Без коріння - Сторінка 3

– Шер амі , як завжди, йдете задалеко! – ласкаво усміхаючись, похитав він головою.

Але мачуха стояла на своєму: – Нітрохи задалеко. Всьому й на все є час і своє місце. Увечері, замкнувшись у своїй хаті, можна дякувати Богові, хоч би й навколішках, за все, що дав він упродовж дня чи за кожну річ окремо, мовляв, "уроздріб", чи за все загалом – "гуртом". Але ж навіщо виявляти публічно свої інтимні почування?

Була ця жінка, що говорить такі сентенції, безбожна, невдячна чи зла? Ноель уважно хапала не лише кожне слово, але й модуляції голосу, силкуючись розв’язати загадку, таку важливу для її дальшого співжиття під спільним дахом. Але бачила перед собою приємне, гарне обличчя елегантної молодої й дійсно привабливої жінки, її блакитні очі були такі спокійні й самопевні, ніби вона проказала найзвичайнісіньку, маловажну річ.

– Ти, Ноель, швидко звикнеш до наших привичок, – усміхнулася мачуха до дівчини, і в тих її словах відчувалось, що вона не помиляється. А за хвильку тим же ласкавим тоном розпитувала пасербицю про те, які тепер були в Европі найновіші танці і чи Ноель уже бувала на якомусь урочистому балу?

– Ми танцювали різні танці, – простодушно відповідала Ноель. – І фарандолу, і риґодон. Часами – болеро чи хоту. А дехто – навіть і халео. Але це сестри забороняли.

– То ж навіщо тоді вони того вчили?

Ноель не втримала усміху, уявивши собі сестру Жанну або стареньку матір Філомену в ролі вчительок танців, та ще бурхливої хоти чи халео.

– Ні, нас танцювати не вчили. Ми лише самі так бавилися, показуючи одна одній... – І додала здивовано: – А хіба ж танцювати треба вчитись? Таки ж досить побачити це, як роблять інші, то вже й умітимеш.

Тим часом перед Ноель поставили тарілку з незнайомою зупою: червона, густа, вона була повна різної ярини й шматків м’яса.

Бездоганний Еміль уже тримав перед Ноель півмисок із рум’яним печивом, яке дуже приємно пахло, а тато підсував елегантну посудину зі сметаною.

– Дякую. Я вже майже не хочу їсти, а хліб ще маю, – вказала Ноель на тарілочку.

Мачуха знов весело засміялась, немов заспівав єгипетський голуб:

– "Малоросійський борщ" не їдять без пиріжків, Ноель. Ти, щоправда, цього ще не можеш знати. Візьми пиріжки й долий сметани… Так, як із балами?

Щоки Ноель запалали рум'янцем. Серце стиснулося при згадці про довгий, тихий рефектар, де так смакували оливки з білим хлібом на вечерю. І де під час обіду читали "Фабіолу", "Калісту" й інші такі шляхетні книги. "Qui mange – prie", – говорили черниці, нагадуючи цим дівчатам, які ніколи не зазнали недостачі, що їжа, хоча б і на столі багачів, це дар Божий, за який слід дякувати, як за кожний дар і за кожну ласку.

Ноель стримано пригадала мачусі, що вона балів ніколи не бачила, бо ж мала бути черницею. При руху, який зробила в напрямі до сметани: випустила з рукава хусточку. Звичаєм, що перейняла від черниць, Ноель носила хустину, засунену за манжету рукава. Помітивши, як той шматочок батисту пурхнув на підлогу легким метеликом, Ноель нахилилась і піднесла його раніш, як устиг це зробити лакей.

Мачуха враз стала поважна:

– Дивно мені, чого ж там вас вчили? – промовила вона по-англійському, очевидно, щоб не зрозумів Еміль, і стягнула тонкі, мов пензликом наведені, брови. – Танцювати не вчать, до товариської поведінки не призвичаюють. І не вщеплюють навіть таких елементарних речей, що слуги існують для того, щоб позбавити нас зайвого труду та неестетичних рухів. У кожному разі не для того, щоб ми в приявності "рабів" самі собі служили, мадмуазель!

Потім мачуха звернулась до Луїзи і почала пригадувати її прізвище, але, очевидно, не бувши обов’язана пам’ятати наймення служачих, як наймення своїх знайомих, вона вичікувала.

–… Асту, – підказала подруга, додавши стару, визичену від еспанців формулу ввічливости, – "щоб служити вашій милості"...

Провансалька, що набулася поміж чужими панами, мабуть, уловила вже більш інстинктом, як спостереженнями, що тут перебільшеною ввічливістю чи голосними формулами пошанівку собі не зашкодить.

– Так, так, – погодилась мачуха і враз з’мягчилась від проказаної чемности.

– Саме я хотіла вас попрохати... Ви така молода, і я бажала б дужче підкреслити, що ви – товаришка Ноель. Отже, дозволите звати вас простіше, хресним найменням? – І враз, зі своїм чарівним усміхом, котрий здобув їй у товаристві опінію "непереможної" бельмамам, відгадувала хресне наймення: – Мадмуазель Жанна? Маргарита?..

– Луїза, мадам.

– Дуже гарне наймення... Так, прошу вас, мадмуазель Луїзо, ніколи не забувайте, що людей у нас в домі досить, до вашої ж та Ноелиної диспозиції спеціяльно призначена Юлія... Ну, також можете користати й із послуг Марусі.

