Букет пролісків - Сторінка 3

Обід, вечеря і ще обід… etc… – обраховую.

Проміння од вечірнього сонця красить в червоне верхню половину залізного парканчика коло парку. Там товсто вдягнена тьотя, біля неї корзинка з чимсь.

Дама в блакитнім капелюсі з вуалеткою нахилилась і перебирає в корзині.

Група мене інтригує, переходжу вулицю. Власне, мене зацікавила дама, в якої капелюх, як і в моєї дружини, і яка, я помітив, теж блондинка; з якихсь невідомих мені ознак я вгадую хороші сині очи і той втомно-ніжний жіночий тип, що красиво хвилює мене, хочеться подивитись.

Дама перебирає в корзині букетики пролісків, тьотя, дивлячись згори, мовчки стоїть, і тонюсінька насмішечка вібрує на верхній губі – певно на адресу "моєї" дами.

Я помилився. Бо коли проходжу поуз, і дама, розчервоніла й ніби злякана, оглядається, бачу – великі, сірі, блискучі з поверхні очи, і ця сірість, мов ширма, застує далину. Але мило зворушлива ця дитяча розгубленість.

– Чому так дорого в вас? – чую за собою вібруючу незадоволеність. – Такі букетики я бачила на базарі по десять.

"Ф’ю", – щось бистро приходить у голову мені, я повертаю до групи.

В корзинці – десяток менших букетиків, одного ж, більшого, дійсно привабливого, одкладено. Але дама вагається, очевидно щодо ціни.

– Прошу, скільки за цей? – показую я на відкладений букет.

– Дасте злота, то й забирайте, – готовно відповідає тьотя. – Гарний букет, паничу, не сором і баришні понести…

Мить – і я вагаюсь; але потім звитяжний приступ безумства хоробрих покликає на сміхотворний учинок. Виймаю злота й беру букет. Спершу думка – подарувати його дамі, але вона не дивиться в мій бік, втративши момент, одходжу з букетом.

"Ха-ха-ха! – весело сміюсь із себе. – Радянський безробітний в ролі благородного гідальго: на останнє купує квітки!"

Та поза всім – історія з букетиком безумовно задовольняє мене.

"Кай Юлій, – тішусь я, – вміє витрачати гроші. Це не дешевше viveur-ство (жити в своє задоволення. – Ред.) тих, що обідаючи в ТПОЮЗі (театр юного глядача. – Ред.) за 40 копійок і обважнівши від шклянки пива, покурюють з виразом задоволеного епікурейства "Комінтерн", при чім солодко позирають в бік якоїсь чепурної службовки, що десь у куточку скромно ламає хліб манікюрними пальчиками. Тут, принаймні, стиль. Тисну руку," – звертаюсь сам до себе і, перейшовши вулицю, життєрадісним кроком прямую до бібліотеки.

Бібліотеці: "О жовтостінна, в казарменнім, грубої монархії, стилі, моя "Франконія", на якій Ібаньєс об’їхав навколо світу. Але ні… Що об’їхати навколо світу? Можна об’їхати і розчаруватись, що світ такий маленький: ось уже й приїхав!..

Я люблю тебе глибше, аніж Гарун-аль-Рашід любив нічні квартали свого великого Багдаду, таємніше, ніж Сакія-Муні загадкову глибінь блискучої порожнечі тропічних небес, в яку вдивлявся він делікатно-замисленими очима… І загадкова величність Notre Dame de Paris не остільки дивна, як твоя побудова, що її складено з тендітних цеглинок – клітинок мозку народів. Щодня, як Колумб до галеонів, приходжу я до столика й стільця в тобі; і шумить вітер, і в мені, як парус, починається одважна мужність сміливого мореплавця. Привіт тобі!"

На колінах у мене томик новелок.

Бібліотечна заля переживає той саме час, коли в надвечірнім присмеркові читається найпильніше; повно, панує абсолютна тиша; здається, вся заля, що до самозабуття вп’ялася в книжку, тихо одходить кудись, односиться нечутними струмками під рівномірне гудіння вентилятора.

І я теж, озирнувши побіжно оком столики, розчиняю свій томик, і потроху загальна інерція течії затягає й мене.

Читання – я читаю… Читаю… і мені стає вже душно, і кров починає глухо нагріватися й бунтувати.

Але запойно я п’ю з нечутного джерела, і, здається, можна бачити, як жива сила сходить з мене. Нечутно розсуваючись, переміщаються якісь площі і от – спершу невиразно, потім ясніше – вогненно вже переливаються якісь невідомі кольори, і в далекій перспективі враз народжується чудесне, барвисте життя. Йдучи одна за однією, картини розвиваються в дивній послідовності. Але чомусь обрій затуманюється синім; в моїх очах губляться, розпливаючись, рядки, і – чую – глухий неспокій в мені насторожується. Що це?

