Дюдя - Сторінка 2

- Королів-Старий Василь Костянтинович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Зайчик-Стрибайчик добре розумів, що треба було поспішати, бо вже давно повтікали з лісу птиці, що відлітають восени до вирію. На прощання вони говорили:

— Маємо звістку, що вже швидко прийде Морозенко. Кажуть, що цей буде дуже сердитий. Прощавайте до весни!..

Перелетіли понад лісом великі довгошиї лебеді, перелетіли й чубаті журавлі, довгоносі лісові кулики, летіло й багато іншої, незнаної в тих місцях птиці. І всі вони, сідаючи відпочити або в озері, що було серед лісу, або спиняючись і в самому лісі, на землі, говорили в один голос:

— Старий Мороз вже розсилає по землі своїх синів. Швидко й до вас прийде новий Морозенко.

— А не чули, який він? — питалися всі в лісі.

— Чули! Кажуть — дуже, дуже лютий, як ловецький пес! Гемонська душа!.. Принесе він вам круту зиму. Начувайтеся!..

Все те чув і Зайчик-Стрибанчик. Бачив він також, як після тих звісток всі, хто був у лісі, з великим поспіхом без відпочинку готувалися до зими. Лагодили хатки, наносили якнайбільше моху, робили величезні запаси всякого корму. І сам він з своїм татом, мамою та братами бігали щоночі за новими качанами. Навіть старесенька бабуся — й та, підпираючись ключкою, ходила на панські городи по моркву.

Всі поспішали й вже тепер тремтіли та нарікали. Плакали вивірки, пищали та охали польові миші, маленькі синички-сикорки жалібно цвірінькали, що надходить біда, що вони тієї страшної зими не витримають.

Дуже моторошно було все те чути й бачити Зайчикові-Стрибанчикові. Тим-то він і сам квапився та й своїх товаришів підганяв, бо, — по правді кажучи, — таки й сам боявся тепер, щоб не прибігти до гори Гострячки тоді, коли вже туди прилетить страшний Морозенко та прокинеться Дюдя з своєю дочкою Віхолою. А тим часом йому ще дужче кортіло податися в мандри, бо ж він розумів, що, коли він щасливо поверне до свого лісу, всі будуть вважати його за хороброго зайчика, за заячого героя. А це ж трапляється так рідко!

Потихеньку, щоб ніхто не бачив, поробили зайченята собі подорожні торбинки з міцного дубового листу. Позшивали їх доброю кропив’яною волокниною, понакладали на дорогу, хто що любив: той — запашної травиці, той — капусти, інші — коріння різного, — а ввечері в листопадову суботу вже всі були готові. Навіть листи на кленових листочках до батьків понаписували, що, мовляв, підуть вони на короткий час у світи, пошукати щастя-долі, а за кілька днів повернуться й просять на них не гніватись, що відходять без батьківського дозволу.

Ну, добре.

В неділю, ще й на світ не благословлялося, подалося їх двадцятеро й дев’ять зайченят, а Зайчик-Стрибанчик — тридцятенький — поперед усіх за ватажка. Весело утікала позад них дорога. Перебігли вони широкий степ, перескочили глибоку долину, минули й скелясті байраки, повні сірих вовків, знайшли назначений їм Хухою брід через річку, а далі подалися кущами верболозу та очеретами, просто понад річкою до гори Гострячки.

Горобці, синички, щиглі, посмітюхи та інші малі пташки, що бояться далекої дороги до вирію й лишаються у нас на зиму, дуже дивувалися, куди мандрує така сила молодих зайченят.

— Куди це вас Бог несе, хлопці-молодці? — питалися вони.

— Та кличе нас до себе в гостину бабуся Дюдя! — відповідав, жартуючи, хитрий Зайчик-Стрибанчик. — Поспішаємо до Морозенкового палацу!

— Чи ж ви знаєте, прудивуси, куди до того палацу хід? — спитався їх старий, замикуватий водяний Щур, що сидів в очереті.

— Знаємо, дядьку. Нам все до ладу розповіла лісова Хуха, що була раніш Печерницею та жила в тій горі, в печері…

Й, не зупиняючись, вони стрибали далі.

Щоб не спіткати якогось лихого мисливця, — вдень вони бігли тільки очеретами. Це трохи затримувало їхню мандрівку, бо там не було так зручно бігти, як в чистому полі. Тим-то лише надвечір четвертого дня вони зупинилися ночувати під самою горою Гострячкою. Коли ж мандрівники прокинулися вранці від холоду, то були здивовані красним видовиськом. Перед ними стояла висока-превисока шпичата гора, вся ніжно-блакитна й наче наскрізь прозора. Довкола все було біле, немов виложене березовою корою.

Помітили й мандрівники, що тут вже й сама земля не така, як була у них. їхні ніжки ступали по білому, холодному, пухкому пороху, на якому виразно лишалися їхні сліди. А коли зійшло з-за гори ясне сонечко, то все навколо так засяяло та заблищало, що в них аж сльози з очей покотилися. Тепер вже вся гора й навколо все було однаково ясно-біле, переливало різнокольоровими іскрами, що згасали в цілком блакитних, як літнє небо, тінях…

Казкова краса захопила зайченят. Тепер вони вже й самі бачили, що та гора не проста, а чарівна. А від того їм ще більше закортіло добігти якнайскорше до Морозенкового палацу. Всі вони були молоді, народилися тільки весною, й тому жоден з них ще ніколи не бачив снігу, що тепер їх так здивував. Отож вони думали, що то так блищить кришталь. А тим часом перед ранком, як вони ще спали в кущах, непомітно випав перший, невеликий сніг, бо тієї ночі прибув до свого палацу Морозенко.