"Барабашка" ховається під землею - Сторінка 4

Склероз старечий…

— Та ні, але… — дідусь зам'явся.

— Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…

— Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь.

— Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: "Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне". І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип — ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову — по молоко. Дивлюсь — стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.

— Може, хтось лазить у ваш погріб, — сказав дідусь.

— Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.

Тут прийшов тато.

— Про що це ви?

Йому розказали.

— Гм, — поправив він окуляри на носі. — Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.

Пішли всі гуртом.

Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.

Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.

Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.

— Скільки ж йому років, цьому льохові? — спитав дідусь.

— Може, двісті, а може, й усі триста, — сказала баба. — В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.

— Ич, який льох історичний! — сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості.

— Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, — не без іронії сказав тато.

Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.

— Може, хтось там ховається? — сказав дідусь. — Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.

— Підіть подивіться, — стенула баба Секлета плечима. — Але звідки б йому узятися, тому "хтосю"? Я розчиненого льоху не залишаю.

Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.

— Ні! Нема нічого.

— Я ж казала.

Баба полізла нагору першою.

— Гадаю, що все це бабині балачки, — півголосом сказав тато. — Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.

— Хтозна, — непевно відказав дідусь. — В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.

— Абсолютно правильно, — сказав тато. — Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.

Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху.

Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.

Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.

Тільки після цього пішли вечеряти.

Розділ VII

Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги

— Я знав, що ви до мене прийдете… — Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м'яз натренованого, "накачаного", як то кажуть, тіла. — І треба мені було ото ляпати язиком! — з досадою сказав він. — Але я його не вбивав.

— Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? — спитав капітан Горбатюк.

— Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…

— Пробачте… у вас були серйозні стосунки?

— З мого боку так… Я хотів одружитися… я… — обличчя його вкрилося червоними плямами. — Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, — самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.

— Вона так уважала ще до того, як з'явився Жора Лук'яненко?

— Ще… — Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?

— Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.

— Що ж тоді вабило її до нього?

— Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… — він усміхнувся, — занадто важкий…

Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.

"Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить", — подумав Горбатюк і спитав:

— Скажіть, будь ласка, а гроші?.. Як вона взагалі ставиться до грошей?

— Ну — як… Нормально Як усі люди То раніше вважалося, що треба обов'язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… — він знову спохопився. — Але вона… вона порядна дівчина.

Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!

— А ви — як ставитеся до грошей?

— Так само! — очі в нього враз стали холодними. — Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.

— Ну, а Жора… Лук'яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.

— Торгаш, — зціпивши зуби, повторив Заярнюк.

— Він гроші любить?

— Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.

— А він міг би віддати свої гроші іншій людині?

— Тобто?

— Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім'я?

— Та ви що? Цього навіть я не зробив би.

— Отже, не вартий він доброго слова?

— Ви хочете, щоб я його хвалив?

— Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.

Заярнюк насторожився:

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче разв'язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв'язки. Лук'яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.

— А це що — злочин?

— Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук'яненка. Для нас це дуже важливо.

Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:

— Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?

— А з ким він товаришував, коли займався спортом?

— У тому-то й справа, що мені про нього говорив кращий його друг Вася Забарило, який тепер аж тремтить, коли згадує його.

— А що ж таке?

— Бо він його зрадив. А що може бути огидніше за друга-зрадника!

— В чому полягала та зрада, ви не знаєте?

— Жора його вдарив, послав у нокаут, у ресторані, при всіх.

— За що?

— Хотів похизуватися. Перед дівчатами. Там була одна балерина, яка їм обом подобалася. Таке не прощають.

— А Вася Забарило теж займався боксом?

— Тепер майстер спорту. Вони дружили три роки. На зборах, на змаганнях завжди мешкали в одній кімнаті. Я ж кажу — Вася був його найкращим другом. Якщо найкращий друг каже, що він покидьок, — можна не сумніватися.

— А ви Васю добре знаєте?

— Ну, не так щоб дуже, але…

— Що він за один?

— Нормальний… Нормальний хлопець. Справжній спортсмен В бою азартний, вольовий, завжди прагне до перемоги…

— Поразки переживає? — запитав капітан Горбатюк.

— Хто не переживає поразок?

— Отже, той нокаут міг залишити в його душі бажання реваншу?

— Що? Ви гадаєте… Ні-і! Вася не такий, щоб… Ні-і!

— Ну, ви ж його знаєте не так щоб дуже… Гарантувати не можете?

— Гарантувати, звичайно, але… — Ви мені про всяк випадок координати Забарила дайте, будь ласка.

— Тільки ви ж йому не кажіть, що я… А то ще подумає…

— Не хвилюйтесь.

Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.

Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.

Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м'язом свого чудового атлетичного тіла, — взірець чоловічої краси і сили.

"А душа — горбата, — подумав Степан Іванович. — І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об'єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги".

Розділ VIII

"Рукатий" у сні і наяву

Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з'явився. "Рукатий!" — одразу вирішує Женя.

Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей — немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема.

Видно крізь прорізи, що глечик порожній — виблискують полив'яні стінки.