Безмежність - Сторінка 4

- Покальчук Юрій Володимирович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Однак правда так глибоко, так глибоко, що не хочу нікому й казати. Мені двадцять сім років і самотній я, як палець. Скільки себе картаю, що не відправив своїх до батьків на село, не подумав, не подбав… Хто знав? Хто знав, як буде? Як міг відправити? У перший день війни послати листа, щоби їхали на село? Хто думав, що все так затягнеться, хто знав, що через кілька місяців я потраплю в оточення, що дивом вискочу з палаючого танку, що лишуся живий і під пострілами фашистів, вибухами бомб, і потім, блукаючи лісами, вийду на українських партизанів. I знову оживу в боях. Хто знав?

Тільки почалась війна, через місяць і п’ять днів рівно прийшло мені — загинули при бомбардуванні. I Настя, і Петрик мій. Все зникло.

Відтоді я став такий лютий і похмурий, відтоді рвався на найкарколомніші операції, виявив Bleary, за яку мене нагороджували і раз, і вдруге, і втретє. Але що то важило. Я бив фашистів, як ніхто, я мстився і не знав пощади, не прощав боягузтва, цінував сміливість і з собою брав тільки відчайдухів.

Затямив собі одне — війна це війна, і треба воювати! Усе зараз тільки для війни! Усе, що стосувалось мирного часу, відкладається на потім!

Я вже давно живу тут як в якомусь маренні і, я думаю, всі так живуть тут. Ліс, землянки, намети — що ж тут доброго для усіх, а зокрема для жінок і дітей?

Ми втрачаємо тут лік часу, все міняється, і день може бути страшенно довгим, або зникнути вмить як хвилина, людські взаємини викривляються, перекошуються, перетинаються, і вже важко буває з’ясувати — хто кому тут хто, бо всі тут всім, ми всі разом, ми стаємо якимось одним цілим, ніби однією дикою лісовою істотою, в нас один на всіх страх, одне на всіх відчуття небезпеки і один на всіх час, помножений на отих кілька сотень життів, які є тут разом, сумарно наш час — безмежний, ми житимемо вічно, а може не житимемо зовсім, бо ніхто не знає, що кому і скільки доведеться, ми всі рідні, брати і сестри в Україні, в релігійному зверненні до вищої сили, яка називається вірою в Землю, в Рід, в Нас і в Наше, в Нашу Україну…

Степан Ковальчук — хлопець хоробрий, нічого казати, виявив себе вже не раз. А що втік з концтабору у Маневичах, то таке розповідає, аж слухати страшно. Як фашисти їх морили голодом близько двох тижнів, а потім, зібравшись разом із шляйками своїми на високих помостах над табором, — пили й їли там під музику. А полоненим кинули на їжу (а собі на розвагу) живу шкапу. Худющу, але ще живу. I зголоднілі в’язні розірвали її на частки, в той час, як ті зверху реготали і пили коньяк… казав Степан, що з рани, через яку в полон потрапив, черви паличкою виколупував, як вижив — невідомо…

Німці ніколи не ходили в ліс увечері, вночі, тим більше не водили полонених. Боялися самого лісу і вдень. На вірну смерть ішов, коли кинувся з колони раптом навтьоки. Куди їх вели? He знає. Може, й на розстріл, але сутінки, неподалік ліс, і казав Степан… Навіть не думав, що тікатиме, раптом побачив лише спину охоронця попереду, балка поруч, а далі — ліс і сутінки. Ще не подумав нічого, як уже тікав. Коли почув за собою автоматні черги, то вже біг, задихаючись, між дерев, уперед та вперед, не розбираючи дороги. Віття і кущі здирали з нього рештки одежі, а він біг, доки були сили… I добіг. Натрапив на упівських розвідників. Так урятувався.

Німці за ним і не бігли далеко. У надвечір’ї постріляли, постріляли, та й махнули рукою! Пощастило Степанові…

А тут, у загоні, підлікувався трохи. Перевірили його через певні канали і дали мені у розвідку. Зжилися ми добре і відразу ж. Він хлопець місцевий, з Волині, російською не говорить, а я по-українськи ніяк не вивчусь. Як щось скажу, то й досі всі регочуться. Так мене і охрестили Кацапом, як вони тут на русаків кажуть, навіть приємно. Та яка різниця, аби з людьми — по-людськи, ото найспільніша мова. I зжився я тут з хлопцями якнайкраще.

Про лихо своє з родиною я не розмовляв ніколи, але всі розуміли. А до мене взагалі всі чудово ставилися, і той же Степан…

А як він співав:

Німаки в село як вступили,
To перестрілєли всіх псів,
I вуйка Омелька забили,
Бо він в псєчій буді сидів.
Німака стояв з машінгвером.
Й сі цілив у наших хлопів,
А Місько тікав на ровері,
Німака йму кулко пробив.
А Штефко — той був дурнуватий,
3 гралєма си кинув на чон,
А чон йму си трафив жилізний
I Штефкови рушта потовк.
А цьоця Маруся, що Штефка любила,
Залізла під стріху і там сі спалила,
Стоїть на фільварку фігурка маленька,
To всьо наробила война.

Отак ми і жили. He можна було з війни і з нашого лісового життя робити тільки трагедію. Без жартів життя не рухається нормально.

Певна річ, що я спершу в тій пісні нічого не розумів, бо то було не просто по-українськи, а вже зовсім на діалекті.

I що «рушта» — то ребра, а «чон» — то танк, a «грале» — то вила, — я повинен був вивчити і зрозуміти. To вже майже для мене була іноземна мова. Але на діалекті і жарти і пісні ніби цікавіше сприймалися і справді дуже бавили людей, а цього було треба, аби не зосереджуватися на біді.