Божки - Сторінка 6

Ах, звичайно, він знав. Хіба я не бачив цього?

— І знаєш, через що? Знаєш?

Я з усмішкою спитав це. Я одкинувся на спинку стільця, витягнув руку на стіл, поклав ногу на ногу, — словом дуже смакував розмову.

— Знаю, — тим же тоном одповів Ось.

— Ану? Через що саме?

— Тебе товариші вигнали з свого кола.

("Вигнали"! Навіть "вигнали", а не "виключили".)

— Правда. Цілком вірно. А за що?

— За те, що ти знасилував товаришку, а коли вона мала від тебе дитину, ти одмовився женитись на ній. Вона з дитиною втопилась.

Ну да, я ж мусів знати, що так тут і знають. Та й як инакше могли знати?

— Правильно. Іменно все так і було. Потім мене хотіли судить, а я одмовився, і на мене наклали бойкот. Так?

— Так!

Дивно: він немов опанував себе, це підсувало йому ґрунт під ноги.

Я засміявся, встав і походив по хаті. Чогось мені треба було походить. Все дрібно-дрібно дріжало в мені.

— Так, так! — сказав я ще веселіще, немов не перестаючи смакувати забавну, дотепну річ. — Ну, добре. А чом же я не втік із заслання? Чом же два роки лишався під бойкотом і з ними в одному селі? Га? Не чув?

— Не знаю. Не міг, мабуть.

— А? "Не міг?" Неправда, міг! А проте… Чекай. Ну, а допустимо тобі б таку історію розсказали про мене. Я говорю "допустимо". Може, те все й правда, що ти знаєш. Мене цікавить тут инче… Ну, от така хоча би історія. От тобі хтось говорить: знаєте, всі ці факти про вашого брата Вадима вірні, але все не вірно. Та навіть і самі факти. Ну, та це зрештою… Хай навіть і вірні. А діло було оттак.

Тут я, пам’ятаю, закурив. Пам’ятаю через те, що на цьому місці зробив паузу, виймаючи цигарку. А в паузі цій спіймав якесь чудне чуття глибокої холодящої тоски, наче я зразу безшумно й непомітно опустився на дно вохкої криниці. Правда, мене зараз же знов винесло на гору. Може, навіть через те, що Ось дуже пильно чекав, перехилившись наперед і міцно (судячи по побілілій шкурі на суставах пальців) стискаючи рукою залізний прут спинки ліжка.

— А діло було, мовляв, так. Ваш брат зустрів там одну обижену, жальку істоту і пожалів її. Через що пожалів? Допустим, через те, що сам багато мав. Переважно люди жалісливі у такі моменти, коли мають у себе зайве. На тобі, небоже, що мені негоже. Ні, може, й не так було… Але не в цьому річ.

Я сів і знов витягнув ноги, попихкуючи й з посмішкою поглядаючи на Ося. Мене хвилююче радувало, що я мав сей тон, що я міг його мати.

— Ну, от, пожалів. Як пожалів? Дав їй те, чого вона ніколи не мала, не могла мати й чого хотіла всею істотою. Іменно всею істотою. Це найбільше бажання. Можна хотіть тільки розумом. Це фальсіфікація хотіння, інтеліґентщина. Ти розумієш, чого вона хотіла? Ну, звичайно, он у тебе вже вусики золотяться… Можеш не червоніть, хе-хе! Ти й не червонієш? Ну, добре… Так. І от… Ага! Вийшло це без слів. Жалість з словами — зовсім дрянь діло. Правда? Люди ще можуть приняти жалість, але щоб це мовчки робилось. Коли ж сказати: "на, я даю, бо я жалію тебе", — це вже… неможливо. Але вони все ж таки розуміли одне одного. І вона приняла. Звичайно, він брехав, бо без брехні те, що він давав, було б… меньче і навіть неприємлиме. Ти розумієш? Він мусів казати, що вона й така і сяка і що він закоханий у неї. Не любить, а закоханий у неї. Не любить, а закоханий. Це ріжниця. Коли в тебе золотяться вусики… Чого ти так болюче морщишся? Ах, правда, це як раз у тебе пора, коли такі питання… Ну, добре. Але, не дивлячись на мовчання, умова була дитини не мати. Отверта умова. Він якраз зібрався через два-три місяці тікати, а вона лишалась. На це вже він не міг піти: свою дитину десь кинуть. Чесність, хе! Все ж таки… Ну, от. Вона приняла. Все приняла, аби вкусити. Не так, здається, вкусити, як піднятись, почути себе чимсь. З неї всі трошки надсміхались, глузували. Ну, от. І піднялась! Піднялась. Але… піднявшись, захотіла далі. Захотіла більшого. Вагітність приховала, а сама план склала. Знала, як він до цього питання ставиться, і рішила на цьому піймать. Він дитини не кине. А раз дитини не кине, ну, й її, значить, теж. Ну, тут жалісливому герою урвалась його добродійність. Він вибухнув. Як?! Силою, силою брать те, що я даю? Ой, ні! Ну, катавасія пішла, істерика, крики, прокльони, суди. Вона на всі средства пішла. Але коли побачила, що все дарма, взяла й кинулась у річку. Дитини у неї ще не було. Це не вірне в фактах. Ну, як тобі подобалась би така версія? Га?

— Чого ж ти цього всього товаришам не сказав? Чого ж ти приняв їхній бойкот? — раптом з несподіваною, цілком несподіваною силою й жагучістю, з гнівом, з обуренням вибухло у Ося. Він аж потемнів весь, аж ліжко струснув.

І от тут знов моя пробоїна: в мене болюче-солодко забилось і замерло серце, я так захвилювався, що горло мені здушило. Це у "пустельника" так!

— Чекай, любий, з товаришами! Ти так кричиш, неначе все так і було, як я говорю. Я ж попередив тебе, що це приклад. Може, все так і було, як ти знаєш. І при тому… Добре, чом Вадим, твій брат, не сказав так товаришам? Тому, що… хіба б товариші повірили? Це раз. А друге — коли б вони повірили, дівчина мусіла б погибнути. А погибнути — чекай! — ось через що. Товаришам що важно було в цій історії? Справедливість. Знасилував, обманив, оганьбив, забрав дівочу честь — покривай гріх, вінчайся, женись. Вони ж через що винесли бойкот? Не через те, що визнали мене… чи, той, Вадима, подлим товаришем, якого не можна терпіти в своєму товаристві, шкодливого і т. д. Це я розумів би. Ні, вони його викидали через те, що він не згодився покрити гріх, вінчатись, женитись. І тут вся штука в цьому, вся штука, тут весь світогляд! Тут страшенно цікавий світогляд. Чи той світогляд сам по собі не цікавий, звичайнісінький, ветхий світогляд, а цікавий у тих, хто повстав проти всякої ветхости. Це один з божків тої ветхости. Честь! Ти знаєш, де міститься честь жінки, на думку цього світогляду? Червонієш? Значить, знаєш! Не в її душі, не в глупоті, не в еґоїзмі, а… Ну, добре, ти сам знаєш.