Без коріння - Сторінка 6

Одначе всі розуміють, що це "тверська бариня" на залізничім двірці чекає на потяг. Монолог кінчається тремтячим питанням:

– Пане жандарю! Скажіть, будь ласка: потяг до Твері піде "о чверть на три чи о п'ять п'ятнадцять?"

– Точно так! – переконано й твердо запевняє жандар захриплим голосом.

– Дуже, дуже вам дякую! – відказує "тверська пані", задоволена "точною" відповіддю.

Далі йдуть солові виступи. Але лезгінки не може бути, бо княжна Орліяні хвора, хіба що Ракоці затанцює чардаш? Але Катрі падає на думку:

– Mesdemes, ви знаєте, що Ноель має приховані таланти? З неї не тільки можна глузувати, що вона не вміє говорити жодною "православною" мовою...

Що Ноель справді не вміє "православних мов" – не дивина Щоправда, народилась вона на Волині, "у преславнім місті Луцьку", певніш, близько нього, але ж до сімнадцяти літ, тобто до весни цього року, перебувала на півдні Франції і там у монастирській школі приятелювала з чужинками, здебільша з подружками-еспанками. Тому романських мов, – як казали інститутки, "мов католицьких", – знала кілька, а слов'янських – жодної. В інституті ж могла розмовитися свобідно в різних мовах, лише не в московській. Катря свобідно говорила французькою, а тому могла навчитись від Ноель і французьких пісень. А вона ж над усе в світі любила пісню. За це Катря почала шанувати Ноель, а тепер, як свій винахід, оповіщала, що Ноель уміє ще й еспанські національні танці.

– Можеш і араґонську хоту? – крутнулася від піяніна вкупі з табуретом Добровольська. – Я заграю араґонську хоту Глінки.

Показалось, що хоту, бодай араґонську, Ноель танцювати може, але "хот" є тисячі, як і "seguidillas". Товаришки замахали руками:

– Ах, облиш! Знаємо, знаємо це "козос де Еспанья". Покинь свої "кози", лізь на стіл і танцюй!

– Без кастанігтів? – питала здивована Ноель. Катря одним ударом ліктя по переверненій тарілці розтовкла її на шматки і подала Ноель чотири більші черепки:

– Casse une assiette, jette en les miettes et voila les castagnerres" – засміялася вона, імпровізуючи скоромовку й відкидаючи дрібні черепочки на купу тарілок, що їх уживали замість палет при малюванні акварелями.

Рвучкі й переливчасті акорди Глінкової хоти лилися вже дзвінкою каскадою. Перед очима Ноель замиготіли радісно золоті іскорки, як святойванські вогники в теплу, оксамитну ніч. Серце стиснулося солодким сумом, мов давно забуті милі істоти несподівано ласкавою рукою діткнулися душі. Здалека в уяві потягло солодким запахом помаранчевого цвіту, з ніжним мигдалевим присмаком олеандрів. Низький контральт Нієвес, колишньої приятельки ще там, у милому, теплому оточенні монастиря, ніби заслонений далеччю, пригадав слова їх такої улюбленої пісеньки:

El naranje de tu patio,

Cuando te acercas a el

Se desprende de sus flores

Y te lose cha a los peis.

(Помаранчевники твого домівства,

коли наближаєшся до них,

зривають з себе свої квіти

й кидають їх тобі до ніг)

За хвилину маленька постать Ноель уже була на столі. Відбила дрібно й чітко такт танку, а черепочки в призвичаєних пальцях цокотіли радісно, мов сміялися переливчастим сміхом із дійсности, що ніколи не може згасити іскристих барв приємної згадки ані заслонити спогаду перед духовим зором того, хто хоче жити в згадках про щасливе минуле.

Але ж сучасна дійсність не дозволяла забути й про себе. Нічим не подібна до південної ночі, дарма, що в темно-синій сукні, несподівано появилася на залі постать мадам Рапне. Хота враз увірвалась. Чиїсь приязні руки стягли Ноель зі столу.