Невиразні, примарні потоки линуть один за одним… Вони поспішають, вони товпляться, вони налазять один на один, і йдуть, і йдуть, і йдуть… Скільки їх? Куди вони, такі безжурні переді мною, так захоплені своїм, такі рішучі? От і я: в чорнім з пером капелюсі і в плащі. Я – збоку, дивлюся на похід веселих та похмурих примар… без краю… і невимовний сум безнадійним запитанням тремтить у моїх очах… Я Фауст. Перед мене проходить життя. Туга нерозуміння мене давить, кривить безконечна мука страждання. Я знаю: це мука маленького бога, що хотів би бути богом великим, щоб, розлившись безмежним всесвітом, виповнити собою верх і низ, в кожну форму увійти і у всемірній напрузі вияву знищити початок і кінець… Що з собою несуть і понесли вони, оті безконечні юрби минулого, сучасного, прийдешнього… кожен з них?.. Ах, я – тільки я, обмежена нерозривною оболонкою самітності людина, для якої вічною тайною будуть інші. Я, яка ніколи й нікому не зможе передати саму себе, до краю… до дна… Я маленький бог, не можу стати великим всесвітом, того й болію.

Але сухо ляскають штепселі, і струнка електрика заливає залю. Очи у всіх жмуряться, і всі – ніби прокидаються…

"Вернулися…" Фу. Та це ж просто; ось заля з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.

Чари спали… Заля потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.

Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.

"Того" ще немає. "Той" – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очи: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю "справжнього мужа", сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.

"Цікаво б з цим помірятись поглядами", – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.

"А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут".

Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгота. На нім пом’ята "шинелішка" салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…

За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. "В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…"

Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..

Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу:

"Тобі, невідомій, з голубими (я вгадую!) очима, незнайомці, що прийдеш сюди – цей букетик синіх камертонів. Перші ніжно прозвучали вони серед дзвінкої переливності ранньовесняної, порожньої ще ночі, пробившись крізь крижану плівку назустріч сріблистим струменям небес…

…І коли нагадують вони тобі про щось безповоротно загублене – співчуваю: я теж багато днів назавжди загубив… Або як радісна наївність твоєї молодості, ще тільки готуючись сприйняти меси життя, таємно хвилюється – теж і я маю на нього, на життя, неоплатні векселі… Хай продзвенить душа твоя тугою радости, відчувши неповторність моменту. І зрозумій прекрасну трагікомедію того, хто, не зробивши до 26 років нічого, задивляється ще на свою зорю, при чім – в екстазі сумнівної віри – болісно хоче забути, що він сьогодні ж не… обідав.

К. Ю. Ц.".

Скінчивши, бгаю папірець і вкладаю в щілинку, збоку столу. Букет кладу на стільці, підсовую під стіл і, взявши книжку, виходжу.

…Наближаючись додому, я сходжу вниз по вулиці.

Вже пізно, десь біля години, і на вулиці можна гратись: я один, тільки з інших кварталів міста доходять порожні дзвінки трамваїв.

Невидимий місяць виповнює повітря й передміську далину тихострумчастою прозір’ю, що ніжно мерехтить і переливає, як луска. І пахне молодим. Угорі веде тремтячий танок малюсінька, хистка весняна зоря.

І коли я задивляюсь на неї, згадую мої давні, провінціяльні фантазії – як колись я уявляв весну в образі молодої дівчини з грудним і переливним голосом, і що вії в неї, вщерть напоєні тривожною втомою, спущені. І зразу це хвилює мене, викликає в пам’яті неможливе: мою загублену велику любов.

Взагалі ж, мені більш ніж чудесно. Здається, я б літав. Багато передумано, і все ясно, все вкладається в могутню закономірність вищої математики фактів; а одгуки згадки про записку до синього букета – переплітають фантазії хвилюванням хорошого, молодого авантуризму…

Ось і дім. Бачу: № 85 світиться тихо, скромно серед ночі.

Мої кроки притишуються… і – о, немічність людини!.. – "Все таки, – вертається думка до конкретного, – неприємна ця історія з посадою. Це ж… я втрачу, – з тихим сумом думаю, – свою свободу, свободу вільних мандрівок безпорочної своєї мисли… І по чім знать? – думаю далі. – Може, атмосфера службового кар’єризму викличе до життя в мені "розумні", "здорові" здібності і мене захопить скепсис ділової людини, і я охолону, і все забуду, і – заквітчаний всіма чеснотами цехової пристойності – переведусь на статистичний тип…"

Рішучість щодо посади надломлюється, зростає впертість проти неї, якось не хочеться й додому заходити. А моя робота, і весь звичний розпорядок дня?

Увійшовши в двір, бачу в вікнах нашої кімнати тихе світло: дружина дома, але, певно, спить, прикрутивши лямпу.

І уявляючи до найдрібніших деталів усю нашу кімнату з її сірими пошарпаними шпалерами, з грубим "антуражем", з вірьовками, де висить білизна, холодну, ще непривітнішу через суперечки та ворожнечу з дружиною за мої невдачі, жаль до себе і слабкодуха розпука враз стискають мені серце.