Букет пролісків - Сторінка 2

Куди піду шукати роботи? От і поснідати нема чим. Інстинктовний порух мене схоплює при цім з місця, мерщій я заглядаю до шаховки: чи хліб хоч лишився для мене?.. Нема! Дружина забрала все. "Блокада голодом", – мимоволі кривиться усмішка.

І як сідаю і чекаю, поки закипить чай, і напружено думаю, зростає, невиразно оформлюючись, картина: сині, сизо-сині громади високо – аж до неба – купчаться десь далеко, перед них – попелясто-синя рівнина і смутні безконечні примари рухів… і на ній – я, один, маленький такий… То – життя…

За вікном – сонце аж грається. Сонце спорснуло вже з вікон моєї кімнати, і тут серйозний, синьо-сірий холодок…

"Піду до тої… сволоти", – раптом вирішую я.

Одинадцята година.

Тільки ще почавши спускатися сходами, вже чую специфічний, чимсь мені страшенно одворотний запах, і, мабуть, цей факт незмінності запаху формує в мені безнадію: навряд щоб пофортунило у N. Як і завжди! А від цього встає до N глуха ворожість і безмежне презирство.

Але сходжу. Чемно стукаю в двері.

Поки одчиняють, у голові пробігає світла паркетна кімната, тепло, від нього пилом пахне – жовтий кіт на піяніно. Душна атмосфера комфорту.

"Порадити б завести мавпу… так, мавпу цьому бурбонові", – їдко іронізує думка.

"Да! – одчиняються двері. – Прошу…"

Поки я сідаю на стільці, трохи поодаль бюра, перед яким робоче крісло мого "патрона" – сам він стоїть. Бачу – за пенсне біжать у нього якісь сторонні думки, поколовши обличчя тоненькими зморшками; він дивиться десь. Це – його манера; потім він теж сідає.

– Палити можна? – починаю я.

– А ви й досі ще… махру? – мимохіть зиркнувши на мою цигарку, зауважує N.

– Так… в цім моя привілея, поки що, звичайно. Але в тютюн я вкладаю душу справжнього курця, це його красить, – одповідаю. – У вас душно.

Дійсно, в кімнаті аж давить. Надворі в цю мить прояснюється, і на паркет падають тремтячі, світлі смуги – вражіння таке, ніби вже літо. Ще недавно, мабуть, прибирали – чути запах пилу, кота нема. Зиркнувши на вікно, бачу розбурхане синьо-блакитне море з бурунними, як гнівні коні білі, хмарами – мчить, але доводиться стиснути раптове хвилювання, що ладне вже знятися в мені.

– Да, – раптом закінчує свої думки й відповідає мені на зауваження N, – трохи душно. Багато палять… Гм. А от чого ви не заходили на минулім тижні? Була робота, якраз для вас (він уже знає, чого я тут), були б заробили. Тепер узяв її Р.

Патрон говорить мляво, ніби вишукуючи цю роботу десь перед своїм, од сонця скривленим, обличчям. А я, погладжуючи свою зарослу щоку і пускаючи дим убік, стежу за ним запитливим зором.

В мені вже сміх: ах, мила бестія… хоч би посоромився ти так безцеремонно вживати все того самого прийому… я й без тебе знав, що "була"… завжди "була" і завжди я запізнююсь. Ніби справді ти такий доброзичливий.

– От.

– Перепрошую, – обережно перебиваю я і враз брешу сьогодні вдруге вже, – бачте, мені було ніколи на тім тижні – я закінчував одну роботу; тепер знову вивітрився. Як у вас тепер, нічого нема?

– Тепер? – патрон мляво думає…

Це дає мені можливість дивитись на нього, я занотовую: застиглість підборіддя, що робить новий малюнок на обличчі – з молодого перероблює його на мужнє; проділ – теж ховає в собі незримі риски солідності; затвердлі, врівноважені очи. "Що його старить? – думаю. – Комфорт? Чи свідомість своєї солідності?"