Тато підніс на мачуху здивовані очі:

– Марусі? Гм... Та ж Маруся, "шер амі", у нас не на те, щоб щось робила, – і перервав своє речення, помітивши хвилеве вагання Еміля перед склянкою Ноель: наливати чи не наливати вина панночці-"монастирці"?

– Сподіваюсь, що вам там, у монастирі, не вщеплювали огиди до вина? – запитав у Ноель жартовливо, – бо ж без вина адже ж не може бути й Служби Божої? Чи так?

Але мачусі очевидно було не до вподоби, що її едикти скориговано, і тому повернула до перерваної теми:

– Цікаво, – сказала вона, роблячи легкий відштовхуючий рух рукою на знак, що вона не питиме вина, – навіщо ж у нас ця Маруся і яке її тут призначення? Перед кількома днями вона відмовила Марії Андріївні піти за пакунками в місто, сьогодні ж виявляється, що вона не сміє нічого робити... Для чого ж вона?

– Ти ж знаєш, – сказав тато поважно, аж трохи сухо, та ж ураз додав, приязно усміхаючись, – Маруся тут на те, щоб дзвонили її дукачі на намисті, щоб мерехтіли її стьожки та вилискувались вишивані сорочки, їй вистачить і цих обов’язків. Це ж бо, – додав знову серйозно, – genius loci, – і, обернувшись до Ноель, пояснив, – фольклор і романтика тутешнього краю. Щонайбільше, вона може вишивати, мережати, гаптували, бо ті праці не дисгармоніюють з її "couleur locate"...

Обід скінчився при свічках, засвічених у кількох свічниках.

Пізніше ввечері, після наради з татом, мачуха покликала до себе Ноель знову, щоб проголосити їй "родинну постанову".

Тепер, коли мачуха "вирішила", що Ноель черницею не буде, – в тутешньому товаристві дівчина була б цілком неможлива, коли б залишилась такою, як є нині. Не знає ж вона і не призвичаєна до елементарних речей. Узяти б хоч те, що зовсім не личить молодому дівчаті пити за обідом вино. Зрештою, цt ж і шкідливо для здоров’я та, без уваги на те, може викликати цілком "дурне" почервоніння обличчя, ніби дівча раптом згадало щось непристойне. А що Ноель доведеться жити в цім краю, треба, щоб вона знала його мови й обичаї. Тому в найближчому часі візьмуть навчителя, який би вивчив Ноель московської мови. Тепер – березень, то ж до травня вона мусить опанувати цю мову настільки, щоб могла в травні скласти потрібні вступні іспити до інституту дівчат-шляхтянок. Не буде це така страшна праця, бо ж вимагати від неї, щоб вона говорила й писала, "як професор", безперечно, ніхто не буде. В інституті ж навчать її "манер" і "доброї поведінки" та "мистецтва обертатися в товаристві собі рівних"...

Легке нахилення голови означало, що авдієнція закінчилась. Ноель натомість подякувала поправним "ревереансом", але простягненої для поцілунку мачушиної руки "не помітила". І мачуха відразу зрозуміла той німий протест.

Перший камінь стіни, що мала стати між цими двома жінками на все життя, був ґрунтовно заложений.

***

Ноель, утомлена подорожжю і враженнями, давно вже спала, коли її батьки сідали за вечерю. Дівчині снилося, що довкола настроюють різні інструменти для великої оркестри. Потім почалася дуже дисгармонійна музика, дарма, що нею диригував їй симпатичний і з великим "brio" сам Джузеппе Верді. Не прокинулась і тоді, коли біля неї опинилась барвиста постать Марусі. Заложивши на грудях руки, Маруся кілька хвилин уважно розглядала обличчя Ноель. Потім зідхнула і, глянувши на чужу їй, освітлену лампадкою статую Notre-Dame-de-Sion, побожно й кілька разів перехрестилась. Обережно поправила ґнотик у лампадці, знов підійшла до ліжка, перехрестила Ноель і легенько поцілувала її в чоло. Дотик холодного дукача розбудив Ноель. Усміхаючись до "сонного привиду", вона обняла Марусю за шию і тоді прокинулась та пізнала, що це була дійсність. Хотіла розпитати, розповісти, згадати дитячі роки, що про них спомини тепер почали виринати яскравіше, ніж у монастирі, – але... вони обі були німі: одна не знала мови другої...

* * *

Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і "коментарії", надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті, "пажалуйста", клесуваті "взаімаатнашєнія", повзаючі "палєзнасті" й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані "удавлєтваренія" та "законасаабразнасті" творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноелиній кімнаті, тоді з її "дешифрування" виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи москаля – у правдивий жах.

– "Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі" – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою "ѣ", потім тяжко зітхала, намагаючись поправно вимовити:

– Цвеле, цвеле, цвецеле...

Маруся хвилину вслухувалась у Ноелин монолог і по-менторськи виголошувала:

– Але де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану прокажи ще раз...

Дві темноволосі дівочі голови схилялись над "общей тетрадью" (зшитком для вправ), і після різних спроб та дебатів Маруся нагло розцвітала:

Та он воно що! Насилу догадалась! Репете! (Говори за мною): – "Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли"! От тепер це – ясно!..

Але ж учителеві ставало "зовсім не ясно", що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею.