Бджолиний мед - Сторінка 5

Навіть малюки-дошкільнята, які не відразу збагнули, що й до чого, теж почали хихикати, підстрибувати довкола нас. Ну просто як у цирку.

І сталася дивина! Я і сам незчувся, як розвеселився.

Що мене тоді розвеселило — і зараз не збагну. Чи то загальний сміх, чи Володьчині жарти-дотепи? А може, те, що я згарячу піддався на його підступну, але і зовсім не образливу умову. Адже лише це одне уже може розвеселити.

Де поділася моя неприязнь до Володьки, до всіх хлопців та дівчат. Сміявся разом з ними. І це навіть сили мені додало. Перекинув мотузок на груди, попідруки, напружився і почав дертися нагору. То нічого, що впрів і захекався, зате видерся без будь-чиєї допомоги. Сам!

Володька прудко підхопився з санчат.

— Ну, тепер зрозумів, чого дорога називається веселою?

Я незлобливо штовхнув його кулаком під бік:

— Зрозумів.

— Ти тільки не ображайся. Ми всіх новачків так приймаємо. Думаєш, я не тягнув санки нагору? Ого! Тобі ще повезло — я легкий. А мені попався важчий. Оно Сергій! Заледве дух не вийшов…

Я поглянув на здоровенного, опецькуватого п'ятикласника Сергія Потапенка, уявив, як Володька тягнув його нагору, І співчутливо похитав головою.

— А ти мені ліхтарика пропонував! — згадав Володька. — Коли я віз Сергія, згоден був усе йому віддати, навіть шапку, чоботи, аби він погодився злізти з санчат.

— Твої чоботи на мене все одно не налізли б, — зовсім серйозно сказав густим, як у дорослого, басом Сергій. — Ось татові взув — і то тісні…

Сміх, що починав уже згасати, вибухнув з новою силою. Сміялися всі хлопці й дівчата, й найголосніше, мабуть, я і Володька.

Дорога у провулку і справді була весела.

Але одного разу, як наступила весна і в провулку розтанув сніг, на тій дорозі сталася страшна

ПРИГОДА З КОЛЯСКОЮ

І коли б не Оксана, можливо, ніхто більше не називав би її веселою.

Якось у неділю Оксана зі своїми подружками накреслили в тому провулку на тротуарі класи і тільки хотіли почати гру — з'явився міліціонер.

— Як тебе звати, дівчино? — звернувся він до Оксани.

Вона схилила набік голову й мовби проспівала:

— Окса-ана.

— А вас? — запитав подружок.

— Мене — Олеся.

— І мене — Олеся.

— Гарно вас назвали, — сподобалось міліціонерові. — А ось те, що ви затіяли на тротуарі гру, — це недобре. Тут ви заважаєте перехожим. Малюйте класи у своєму дворі.

— Там хлопці грають у м'яча.

— А ви почекайте. Нехай вони награються, тоді ви.

— Еге, "награються"!.. У них зараз весняні канікули. Ганятимуть свого м'яча до самої ночі, — сказала Оксана.

— А ви їх попросіть.

— Уже просили. Не згоджуються.

— І все-таки тротуар — не місце для гри| — мовив міліціонер і пішов до перехрестя.

Коли він завернув за ріг вулиці, Оксана кинула в першу клітину битку — квітчастий осколок з тарілки — й пострибала на одній нозі. Потім її замінила, спочатку одна Олеся, тоді друга. Перехожим вони старалися не заважати. Як хто наближався, припиняли гру, пережидали, поки пройде.

З'явилася бабуся з дитячою коляскою — дівчата відразу ж дали їй дорогу.

Але старенька, видно, не поспішала. Вона зупинилася коло них, кивнула на коляску:

— Може, й мою онуку приймете до гурту?

— Приймемо, — хором відповіли дівчата й засміялися: бабусина внучка була ще немовля.

Старенька теж усміхнулася, сказала:

— Дякуємо вам. Тільки нехай ми ще трохи підростемо, — і рушила далі.

Дівчата знову почали стрибати.

Раптом вони почули крик:

— Ой лишенько!.. Рятуйте дитину!..

