Бджолиний мед - Сторінка 3

Тільки в чобітки трохи набралося води. Але ж буває, що й на вулиці в дощ, як ступнеш ненароком у глибоку калюжу, то набереш.

Коли вже натішилась досхочу, закрутила кран, розвісила на сушилці дощовик, зняла чобітки.

Аж тут і мама з'явилася.

Оксана кинулась їй назустріч.

— Мамусю, що я придумала!.. — заплескала в долоні. — Таке, таке…

— Ну, що там, що? Кажи! — насторожилася мама.

Вона знала: Оксану не можна ні на хвилину залишати саму — завжди щось накоїть.

— А не будеш сердитися?

— Гаразд, кажи вже.

— Дощик у ванні, от що!

Мама заглянула у ванну кімнату, побачила на підлозі розбризкану воду, мокрі чобітки, на сушилці дощовик.

— Ох і вигадниця ти в мене! — похитала головою. — Більше не залишимо тебе вдома саму.

Оксана стояла і усміхалася. Знала хитруля, напевно знала: тепер мама не лаятиме її. А що не залишатимуть вдома саму, так це ж добре! Вона й не любить залишатися сама.

ІСТОРІЯ З ВАРЕННЯМ

була вже після того, як Оксана придумала "дощ" у панні.

Мамі легко сказати: "Більше не залишимо тебе дома саму". Але ж і потім доводилося залишати Оксану, бо іншого виходу не було.

Ось і цього разу.

Тільки привів Оксану з дитсадка, прибігли мої однокласники.

— Ходімо, — кажуть. — Дозволив!

— Невже?

— Чесне піонерське.

— Ура! — кричу радісно і кидаюся до дверей.

— Куди ти, куди? І я з тобою! — вчепилася в мене Оксана.

— Тобі не можна. Це не для дівчат…

— Що не для дівчат?

— Ну, операція, на яку ми йдемо.

— Опера-ація? — злякалася вона.

— Та не бійся. Не та операція, про яку ти думаєш, — заспокоїв я її. — У нас важлива справа. Зрозуміло?

— Зрозуміло…

— Отож грайся зі своїми іграшками, поки я вернусь.

— Мама казала тобі не кидати мене саму, — зауважила Оксана: бач, не забула, пам'ятала!

— Я ненадовго. Хочеш, увімкну телевізор — дивись передачі.

— А варення можна взяти? — хотіла вихитрувати ще якусь вигоду для себе.

— Ні, не можна! Мама прийде, в неї попросиш, — рішуче заборонив я і зачинив за собою двері.

Наша "операція" полягала ось у чому. Ідучи зі школи глухим, старим провулком, на якому жив наш однокласник Володька Струк, ми вгледіли у дворі однієї садиби величезну купу всякого залізяччя.

— От би нам його! Зразу виконали б план! — заздрісно мовив я, бо мені ж доручили організовувати збір металолому.

— Не віддадуть! — сказав Володька. — То ж двір нашого п'ятикласника Сергія Потапенка. А він жаднюга — страх! Колись яблуко з їхнього дерева упало на вулицю і я його підібрав. Так Сергій заледве собаку на мене не нацькував.

— А ти поговори з ним, попроси. Може, й віддасть. Навіщо їм той брухт? Тільки заважає. Давно вже треба було його здати.

— Добре, сьогодні поговорю з Сергієм, — пообіцяв Володька.

Сергій спершу відмовив, тоді передумав і дозволив, але з умовою, що ми за те залізяччя обкопаємо йому в саду фруктові дерева. Хлопці погодилися.

Поки ми обкопували дерева, Оксана, як я пізніше від неї довідався, спочатку подивилась телевізор, трохи погралася з ляльками. Потім обійшла всі наші три кімнати й завернула на кухню. Сіла там на стільчик і поглянула на буфет, де стояли на полицях банки з варенням.

У нас у родині всі люблять варення. Тому мама щороку варить його дуже багато. З вишень, абрикосів, слив, полуниць, смородини, малини, з усього, з чого тільки можна зварити. Але якщо я, тато і мама беремо варення лише до чаю, то Оксана може їсти його і з какао, і з молоком, і з кашею, і навіть з борщем та оселедцем. Якби їй дозволили, мабуть, з'їла б за один раз цілу банку! Отака вона ласунка!

Оксана довго сиділа й дивилася на буфет. Їй дуже хотілося поїсти варення, але знала: без дозволу не можна брати. Тоді подумала: а що, як узяти трішечки-трішечки? Ну зовсім мало, хоч півложки. Ніхто й не помітить…

Ні, цього робити не слід — одразу відкинула знадливу думку. Мама забороняє.

"І чого вона забороняє? — дивувалася. — Невже їй жалко? Оно скільки наварила усякого-усякого — надовго вистачить!.."

Цікаво, скільки всього банок на полицях? Мабуть, з десять… Ні, більше. Самих великих буде з десять.

Може, порахувати?

Авжеж, треба порахувати. Вона ще ні разу їх не рахувала. Згадала про мене й подумала, що, мабуть, я також не знаю, скільки в нас варення. Коли повернуся, то вона і мені скаже.

Взяла стілець, приставила до буфета, почала лічити.

Хоч до школи Оксана й не ходила, але лічити вміла добре. Навіть додавати й віднімати трохи навчилася.

— Одна, дві, три… — перебирала вона руками банки.

Нарахувала чотирнадцять. Перевірила — знову вийшло чотирнадцять. Великих — вісім, менших — шість.

Далі заходилася знімати з банок пластмасові кришечки. Звичайно, не для того, щоб поїсти варення. Ні-і! Просто їй треба довідатися, скільки якого мама наварила.

У крайній банці, ясно, було вишневе, сьогодні вранці мама брала з неї до чаю. А в цій яке? Диви, важко й відгадати: може, так само вишневе, а може, й сливове. І те, і те однакового кольору. Треба перевірити…

Вона зіскочила з стільця, взяла ложку, вийняла з банки велику чорну сливу. Ох і смачна, видно!.. Але Оксана все одно їсти не буде — не можна, мама сердитиметься. Хіба що лизне язиком — та й годі…

І в наступній банці, яку вона відкрила, було сливове. Далі були банки з абрикосовим, полуничним, смородинним. Щоб часом не помилитися, Оксана з кожної набирала по ложці — перевіряла…

Як перевірила всі банки, знову позакривала їх кришками, облизала ложку, стілець поставила на місце. А тут саме і я повернувся додому. Зайшов на кухню її одразу почав пильно придивлятися до Оксани. Вона аж знітилася.

— Може, думаєш, я варення брала, еге? — спитала, примруживши очі. — Так от, не брала. Я тільки рахувала банки і перевіряла, яке в них варення. Знаєш, скільки з нас?..

— Зажди, зажди! — перебив я її. — А що це в тебе на носі, на лобі?

— Де, де?

Оксана тернула рукою себе по обличчю, а воно й справді було у варенні.

Оксана сама здивувалася, звідки в неї взялося на носі й на лобі варення. Хіба, може, залишилося з самого ранку, як пила чай? Але ж вона умивалася аж двічі після того…

— Добре, не виправдовуйся, — сказав я. — Іди ще раз умийся!

Оксана нічого не відповіла. З похиленою головою покірно пішла у ванну.

Коли вмилася, вона призналася мені, як все сталося.

Попросила тільки, щоб я не розповідав про те ні мамі, ні татові. Боялася, що мама буде її лаяти, а тато кепкуватиме.

Я пообіцяв мовчати, але з умовою: нехай вона поклянеться, що такого більше з нею не трапиться. Оксана поклялася.

Історію з варенням я, звичайно, утаїв од мами. Бо, коли бути справедливим, то теж винен: не послухався її і залишив Оксану вдома саму. Хоч розповісти, може, й треба було.

Нехай мама знала б, яка в неї улюблениця-доня, і більше не дорікала мені, як ото дорікнула колись: Оксана, мовляв, і слухняніша, і ввічливіша, і працьовитіша за мене.

Мама давно сказала це, мені ж і досі кривдно. А винуваті в тому

ГРУШІ — ДВІ І ОДНА

Якось ми з Оксаною сиділи на лаві у сквері. Повз нас стежкою пройшла бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушами, другою спиралася на сукувату палицю.

Спіткнулася бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. А кошик не втримала, випустила з рук, і груші розсипалися.

— От лихо! — скрушно зітхнувши, мовила бабуся.

Відкинула палицею камінець і заходилася збирати груші.

Тільки їй, старенькій, важко було нахилятися. Та ще й недобачала: мацає, мацає рукою навколо себе, поки знайде якусь грушу.

Я підійшов до бабусі і почав показувати, де вони лежать.

— Ось… ось… — тикав пальцем. А коли бабуся мацала не там, куди показував, то аж сердився — Та не там! Ось тут!

До нас підбігла Оксана. Але вона не стала підказувати. Присіла навпочіпки, швиденько визбирала груші у фартушок і висипала в кошик.

— Всі? — спитала бабуся.

— Всі! — дружно відповіли ми.

— Спасибі, дітки, що помогли, — подякувала і простягнула нам груші.

— Це тобі, дівчинко, — бабуся дала Оксані дві здоровенні з рум'яними боками груші. — А це тобі, хлопчику… — В руці у мене опинилася одна груша, також велика й рум'яна.

Бабуся ще раз подякувала, попрощалася й пішла далі.

Ми раді були. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як допомогли старенькій і які гарні груші вона дала нам.

Мама теж раділа, що в неї такі виховані та чемні діти.

— Молодці, молодці! — хвалила.

А потім помітила, що в Оксани дві груші, а в мене одна.

— Ти уже встиг з'їсти другу? — спитала мама.

— Ні, не їв, — відповів я. — Бабуся дала Оксані дві, а мені тільки одну.

— Чого ж це? — не зрозуміла мама.

— Не знаю… Може, тому, що Оксана дівчина або тому, що мала?

— Та ні, тут щось не те, — не погодилась мама. — Ану розкажіть докладніше, як ви допомагали бабусі.

І ми розповіли.

— Отепер мені зрозуміло, чому вона тобі, Ромо, тільки одну грушу дала, — сказала мама. — А могла б і зовсім не давати.

— Чому? — зніяковів я.

— А ти сам добре поміркуй, — відповіла мама і почала розхвалювати Оксану.

Вона і вихована, і ввічлива, І трудолюбива. Оксана така, Оксана сяка…

Ну, та досить все про Оксану та про Оксану. Треба ж іще й про інших розповісти. І найперше, мабуть, про свого найближчого шкільного друга. Щоб ви знали, який він

ІГОР ДЗЬОБИК

Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.

Ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді, на одному поверсі, навчаємось в одному класі і сидимо за одною партою.

Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, сіроокі, б обох веснянки.

Та в чомусь і не схожі.

Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, я — тридцять четвертого, він має зріст метр тридцять дев'ять сантиметрів, я — на три сантиметри нижчий. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, а в нього ніяк не виходить.

Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.

Коли похолодало і випав сніг, Ігореві купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі.

Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.

Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками.

Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули: у мене немає лівої рукавички, в нього — правої.

Наступної перерви майже всім класом їх шукали. Увесь сніг перерили в шкільному дворі і не знайшли.

— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор. — Тепер мама буде лаяти…

— І мене… — журився я.

Після того ми неуважно слухали на уроках учителів, все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.

Мені ще нічого.