешканці тих руїн оповиті серпанком таємниці.

Господинею цієї хати була колись Надежда Кринична. Не Надія і навіть не Надежда, а Надежда (через тверде "є"). Як розповів дідусеві голова сільради Григорій Якович, уродженець Завалійок, то була особа незвичайна. Про неї у селі ходили легенди. По-перше, її знайшли у криниці. Один солдат проходив якось пізно увечері повз стару замулену криницю і почув звідти тоненький плач. Гукнув солдат людей, спустився з ліхтарем у криницю й витяг немовля. Видно, якась нещасна покритка вкинула туди свою дитину, що, як тепер би сказали, здійснила м'яку посадку на мул і лишилася живою.

Було це ще за Першої світової війни. Солдат був росіянин. Степан Безродних. Він і назвав дитину Надежда. А люди вже дали їй прізвище — Кринична. Вигодувала й виховала її баба Шептуха, що жила в цій хаті і була відомою у селі ворожкою. Після бабиної смерті Надежда Кринична почала теж займатися знахарством і ворожінням. Але на відміну від інших вона була веселою ворожкою і всі свої дії супроводжувала такими дотепними коментарями, що її "клієнти" невідомо від чого більше одужували — чи від трав та нашіптувань, чи від сміху. Заміж вона не виходила, дітей не мала. Хоча подейкували, що й безгрішною не була. Її фірмовий тонізуючий напій "криничний", що варився нею на травах за допомогою самогонного апарата, користувався великою популярністю серед чоловіків не лише їхнього, а й навколишніх сіл. І частенько сусіди бачили, як пізньої пори городами пробирається крадькома до Пхати якась самотня чоловіча постать. А може, то були інопланетяни?.. Тоді ж, за радянських часів, уфології не було, все це замовчувалося. А до кого ж прилітати тим НЛО, як не до Надежди Криничної?

Що цікаво — криниці у Криничної на обійсті не було. Воду вона брала або в сусідки, баби Секлети, або — найчастіше — з джерела, що було внизу, під горою, в кінці її городу. Для цілющих же напоїв, для чаю, приготування їжі — виключно брала воду з джерела. "З криниці мені пити воду не можна, — казала вона. — Кринична вода для мене отруйна".

І от десять років тому одного літнього дня прийшла Надежда Кринична до баби Секлети бліда як смерть і каже: "Настав мій час. Сьогодні помру. Всохло джерело". Баба почала її втішати, розраджувати:

"Замулилося, мабуть, розкопаємо, розчистимо". Сама взяла лопату, пішла, та нічого не вийшло, вода з джерела відвернулася, всохло-таки джерело І тієї ночі Надежда Кринична померла. Хоча ніколи на здоров'я не скаржилася і була не старшою за бабу Секлету.

Тепер бабі Секлеті дев'яносто.

Але вона ще міцна і, витягаючи з глибочезного колодязя відро з водою, корбу крутить так швидко й бадьоро, як не могли крутити з незвички ні Женя, ні Вітасик.

Жила баба Секлета сама. Сама вправлялася з коровою, з десятком курей, з городом і садком.

Син, невістка, онуки й правнуки (були в баби вже й двоє дрібненьких правнуків) приїздили з міста здебільшого влітку, та й то коли щось дозрівало у садку чи на вгороді.

Правда, син і онуки весною допомагали садити картоплю, а восени копати.

Ходила баба Секлета у важких кирзових чоловічих чоботях і ноги не тягла, а карбувала крок чітко, як солдат Ще й їздила на велосипеді На базар, у крамницю, в церкву.

Церкву добре видно з колишнього Надеждиного, а тепер їхнього обійстя.

Вона святково здіймала свої сріблясті бані з хрестами за сусідськими хатами й деревами. Бань було шість — п'ять церковних і одна дзвінична. Була ще й сьома невеличка баня з хрестом — над колодязем у церковному дворі. За церквою — старий цвинтар, а за цвинтарем — якісь руїни з червоної цегли. Женя й Вітасик там уже побували, і якийсь коротко підстрижений беззубий дідок пояснив їм, що то руїни дуже древнього Георгіївського монастиря, знищеного під час революції.

— Може, й село через ті руїни називається Завалійки, — висловив припущення Вітасик.

— Ні, — похитав головою дідок. — Завалійками воно називалося ще й тоді, як монастир стояв цілий.

Завалійки воно тому, що було за валом фортечним.