Тиша, тільки розбіжний вуличний гомін. На N м’який костюм, але комірець зношений.

– Тепер… немає, – повертається до мене і жмуриться N, – щось проектується там… але нічого певного – може, потім.

– Ну, нічого… Десь найду, – удаю я безжурного… і вирівнююсь. – Ясно, – тема про мою роботу аж надто мало дає приємності патронові, і думав він тільки так… задля фасону. Він і радий би, може, підтримати мене, але стережеться моєї "установки" – було б необережно постачати таку абсолютно сторонню людину, як я, роботою з цілком громадської установи: вже був клопіт. Та й шукати. Я це знаю і хочу йти. Але патрон тепер, коли своїм тоном я сам зняв із нього неприємний обов’язок допомоги, щоб чимсь компенсувати мене, пробує розіграти люб’язного господаря… Він дістає газету.

– Ви читали? Як вам подобаються наші?

Наші, радянська делегація за кордоном, злободенна тема.

– Наші? – скептично говорю я і весело думаю: "постій же". – Бачите – брак стилю, відсутність оригінальності. На мій погляд, найколоритніша фігура політичного сьогодні – Чемберлен. Тут яскрава аристократично-розбійницька традиція, чути певність, силу…

І кажучи це, спостерігаю, як слова мої, видимо, не до душі патронові, цього й треба.

– Ви непоправний… тільки могила таких, як ви, виправляє, – бубонить патрон, самітно любуючись з газети.

– Можливо… А ви… вас справді захоплює нове будівництво, серйозно? Не бачу нічого інтересного…

– Як?

Патрон встає і не на жарт, бачу, хоче розмахувати руками; і потім триває п’ять хвилин підробленого патосу та шаблонового апломбу. Я чую: "Ленін… Ленін… Ленін… фашизм і комунізм – дві світові сили… всесвітня революція перемагає: Китай. А господарство? А культуризація села, масове піднесення свідомості? Це можливо тільки в наших умовах, і ми повинні пишатися за свою епоху, не то що вагатися взяти участь у цій роботі для майбутнього… як ви".

– Все таки, я думаю, – навмисне перебігаю я рівне шосе патронової мислі, – далеко інтересніш обстоювати було червоне держално з гвинтівкою в руках. Колоритніше і, знаєте, безпосередніш. Праця на платформі – річ розпливчаста, многозначна.

– Це ви так думаєте, – обриває мене N. – Бо у вас немає ні досвіду, ні бажання.

Моя репліка, бачу, досягла свого: патрон надимається, в нього гасне охота говорити. От.

Мені добре відомо, що цяця, яка стоїть перед мене – один з тих, що враз прозріли на жовтень і революцію, скоро видано було останній пайок з пшона і явилась можливість стабілізованого утримання; і, ставши на платформу, подались до центрів та позаймали відповідальні паркетні помешкання.

В громадянську ж війну патрон, як і я, сидів собі на провінції та їв дядьківські паляниці з салом; події могли якими хоч смерчами проходити, в нього була стріха. Але я, вчителюючи тоді, свідомо держав себе на прив’язі перед лицем подій – мій час не прийшов. А патрон хвалився своїм умінням влаштуватись. А тепер – о, тепер навіть в зносинах з дружиною він уживає діалектики… і робить, тільки жаліючи, поблажливий вигляд до моїх заяв, що жовтень – що ж? – звичайне, в історичних аналах нормальне явище, задля якого, може, й не варто ламати всіх стільців… і думає, що я – контрреволюціонер, вихований на інтелігентстві та ідеалізмі.

Все сміється в мені, ввічливо-обережно я дивлюсь на патрона, ввесь час стримуючи своїх іронічні вогники. Патрон не хоче говорити. Поглядає збоку на годинника.

Але мені хочеться дати ще кінцівку. Тримаючи в руці картуза, скромно зазначаю:

– Бачте, я не боюсь щось проґавити. На мій погляд, кожен день виглядає свого героя; зробити щось гідне – не пізно ніколи. Звичайно, це я не про себе, але це почасти виправдує мою, як ви кажете, одірваність від сучасності, моє "laisser passer" (принцип невтручання. – Ред.) щодо відбудування 100 %; потім у мене, пробачте, хвороба: mania oryginalis.

Сонце так і пустує в кімнаті. Примружившись, у сліпучім трюмо бачу на мить себе: трохи розкуйовджений, злегка почервонілий; від того, що неголений, обличчя наче світиться.

Виходжу…

"Ах ти ж, бурбон… пиховита з сережками папуга, – енергійно думаю про патрона, спускаючись східцями, – і та тільки виймає "щастя"… а ти пропонуєш мені цитати з газет. Лекції читати смієш. Мавпу б тобі… до кота".

Я на виході, свідомість того, що "порожнеча" так і лишилась незасипана, і мені треба якось рятуватися, раптом збурює в мені одчайну злість – проти всіх і вся, і я примушений стримувати в собі порив, щоб не зосереджувати всієї злости на N. "Бурбон" не винен; не підрядився ж справді він визволяти мене – з якої речи? Піду ще до К, думаю бігом, і мчу, при чім жене мене не гадка про непорозуміння з дружиною; ні – якась сліпа, збурена упертість – на зло комусь – дійти свого: дістати роботи.

Мабуть, четверта чи п’ята година. Я повільно йду по бульварові.

Після патрона був у двох подібних, але один почав розпитувати мене, що нового.

– Получена свєжая хна, – одповів я на це, і скоро він розпрощався, поспішивши когось зустрічати.

Другому ж моя справа здалася легша за легшу; і він такого намолов, що, мовляв, зачекай я ще місяць мінімум, то зароблятиму – він так оберне – приблизно, як Мері Пікфорд… "Буде, буде", – з безсумнівною певністю повторив він про роботу і, обійнявши мене, повів показувати склади…

Але зараз в мені ясність хороша, навіть трохи пустотлива. Хочеться легенько побешкетувати; поборотися з ким чи що. Може, розвіяв я весняними вулицями свою тугу й невдачі, і це стало за причину бадьорості.

Чи заспокоїла й піднесла мене та неясна постанова про посаду, на яку після довгих міркувань довелось пристати; "оповіщу вдома, – рішив я, – про згоду шукати посаду". Я знав – це повинно зробити ефект, дружина враз защебече.

Так, я пристав на це. Дипломатично ухиляючись конкретно думати, я задовольнявся загальником, що зрештою, можна, якось погодити бога і мамону.

"Компроміс не є поразка", – говорив я. І не запитуючи "з приводу" глибин душі, щиро пив з насолоди свого втихомирення.

"Ех ти ж", – граючись, докоряв собі за ранок "паяц слабкодухий. Терсіт в образі Цезаря". І, свіжий, брав безжурно-повними очима – все, що йшло назустріч. На бульварі дивно порожньо. Знизу – по центральній вулиці повний рух, згори – теж саме; тут майже я один іду, і розташовується між величезними будинками надвечірня тиша.

Надходить вечір. Притомлений галас мусить втихомиритись, думаю, скрізь ляже спокій. Тоді просторіше літати фантазіям, день деренчить і заважає.

"І де ти є, – зривається піднесена мисль, – благословенне джерело сили, що поїть мене день у день, день у день?"

…Іду, сміюсь очима і мну свого злота, що непорушний лежить у кишені мого пальта…

В моїм становищі злот – сума, для якої важко знайти надто дорогий товар. Мій план, почитавши в бібліотеці, витратити п’ятнадцять копійок мудріше, ніж це б зробив сам – даруй мені, Велика Революціє – сам Держплан.