Бджолиний мед

Борис КОМАР

БДЖОЛИНИЙ МЕД

та ще тридцять оповідок учня четвертого класу Романа Зайчика

Повість

ПРО СЕБЕ

багато розповідати не буду. Бо що про себе розповідати?..

Живу в Києві, недалеко від заводу "Арсенал" і станції метро "Арсенальна". Будинок наш побудували, може, в найкращому місці — на височенній дніпровській кручі. З вікон видно і Дніпро, і мости через нього, і нові житлові райони на протилежному березі. Одного разу в бінокль я навіть побачив І впізнав у затоці нашого моторного човна.

Навчаюсь я в четвертому класі. Якби не математика, то мав би з усіх предметів самі п'ятірки й четвірки.

Цього року мене хотіли обрати ланковим, але через трійки з математики не обрали.

Є в мене тато, мама і менша сестра Оксана. Ось про них та ще про декого зі своїх родичів, друзів і знайомих розкажу.

Це буде цікавіше.

Спочатку розповім, який у мене

ТАТО

Працює він на відомому київському заводі "Арсенал" токарем-інструментальником — виготовляє на токарному верстаті різні, дуже складні інструменти. А ще вчиться у вечірньому політехнічному інституті.

Багатьох дивує, як тато може водночас працювати і вчитися. Мене ж це зовсім не дивує. В тата стільки сили й терпіння, що їх вистачило б, як каже мама, на двох або й на всіх трьох. Він, крім своєї роботи й навчання в інституті, ще встигає і порибалити, і з'їздити на полювання, і в театр чи на стадіон піти, і мої шкільні завдання щодня перевірити. Правда, я не раз переконував його, щоб він позбувся хоча б цього свого клопоту — перевіряти мої шкільні завдання. Адже в мене, як і в нього, немає двійок. Та він чомусь не слухається.

Однак найбільше дивує мене інше.

Що б не зробили або ще тільки надумали зробити ми з Оксаною тайкома від тата, — він неодмінно про все догадається. Чи то витягнемо зі столу й подивимося його улюблену колекцію спортивних значків, чи приміряємо на себе мисливське спорядження, чи спінінга я покручу, чи навіть коли скажу, що йду в бібліотеку, а насправді на ковзанку збираюся гайнути, він одразу:

— Я, — каже, — по ваших очах все бачу. Мене не обдурите!

І як він може все по очах бачити, коли в них нічогісінько не видно? Ми з Оксаною вже не раз одне одному заглядали в очі і в дзеркало дивилися після того, як нашкодимо. Ну й що? Очі як очі. В мене сірі в цятинку, схожі на татові, а в Оксани голубі — мамині. Тільки, якщо дивитися на світло, то зіниці і в моїх очах, і в Оксаниних так само стають маленькі-маленькі, а коли темно, то розширюються.

Ні, ми по очах нічого не могли вгадати.

Але ж тато якось одгадує!..

Ось хоча б оця історія з будильником.

До вечора я учив уроки, потім забрав Оксану з дитсадка. Сидимо дома вдвох, бо тато і мама ще не повернулися з роботи. Нудно нам стало. Пішли в татову кімнату, де він до лекцій готується. Оксана побачила на етажерці будильник і запропонувала:

— Давай подивимося, що то в ньому цокає.

— Давай, — згодився я.

Взяли будильник, відкрили кришку, глянули, а там чого тільки немає: і коліщатка, і пружинки, і гвинтики, і гачечки всілякі! А найбільше різних коліщаток із зубчиками. Ті малюсінькі, як гудзики на сорочках, ті трохи більші, а деякі немов гудзики від піджаків.

Дуже сподобався нам годинниковий механізм. Не зрозуміло було лише, чому не всі коліщатка в ньому крутяться.

— Може, їх треба підштовхнути і вони тоді закрутяться? — міркувала вголос Оксана.

— Зараз спробую, — сказав я і взяв із татового столу ручку-самописку.

— Краще давай я спробую, а то ти ще поламаєш, — заперечила Оксана. — Уже он поламав мого заводного ведмедика.

— І зовсім його ніхто не ламав! — образився я. — То в ньому пружина лопнула.

— Все одно я перша попробую. Це ж не ти таке придумав, — наполягала на своєму Оксана.

Я не захотів сперечатися, віддав їй ручку. Вона ткнула пером в одне коліщатко, в друге, але вони — ні з місця.

— Бач, сказав же, що в тебе нічого не вийде, — дорікнув я Оксані і забрав у неї ручку.

Але тільки-но я доторкнувся до нерухомих коліщаток, як і ті, що раніше крутилися, зупинились. І перо на ручці погнулося.

Що тільки ми робили після цього! І дмухали на коліщатка, і повертали будильник у різні боки, і трусили ним — не допомогло. Тоді закрили кришку й поставили будильник на місце: нехай тато подумає, що він сам зіпсувався.

Аж ось двері — рип. Тато повернувся з роботи.

Кинулись ми до нього, забрали з рук чемоданчик, допомогли розшнурувати черевики, подали капці. А він дивується:

— Щось ви сьогодні дуже добренькі та уважні. Мабуть, уже нашкодили? Дивіться мені!..

Принишкли ми з Оксаною, очі поопускали, щоб тато, коли він таки справді в них щось бачить, цього разу нічого не помітив.

Але тато й не придивлявся до наших очей, а пішов у свою кімнату, де лежала на столі ручка з погнутим пером і стояв на етажерці зіпсований будильник.

— Давай втечемо, — шепнула мені Оксана.

— Підожди, може, ще й не взнає, а як утечемо, тоді одразу догадається.

— Ну, ти як хочеш, а я втікаю, — сказала Оксана і рушила до дверей.

Мені не хотілося залишатися самому, і я — за нею.

— Ви куди? — запитав тато. — Не встиг порога переступити, а ви уже з дому? — Раптом: — О, а чого це будильник зупинився? І ручку зі столу хтось брав!

Цими словами він ніби цвяхами поприбивав нас до підлоги. Зупинилися ми — і ні туди ні сюди. Голови посхиляли, мовчимо.

— Ага, он воно що… Казав, не чіпайте нічого в моїй кімнаті, — не послухали. Доведеться тепер замикати її на ключ…

Нам дуже не хотілося, щоб тато замикав кімнату, і ми дали чесне слово ніколи більше не чіпати без дозволу його речей. Він, звичайно, повірив нам і кімнату свою не замикав.

Та не про це я хотів сказати…

Ну, як все-таки тато, що б ми з Оксаною не зробили тайкома від нього або ще тільки надумали зробити, — одразу про все догадується?..

МАМА

працює в поліклініці заводу "Арсенал" лікарем-окулістом. Щоб ви знали, яка вона, розповім про квіти і про цукерки.

Спочатку про квіти…

Це було, коли ми ще жили у маминих батьків на околиці Києва.

Крім невеликого будинку, в дідуся й бабусі є маленький сад і городик, на якому вони вирощують для себе різну зелень — цибулю, часник, редиску, салат, петрушку, кріп, сельдерей…

А ще біля будинку під самими вікнами був тоді квітник. За квітами доглядала мама, бо в неї до них велика любов або, як вона сама каже, хвороба.

Поверталася мама увечері з роботи додому втомлена, ну й посиділа б, відпочила хоч трохи. Так ні, навіть у будинок не заходила. Залишала на ганку сумку, знімала туфлі і мерщій до свого квітника! Виполювала бур'янець, спушувала землю, щось там пересаджувала, поливала…

— Зате квіти у нас були дуже гарні — на всій околиці ні в кого таких не побачиш.

Сусідка, яка вирощувала квіти для базару, заздрила мамі.

— Дивуюся, Лідо, — . розводила вона руками, — чому твої квіти кращі за мої? Я ж і насіння сортове добираю, і добрива не шкодую, а такі квіти, як у тебе, в мене не ростуть. Може, земля погана?

— Не знаю, тітонько, не знаю… — ніяковіла мама, ніби була в чомусь винна перед нею.

— Мабуть, у тебе вдача не така, — почувши їхню розмову, сказав дідусь, який недолюблював заздрісну і жадібну сусідку.

— Можливо, можливо, — погодилась вона, не зрозумівши дідусевого натяку.

Траплялося, викине хтось із свого квітника якусь зачахлу, ледь живу рослину, мама пожаліє її, підбере і посадить у себе. Мине якийсь час, і ця рослина оживала, а потім і зацвітала, що замилуватися нею можна.

Так сталося й цього разу.

Побачила мама, як сусідка викинула з вазона на смітник в'ялий, майже мертвий, але якийсь дивний кактус — ні стовбура, ні гілок на ньому, самі лише колючі "коржі".

— Чому ви його викинули? — запитала мама.

— Набрид, — відповіла сусідка. — Тільки місце займає в будинку.

— Але ж це якийсь незвичайний кактус!

— Ну й нехай! Мені казали, що незвичайний. Цвіте, мовляв, гарно. А я протримала цю колючку в себе шість років, і ні квіту від нього, ні привіту…

— Можна мені його забрати? — попросила мама.

— Бери. Будь ласка, бери, — дозволила сусідка.

Мама принесла кактус додому, приготувала для нього якийсь спеціальний грунт, посадила у великий череп'яний вазон і поставила на підвіконня у моїй з Оксаною кімнаті.

— Тут йому буде добре. Кімната сонячна і тепла, — сказала.

Кактус не одразу ожив. Цілий місяць чи навіть більше видужував, поки знову зміцнів, зазеленів. А незабаром у нього на верхівці нові "коржі" з'явилися. Ніжні-ніжні і без голок. Мама пояснила: голки потім виростуть, коли молоді паростки постарішають.

Ми сподівалися, що кактус після цього ще й зацвіте, бо в мами всі квіти, за якими вона доглядає, завжди цвітуть. Але минуло літо, осінь, зима, настала весна, а він чомусь не цвів.

І раптом, коли ми уже втратили всяку надію побачити на кактусі жадані квіти, я, проснувшись якось рано-вранці, помітив на ньому невеликі, з квасолину, пуп'янки. Їх було багато-багато, по кілька на кожному "коржі".

— Ура! Ура!! Ура!!! — закричав радісно.

— Що таке? Чого ти кричиш? — заглянула в кімнату стурбована мама.

— Кактус цвістиме! Он поглянь!

— Бачу, — відповіла мама, підійшовши до вікна. — Але чого кричати на весь дім?

Слідом за мамою в кімнату зайшли тато, дідусь і бабуся. Встала з ліжка Оксана. Всі стовпилися біля підвіконня, розглядали на кактусі пуп'янки і вгадували, які будуть квіти — червоні, білі, сині, жовті чи, може, оранжеві, бузкові?

Але ніхто не вгадав…

Пуп'янки розпустилися через тиждень. Розпустилися всі разом, уночі, коли ми спали.

Квіти, як і пуп'янки, я побачив також перший і також рано-вранці.

Проснувся, розплющив очі, подивився на вікно і від побаченого не закричав, як минулого разу, а онімів.

У вікні, освітлене яскравим ранковим світлом, сяяло якесь диво: веселка не веселка, новорічна ялинка — теж ні. Ну, хіба що можна було його порівняти з казковою жар-птицею.

І справді, кактус зацвів незвичайно. Квіти на ньому були зовсім не такі, як ми вгадували, розглядаючи пуп'янки. Ні червоними, ні білими, ні синіми, ні жовтими, ні оранжевими, ні бузковими їх не назвеш, тому що кожна квітка мала не один, а кілька кольорів. Ось тому вони і видавалися просто казковими.

Коли я надивився досхочу на диво-кактус, тихенько встав з ліжка і пішов покликати маму.

І мама з захопленням милувалася ним не менше, ніж я. Потім узяла вазон і перенесла його на підвіконня в іншу кімнату, вікно якої виходило на вулицю.

— Навіщо це ти? — не зрозумів я.

— Щоб усі дивилися.