Глянули: бабуся упала на тротуар і не може підвестися. А коляска із немовлям котиться вниз до перехрестя, де мчать автомашини, мотоцикли… І нікому її спинити, бо попереду у провулку нікого немає.

Ох і налякалися подружки! Завмерли й не можуть поворухнутися. Оксана теж, як стрибала на одній нозі, то так і захолола. Проте вона перша опам'яталася, кинулась з усіх сил наздоганяти коляску, яка котилася все швидше й швидше. Ось вона поминула зачинений кіоск, ящик для піску, яким посипали взимку слизькі тротуари, одну, другу тополю. Далі росла старезна товста липа, і коляска котилася прямісінько на неї.

— Ой! — скрикнула Оксана й заплющила очі: за раз коляска стукнеться об липу й перекинеться.

Ні, не стукнулась. Лише черкнула колесом шорсткий стовбур, похилилася набік, звернула з тротуару й вискочила на дорогу.

Тоді Оксана ще хутчіше побігла, аж бант на голові розв'язався і лопотів на вітрі.

Коли коляска вже наблизилась до перехрестя, її побачили перехожі й кинулись навперейми. Та якби не Оксана, мабуть, жоден із них не встиг би спинити… Страшно навіть подумати, що могло б тоді статися…

Оксана наздогнала коляску, вхопила її за ручку й завернула на тротуар.

Сестру оточив натовп. Десь узявся міліціонер, той самий, що не дозволяв Оксані і її подружкам гратися на тротуарі.

Якась товста тьотя з сумкою подумала, що це Оксана випустила коляску з немовлям, і накинулася на неї:

— Ну й гава ти! Трохи горя не заподіяла… Дивуюсь, як батьки доручають отаким няньчити дітей!..

Оксана нічого не відповіла. Стояла біля коляски і ніяк не могла віддихатися.

Та ось до натовпу пришкандибала перелякана бабуся. Вона сильно припадала на ліву ногу.

— Ой лишенько!.. Ой горенько!.. — стогнала вона. — Де моє дитятко?..

Підійшовши до коляски, вгледіла свою внучку живу-здорову й радісно схилилась до неї:

— Ти ж моя пташечко, ти ж моя крихітко…

Бабуся заспокоїлась і розповіла, як підвернула ногу, впала й випустила з рук коляску…

Міліціонер лагідно поглянув на Оксану:

— Ось кому треба дякувати, що врятувала дитину! А ви напалися на дівчинку…

— Еге ж, їй, голубоньці, їй треба дякувати, — підтвердила бабуся.

Тьоті з сумкою стало соромно, що даремно нагримала на Оксану, і вона ніяково позадкувала з натовпу.

— Скільки тобі років? — запитав Оксану міліціонер.

— Шість, — мовила стиха.

— Так ти ж герой!

— Ні, я не герой — схиливши набік голову, відповіла вона й мовби проспівала — Я — Окса-ана.

Вона щиро здивувалася: невже міліціонер не впізнав її чи, може, так швидко забув? Таж він зовсім не давно розмовляв з нею.

Міліціонер усміхнувся.

— Так, так, Оксана… Оксана… Але ти ще й герой. Справжній герой!

"СЕРГІЄВЕ" ДЕРЕВЦЕ

знають майже всі хлопці й дівчата нашої школи і нашої вулиці.

Ще б не знати, коли Сергій Потапенко кожного стрічного веде до маленького кленка, що росте в нього біля воріт, і хвалиться: "Це моє деревце!.."

І того разу було так само. Не встиг я відчинити хвіртку, він одразу:

— Ходімо покажу…

— Твоє деревце? — здогадався я.

— Ага.

— Уже бачив… Краще поможи розв'язати задачу, в мене вона не виходить.

Але Сергій ніби й не почув про задачу.

— Ти бачив тоді, як на ньому були бруньки. А зараз отакенне листя, — він розчепірив долоню.

— І тоді, і тепер бачив.

— Та ти ж не дивився в той бік, як ішов. Я помітив… Ходімо, ходімо, не упирайся! — потягнув мене.

