Божки - Сторінка 3

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Била такая послєдноє время вєльколєпная служба і втерял…

Саламандра затихла. Густа, липка напівтьма облягає мене. Повітря теж густе, пахне теплою, солодко-кислою вохкістю льоха. Згори глухо, як крізь подушку, доходять згуки великого будинку.

Ні, треба піти хоч папірос купити, инакше я завию, як Саламандра… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Справді, зі мною щось непевне. Навіть Ось помітив. Тільки що був у мене. Не прийшов, а я його затягнув… Ні, про Осипа з початку. Я трохи не при собі, але то дурне. Потім усе розберу як слід, головно записать факти, в дрібних фактах часто буває більше змісту, ніж у довжелезних міркуваннях.

Я зразу їх помітив, як вийшов із крамнички. Помітив мене і Ось. Вони йшли по другий бік улиці. Двері крамниці були з дзвінком, який дзвякнув, коли я виходив. Ось глянув у бік дзвінка, цілком машинально, це правда. Але я бачив, що він мене зараз же пізнав. На один мент в лиці його мигнуло щось. І в ту ж мить він одвернувся й пішов далі з таким виглядом, ніби нічого не помітив.

І мені зразу пригадалось, як він учора завагався, коли мати сказала нам поцілуватись. Вчора я не міг про це думать, але пам’ятаю, що в мене були якісь чи думки чи почування з приводу цього. В кожнім разі, я машинально одмітив, що Ось не хотів поцілуватись зі мною.

Згадавши це, я раптом, не знаю чого, замахав йому рукою. Вони йшли проти мене, так що Ось мусів побачити моє махання. Але він дививсь поперед себе, слухаючи гарячу, хелесну мову товариша. І в цьому я вже цілком виразно переконався, що він мене й зразу помітив, і тепер добре бачив, і слідкував за мною. Він мав вигляд чоловіка, який всередині весь чекає, що от-от щось трапиться. Розуміється, він чекав, що я підійду до його. І чекав, також певно, без приємности, насторожено.

Коли б не цей його вигляд, коли б він помітив мене і хоч найбайдужіще хитнув мені, я б пішов додому. Я так почуваю. Тільки через це його чекання я повернув за ними. А може, й не тільки через це. Тепер не важно, потім про причини.

Словом, я пішов за ними. Я зразу ж помітив, що Ось бачив, куди я йду, хоч вони були попереду. Я по спині, по голові його помітив. Він спиною чув кожний мій крок. Дивно, що мені ця слухаюча, застигла спина давала болючу насолоду.

Я йшов повільним кроком, попихкуючи цигаркою, й піднявши голову трохи догори, як роблять це люди, які добре, важко пообідали і з благодушієм втягають в себе лоскочучий нікотін. Здається, я таку позу навмисно прибрав на той випадок, що Ось озирнеться.

Але він не озирався. Товариш же його майже кричав йому в лице якісь слова, ідучи весь час боком. Він трошки вище був за Ося й мусів злегка згинатися, щоб виразно бачити лице того.

— Ти думаєш, я сам не зможу? Думаєш, не зможу? Говори, говори!

Він аж припинив ходу, щоб краще говорити. І став би, коли б Ось не йшов уперто вперед. (Ішов він, розуміється, більше від того, що почував мене позаду.)

Ось щось тихо одповів. Я пильно слухав, але, на жаль, не почув. Теж через мене, напевне, так дуже зтиха сказав.

— Плювать! — нетерпляче скрикнув товариш. Мені видно було його профіль. Біляві з жовтизною вусики, кругле підборіддя і рум’яне, дуже чисте лице. Він робив вражіння людини, яка раптом попала в надзвичайне становище. І через те підняття його було якесь здивоване, нетерпляче, немов би він хотів якомога швидче скинути його з себе.

— Так я тебе питаю: говори! — знов сказав він. — Коли любиш, а не брешеш, не дуриш, як… Оська, — вмить він став, неначе вражений якоюсь болючою для його можливістю, і з погрозою прихилив близько-близько до Ося лице. Ось мусів теж зупинитись, але не повернувся до його. Так що я бачив все ж таки тільки одну потилицю його з злегка похиленою головою.

— Оська! — ще раз сказав парубок, але тихіще. — Ти гляди! Знаєш? Коли ти… тоже… щось таке… Смерть! Понімаєш, смерть! Я, брат…

Ось раптом шарпнувся вперед, щось (тихо знов) проговоривши. Товариш майже побіг за ним. Я також надав ходи. Чого я переслідував їх?.. А втім — все одно!

— Ну, добре! Ну, добре! Ти говориш: буде діло, чи ні? Оська, подумай: я, Антошка, я прошу тебе. Ніколи не просив. Ну, тепер прошу. Хочеш, на коліна стану? Перед ким хочеш стану. Хочеш, до гартованців запишусь? Ні, не сердься, я не сміюсь. Ти пойми, я ж не сміюсь.

Ось мовчав. Я дивився йому в шию, в спину і ще раз мав приємність переконатись, що в моїй броні пустельника є велика пробоїна. А втім, навіть цікаво. Чому, коли я дивився на Антошку, на його спину, на його шию, я почував те саме, що почуваю, дивлячись на спини і шиї всіх людей? І чому шия і спина Ося такі цікаві мені були, чому я хвилювався, — так, так, хвилювався! — вдивляючись у них? Я ж знаю його, цього парубка, стільки ж, як і того другого. Йому було не більше 12 літ, як я його останній раз бачив. Брат? Але що таке брат? Через що брат мусить хвилювати, цікавити, тягнути? Добре, ми любим, ми цінимо й хвилюємось від того, що нам подобається, що ми знаємо. Але що ж я знаю в Осеві? Що, справді, за нісенитниця? Через що я через його такі дурниці роблю? Через його, через його! Хіба б я пішов за Антошкою? Хіба б я затягнув його до себе й виробляв усе те, що при Осеві? І, присягаюсь, виробляв мимо своєї волі, не я виробляв. А хто, не знаю.