Біля машини - Сторінка 8

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Модиска здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміле стала дивитись в їх бік. З-за скирт, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці й поважні навіть дядьки.

— Ну, чого ж ти не б’єш? Ну, ти! Бий же, бий! Он і модиска твоя прийшла… Та бий же! — ще ближче насунувся Карпо.

Ґудзик, блідий весь, тільки одсувався потроху і, зціпивши зуби, важко сопів носом.

— Та вдар же хоч раз… Он же й гарапник маєш! — хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопився за нагай. Ґудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагаєм. — А-а, так он як! — заревів несамовито Карпо і всім тілом кинувся на Ґудзика.

Той побачив тільки, як біла ситцева сукня вмить повернулась назад і замиготіла за паровиком, почув, що його зім’яла якась сила, і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чогось возили по землі й, нарешті, він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров, і в ухах гукало так, ніби туди уставлено паровика.

Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто і сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.

— Та плювать я на його хотів! — кричав Карпо. — Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу… Проценти з нас дере за наші ж гроші, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете… Гроші давай!! — вмить скажено сіпнувся він до Ґудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машиніст. Карпа здержали.

— Я тобі покажу гроші, підожди! — промовив понуро Ґудзик, держачи хустку коло носа. — Ти у мене ще побачиш, як людей убивати…

Він устав і пішов до діжки з водою. Постоявши трохи біля неї, він мовчки вмивсь і тихо вернувся до купи. Ніс йому розпух, почервонів і блищав, як намазаний салом, під лівим оком світив синяк.

— Пускайте машину! — повернувся він до машиніста, що балакав із Андроном. — А ви йдіть по місцях!.. — кинув він до робітників, не дивлячись на них.

Але ніхто й не рухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до його і щось закричав, але його знов спинили.

Ґудзик подивився спідлоба на всіх і знов, одвертаючись, тихіше промовив:

— Ідіть же до роботи… нема чого…

— Зробіть виплату! — гукнув хтось із валки.

— Яку виплату? — ніби не розуміючи, подивився Ґудзик у той бік, де зачувся голос.

— Не знаєте? — тихо й серйозно обізвався Андрон, що підійшов ближче.

— Не знаю.

— Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз ті гроші, що ми заробили у вас. О!.. Давайте зараз… Ось так виймайте з кишені та й давайте…

Ґудзик мовчки подивився на його злим і похмурим поглядом.

— Чого дивитесь так, наче поцілувати мене хочете? Хочете, щоб пішла машина, — робіть виплату… Хочете, щоб стояла… то не давайте…

— Та нема в мене зараз грошей…

— А ви пошукайте…

— Та бреше він! У кишені… — закричав Карпо, але Андрон озирнувся до його, зробив рукою, щоб мовчав, і знов повернувся до Ґудзика.

— Немає, кажете?

— Нема… в суботу…

— Ну, то прощавайте… Гайда додому!.. Пошукайте краще!

Ґудзик тільки стиснув плечима й пильно подивився на похмурі, рішучі лиця робітників, що почали вже рухатись і відходити.

— Почекайте! — бовкнув він. Андрон зараз же зупинився. — Я дам тепер половину, а в суботу…

— Слухайте, пане економе, — перебив його сердито Андрон, — коли хочете говорити, то говоріть діло, а не крутіть! Не думайте, що ми такі вже дурні, як ви собі справді гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на що, що зараз знайду у вас у два рази стільки, скільки нам треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, які ви гроші даєте нам на проценти? Наші ж, наші! Ті самі гроші, що ми заробляємо у вас. Годі!.. Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Іроди! Мироіди! Ще дурить голову!

Невеличкі запорошені очі Андрона гнівно засвітилися, і голос мов подужчав і задзвенів.

— Ей, Андроне, гляди! За такі слова знаєш що буває? — з погрозою буркнув Ґудзик, але Андрона наче ще більше підогріло се.

— Що буде? Що? У тюрму посадять? Військо покличеш? Чорт вас бери! Кличте, бийте!.. Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п’ятака соромить на все село, живе з нашої праці. Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п’ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили! А потім давай по 80 копійок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів… А ми вже порозумнішали.

— По 80? — скрикнув Ґудзик.

— По 80, по 80!

— Та ти не здурів часом?

— Дурій сам!.. А ми вже були дурні, що ми робили по 30 копійок у день, та ще й позичали у тебе свої гроші…