Безмежність
- Покальчук Юрій Володимирович -Весна на Прикарпатті приходить швидко і враз. Повітря полонить густий запах зелені, котре якогось дня, ще наприкінці березня, раптом народжується в повітрі і вже не полишає його до пізньої осені, а скоріше до зими. На околиці Дилятина, що на Франківщині, гуляння вщухло нині вже пізно поночі. Луна від співу гостей широко котилася селом, бо столи винесені були надвір, а що був лише кінець квітня, то люди лише вдягалися трохи тепліше, коли сутеніло, a однаково на дворі празникувати було ліпше. Довколишні гори, густо порослі лісом, створювали затишок у долині, де пустило коріння село, ніби прихищали його від вітрів, опускаючи на Дилятин густий серпанок запахів свіжих трав та буйнолісся. Гуляли ген аж під горою, а що у співах виділявся могутній бас, який Карпати ледве гасили, то селяни знали, голова райради приїхав привітати з ювілеєм їхнього славного земляка, якому непомітно і для себе і для друзів, що завжди знали його струнким, підтягнутим, стриманим, незмінно доброзичливим і уважливим, але ніколи і ніяк не старим, виповнилось сімдесят п’ять років.
Все ж є люди, які завжди лишаються молодими, попри роки, що лягають на їхні плечі, а ще якою ж інколи важкою ношею, як ось на пана Володимира, що мав за спиною п’ятнадцять років сталінських таборів, міркував, позираючи на господаря, Лукаш Поліщук.
Гості потроху вже розходилися і роз’їжджалися по домівках. На деякий час ще лишилися ті, хто жив більш, або менш неподалік, або ж мав, як Лукаш, заночувати у господаря цієї хатинки на околиці Дилятина, у якій вже впродовж останніх десяти з лишнім років значну частину свого вільного часу проводили пан Володимир та його родина.
Незабаром і голова райради поїхав до себе у Дилятин, забравши у свій «газик» останніх гостей, і Лукаш лишився з господарем, його близьким другом, теж колишнім партизаном, паном Миколою і сином Любком, дружба з яким і зазнайомила Лукаша з цією родиною.
Господарка й іще дві сусідки, які допомагали їй, швиденько забирали все зі столу, виконуючи найдавніші жіночі обов’язки. Господиня дому, щоправда, ще й професор Франківського університету, але нині — лише дружина ювіляра, полишила чоловікам їхні «чоловічі» розмови, навіть Любчика не дуже змушуючи допомагати, аби дослухався до старших.
Любко щойно закінчив університет і працював y молодіжній львівській газеті ще неповний рік, Лукаш був значно старший, сам з Волині, але вже багато років жив і працював у Києві і теж займався журналістикою і вважав себе початкуючим письменником, бо щойно видав книжку оповідань, a відтак планів і замахів було у нього на майбутнє років чи не на сотню, ось тільки вибрати час, та засісти за наступну книжку вже доволі давно нагоди не випадало. Однак Лукаш не втрачав надії на зоряну хвилину, і завжди захоплено кидався на всякий новий матеріал, передчуваючи в собі можливість злету. А раптом отут і нагодиться саме те, що винесе його на нову, вишу хвилю!
Тут було саме те, напевне тут було саме те, але ж і досвіду в Лукаша ще й не було належного, і спроможності осмислити раптом забракло, коли він стикався віч-на-віч із тим, що було корінням, людською основою, і з тим, що одразу не виміряється, легко не піддається визначенню, а міститься в людині десь надзвичайно глибоко. Це захоплює, змушує думати, але, як глибока тайна, манить і не дає осягти себе, доти… Доки не прийде хвилина, коли збагнеш, коли зможеш.
Четверо чоловіків уже зібралися в хаті при електричному камінові, світла не запалювали, лише цигарки жевріли у сутіні на червонувате світло від каміна.
Пан Микола пішов в УПА в перші місяці війни, зовсім молодим зібрав (маючи вісімнадцять років) групу своїх ровесників, яка й стала осередком одного з перших упівських загонів на Рівненщині і Волині. Згодом він брав участь у найкарколомніших операціях, певний час їздив навіть у німецькій військовій формі, як шофер, вулицями окупованого Луцька, не знаючи мови, але готуючи чергову військову операцію. Після війни довгий час жив у Польщі під іншим прізвищем, а в Україну перебрався наприкінці «перестройки», тепер перебував на пенсії, вже другий рік нудився, і дуже цим неробством переймався, вже лаштуючись на якусь роботу.
Пан Володимир перед війною саме скінчив інженерні студії у Львівській політехніці, так само пішов до підпілля, а потім в УПА з початком війни, спершу керував в УПА спеціальною групою розвідки по підслуховуванню телефонних розмов противника, а згодом став заступником командира загону по розвідці, а потім певний час був заступником по розвідці командира фактично усього УПА.
Його взяли в полон совєтські енкаведисти пораненого, вже наприкінці сорокових років, і він відбув п’ятнадцять років таборів і п’ять років поселення, поки зміг повернутись додому, в Україну.
Розповіді пана Володимира завжди вражали Лукаша рідкісною простотою і скромністю, і вишуканою правдивістю. Найменше про себе у розповідях, завжди більше про когось.
Про себе казав лиш, що три роки спав тільки вдень і вже коли було власне по війні, вже коли вони переховувались у криївках і навіть, бувало, тижнями не мали жодних військових дій проти совєтських енкаведистських війск, довго не міг звикнути спати уночі, а через нервову перенапругу мав кілька років на обличчі екзему, яку не міг ніяк вилікувати, аж доки якось на селі не порадили йому народний засіб і за тиждень раптом усе минуло. Ото й усього.