– Comment ca vous plait? – почала мадам улюбленою, ніколи незмінною формулою своєї догани. – І вам не соромно, мої пані! Я розумію: можна співати, танцювати, але ж це... це переходить усякі межі. Ви ж робите якийсь кафешантан, і ви, мої панночки, поводитеся, мов підпиті богемки! Вам не соромно?

Її ніс почервонів від обурення, однак ціла постать ні найменшим рухом ані на лінію не відступила від "добрих манер" інститутської взірцевої поведінки. Мадам трималася рівно, як із проковтнутим метром. "Коробочкою" зложені руки не знижались ані не підносилися ні на сантиметр від назначеного приписами місця: на лінії стану, нарівні з восьмим ґудзиком її корсажу.

Пронизливим поглядом перебігала по дівчатках, що вмить зробилися, мов німі. А по хвилинній павзі вже оповістила й присуд:

– Мадмуазель Богданова... Хто це?.. Здається, я чула ваш голос, мадмуазель Вітовська...

Катря відразу приєдналася до Богу духа винної Ольги. Виправдуватися не дозволяв товариський кодекс інститутської етики. Протест, коли вже хтось був покараний, уважали за непристойну легкодушність. Випадало з гідністю й пихою прийняти і відбути, хоч і незаслужену, – як це здебільша бувало, – кару.

Що насамперед карали Ольгу Богданову, це вже стало звичаєм. Класові дами знали її веселу, нездержливу, хлоп'ячу вдачу і не допускали й думки, що може в класі статися така подія, в якій би Богданова не взяла активної участи. Взагалі ж взаємини між інститутським проводом і вихованками влучно характеризував здавна вживаний вислів: це була справді постійна й незмінна "битва русских с кабардинцами" або "турецькі звірства". Те мучеництво вихованки мусили зносити без нарікань, плачів, із героїчною твердістю. Але ж за те з повного серця мстилися безконечно різноманітними вигадками, що неабияк дошкуляли мучителькам-наставницям....

Пронизливі очі мадам Рапне тепер уп'ялися в Ноель, що ще й досі тримала в руках шматки збитої тарілки.

– І це ви, мадмуазель, вихованка монастиря, "монастирка"! Ви зображуєте тут "кафешантанну" діву?! Як це пояснити?! Що ви собі дозволяєте в стінах інституту шляхетних панночок?! Ви псуєте нам наших вихованок, підриваєте добру мораль... Я примушена про це все донести пані директорці. І ви можете бути певні: такі вчинки не залишаться без заслуженої кари! Якщо вас не виключать з інституту, то щонайменше зостанетесь без відпустки на всі Різдвяні свята. Завтра ж про все напишуть вашим батькам...

– Mesdames, – звернулася розгнівана доглядачка до решти інституток, – прошу вас аж до конференції, на якій осудимо цю страшну подію, дуже вас прошу не виявляти, що ви знайомі з цими трьома особами, – вказала вона жестом римського трибуна на три "грішниці" та вийшла зі скам'янілою гідністю з зали, не зважаючи на приглушений хор, що гудів:

– Призвати в суд, Махровий ніс!

– Махровий ніс! Шпонька!.. Шпонтер... Биндичка...

Все це були почесні титули, якими інститутки обдарували свою милу виховницю і які переходили з покоління в покоління.

***

"Година роздачі листів" у дійсності тривала менш-більш десять— п'ятнадцять хвилин, їх уривали з часу, призначеного на прогулянки.

Швейцар (придверник) Йосип, із куртуазії званий "Жозеф", приносив усю пошту інспекторці до помешкання ще перед обідом. Любов Петрівна з поміччю бібліотекарки мадмуазель Дероденко (в інститутському жаргоні – "Маркіза де Руденька") розкладала пошту на групи, для кожної класи окремо. А вже "кариятиди" розносили й розкладали її по столах класових дам, у класах. Кожна класа, йдучи до гардеробних кімнат одягатися на прогулянку, діставала пошту. Одначе читати її негайно можна було хіба тоді, коли вихованки "гуляли" в інститутському саді. Якщо йшли поза інститутську оселю – можна було читати листи аж по повороті з прогулянки.

Перед роздачею пошти спочатку відбувалася "сповідь".

– Мадмуазель Мальчевська, хто це вам пише? – питалася з повною гідністю й спокоєм мадам Рапне, розрізуючи кістяним ножем довгасту коверту.

– Мама... сестричка Тамара... – підносила невинно вгору брови смуглява, як циганка, Ніна Мальчевська.

А класова дама, розгорнувши лист, перебігає очима підпис:

– Ви помиляєтесь. Тут стоїть: "Незабуваючий Тебе Володя". Хто це?

В гурті дівчат, що чекають на пошту, хтось досить двозначно закашляв. Почувся й легенький смішок. Ніну заливає по комірець білої пелеринки темний рум'янець. Одначе її брови підносяться ще вище, вираз обличчя стає ще більш ангельсько-невинний:

– Володя?.. Та це ж... це ж мій дядя, вуйко тобто... Ну, звичайно ж!..

Ніна трохи невиразно вимовляє звук "л", а, хвилюючись, говорить замість "Володя" – "Воводя". Це викликає вже цілком отвертий сміх і виразний міцний кашель.

– Voyons, Mesdemoiselles, – почервоніла не менш за Ніну й мадам Рапне, – це ж що за інцидент ви хочете витворити? А далі: що то за манери відкашлюватись, мов, вибачайте, перестуджені перекупки на базарі? Посоромтесь!

Ніна тим часом простягає руку по лист.

– А ви що саме хочете? – дивується мадам Рапне.

– Просила б дати мені адресований до мене лист...

– Не поспішайтесь, мадмуазель. Такий лист наперед мушу переглянути я, щоб знати, про що саме пише вам ваш вуйко, – і класова дама відкладає його на край стола, де вже лежить лист до Ізи Метінґер від "кузена".

Ніна, зробивши неминучий реверанс, яким закінчувались усі розмови з начальством, відступила в гурт подружок.

– Мадмуазель Валерія Верещенко! Хто пише вам?

Немов сонце, обличчя Валерії, з короткозорим поглядом блакитних очей, вихилилося з-поза білих пелеринок.

– Мама, – була коротка, але певна й переконлива відповідь.

– Так, це від вашої мами, – подала лист мадам, не читаючи.

Нарешті в руках класової дами залишився тільки один пакет.

– Мадмуазель Богданова! – повернула мадам Рапне в руках досить велику коверту й оглянула уважно адресу. – Я пізнаю руку de Sa Grace, монсіньора Юліяна, вашого вуйка.

Ольга "присіла" в реверансі й одночасно простягла руку по лист:

– Так, мадам, це від вуйка.

Класова дама віддала лист, навіть не розірвавши коверти: було б незручно й нетактовно не мати довір'я до єпископа, що був відомий цілому інститутові. Однак не втрималась, щоб хоч трохи не покартати Ольгу:

– Мені здається, що слід вам, мадмуазель, робити трохи більш граціозні жести...

Ольга склала руки "коробочкою" й схилилася повільно та низько в правдивому – "придворному реверансі". Обличчя мадам Рапне прояснилось:

– Ви, коли захочете, вмієте бути цілком добре вихованою панночкою.

Богданова ввічливо усміхнулася: в її голові саме оформлювалася нова сенсаційна вигадка.

– Одягатися, Mesdames.

Дівчата кинулись юрбою до дверей. Мадам щиро обурилась:

– Але ж хіба серйозно ви не думаєте так іти?! Парами, Mesdames, парами!

Ще остання пара була долі, біля сходів, коли Ольга Богданова поквапливо наближалася до мадам Рапне, яка пильнувала, щоб вихованки виходили як слід, не виступали з рядів, не тримали одна одну під руку й не розмовляли.