Довелося підкоритися, бо образиться й не допоможе розв'язати задачу. Ох і важка попалася, ніяк не розв'язується! А Сергій, хоч і задавака, математик удовий, найсильніший у п'ятому класі. Для нього будь-яка задача чи приклад — дрібничка. Одне погано: даром нікому не допоможе. Все вигоду якусь шукає. Або щоб похвалили його, або щоб чимось прислужилися, як тоді, коли залізяччя нам віддав.

— Правда, гарний? — зупинився він біля молоденького кленочка.

— Гарний, — погодився я, бо таки справді гарний: стрункий, кучерявий і зелений-зелений.

— Це мій! — запишався Сергій.

Дядько Павло — він саме йшов мимо вулицею — почув нашу розмову й зупинився.

— То, кажеш, твій кленок? — звернувся до Серія.

— Мій! — гордо кивнув головою Сергій.

— А чого він твій?

— Бо мій!.. Нам у школі сказали, щоб кожен учень осадив весною деревце, ну, я і…

— Посадив?

— Еге…

— Молодець! — похвалив дядько Павло. — Виросте кленок — красень буде на весь провулок!.. Розкажи й моєму Ігореві та ось і Романові, як треба сади ти деревця, нехай і вони посадять.

— Уже пізно. Треба ранньою весною саджати, колії на деревах ще немає листя, — зі знанням справи пояснив Сергій.

— Не тільки весною, можна й восени, — зауважив дядько.

— Правильно, можна й восени, коли опаде листя, — погодився Сергій. — А саджати дерева дуже просто… Попросив я тата дістати саджанець, він дістав, викопав отут ямку, поставив у неї деревце, загорнув землею…

— Стривай, стривай! — перепинив його дядько Павло. — Щось я тебе не зовсім розумію… Ану, ясніше роз-тлумач: хто копав, хто ставив, хто загортав?

— Як хто? Кажу ж — тато, — серйозно відповів лев Сергій.

Дядько Павло посміхнувся й далі почав розпитувати:

— А тепер ти доглядаєш кленочок?

— Авжеж доглядаю. Якщо тато чи мама забудуть полити його, я нагадую. А ще наказую бабусі дивитися, щоб його не зламали.

— Ха-ха-ха!.. — засміявся дядько Павло. — Ну й від жартівник ти, хлопче, ну й фантазер!.. Подумати тільки — його деревце!.. Ха-ха-ха!..

— Еге ж, мій кленок! — Сергій здивовано втупився у дядька Павла, не міг збагнути, що його розсмішило.

Тоді не втримався і я, теж зареготав, та так голосно, що аж горобців сполохав з паркана.

Сергій насупився, поглянув сердито на нас, пробурмотів:

— Не розумію, що тут смішного…

А нам стало ще смішніше.

Він образився й перевальцем попростував у двір.

Після цього я, звичайно, більше не наважився просить його допомогти розв'язати задачу. Пішов до Ігоря, і ми вдвох розв'язали її.

ДРУЗІ,

я так розумію, це коли один одному віриш, один одного шануєш, завжди виручаєш з біди і нікому не даєш покривдити. А ще друзі повинні бути вірними, чесними і справедливими.

Саме такими друзями були й ми з Ігорем Дзьобиком.

Правда, недавно я був засумнівався в його дружбі.

Сталося це в кінці червня, перед самим моїм днем народження.

Щоранку цього дня мама пекла великий смачний пиріг з полуницями, я запрошував своїх товаришів зі коли і з двору. Ми їли пиріг, цукерки, горіхи, пили шоколад, чай, грали в усякі цікаві ігри й дивилися телевізор.

А ще тато, мама і Оксана вручали мені подарунки. Що збиралися подарувати цього року тато й Оксана, не знав. Мама ж хотіла (Оксана сказала по секрету) купити роликову дошку, бо у багатьох хлопців, і в Ігоря теж, є роликові дошки, а в мене немає.

З нетерпінням чекав я дня мого народження.

Несподівано маму послали по роботі в термінове Відрядження. Мама обіцяла повернутися до неділі — саме на неділю випав у цьому році мій день народження.