Дівчина з ведмедиком - Сторінка 5
- Петров (Домонтович) Віктор -Я знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осени в Київ не повернуться. Я це знав, але я хотів бачити Зину. Досить того, що я бажав, і ось уже все інше було заперечено й одкинено задля цього одного єдиного бажання. Бажання було міцніше од свідомости реальности.
Підвладний єдиному бажанню, певний, що неможливого нема, відданий химері, я сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може? На підмосковній дачі почав текти дах, остаточно похололо, протягом цілого місяця йдуть безугавні дощі, хтось із родини захворів, Олександра Владиславовича відрядили до Києва, або ж він вирішив, що треба не припиняти лекцій і поновити навчання. Мало як могли скластися обставини, що примусили Тихменєвих повернутись до Києва.
Мій час було віддано довгим і невизначеним прогулянкам. На Староміській вулиці, де мешкали Тихменєви, мене, мабуть, кінець-кінцем, знали пожильці всіх будинків і всіх квартир. Куди б не треба було йти, ця вулиця принагідно входила в маршрут моєї мандрівки. Але в більшості мені зовсім нікуди не треба було йти, і тоді мені не лишалося нічого іншого, як знов таки йти на Старо-міську. Протягом дня не раз і не два проходив я цією вулицею. Усталеної норми кількости разів, що я маю пройти повз будинок ч. 27, не було, але я не сумнівався, що чим більше й частіше я там проходитиму, тим справа буде певніша: я не промину часу приїзду Тихменєвих.
Кожне місце, де я колись випадково стрівав Зину, давало мені привід сподіватись, що я мушу знов її тут спіткати. Безглуздим ідіотом я тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого.
Я не певен, що це було кохання. Швидше, це й не було кохання: просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність, не знати, що робити й куди приткнутись. Просто у місті стоїть надто велика спека, і від цієї спеки в мене ослабли нерви. Просто мені нема куди й чому йти. Не все одно, куди йти й де тинятись?
Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля. Звички, що їх було вироблено за зиму, тепер з початком шкільних канікул раптом порушено: тому то я й не найду ніяк собі певного місця.
Спека вимотувала мене вщент. Я нудьгував, блукав по вулицях, томився.
4
Обідав я того літа в їдальні Kola Kobiet проти Золотих Воріт. В їдальні давали на обід польський солодкуватий борщ, фрикадельки з картопляним пюре й одвареними бурячками, полляті рудою водичкою.
По обіді знов починалося тіньове маніякальне блукання по вулицях Києва.
Під вечір я неодмінно повертався додому. Я не рискував проминути листоноші.
У кімнаті моїй було душно, стіни палали спекою, термометр показував 23° на Реомюрі. Через одчинене вікно в кімнату повзли пахощі кльозету, кухні, випраного шмаття, розвішаного на шворці, протягненій через двір. Я наливав на підлогу води, гадаючи хоч у такий спосіб зменшити задушливу спеку кімнати.
Щодня між 6-ою і 7-ою годинами вечора листоноша розносить листи. Про листування ми ні з ким з Тихменєвих не умовлялись. Мене ніхто не просив писати, а я не наважився звернутись з запитанням про дозвіл черкнути про Київ і киян. Проте щодня я стеріг постать листоноші з такою нетерплячістю, ніби бажанішої особи не було на світі. Що менше було підстав чекати листа, то настирливіше я стежив за листоношею.
Ніхто, розуміється, не говорив про регулярне листування, проте слід було припустити, що Зина в яку-небудь капризну хвилину захоче написати мені декілька слів. В цьому нема нічого неможливого.
Мої міркування, що ними я тоді аргументував свої сподіванки й розрахунки, здавались мені цілком тверезими й бездоганними. Не сьогодні, так завтра, що найпізніше післязавтра я одержу листа від Зини.
Мені не сидиться в кімнаті. Не сидиться не тільки тому, що в кімнаті спека й мухи, а головним чином тому, що я не можу покластися на листоношу. До нього в мене недоброзичливе почуття. Він надзвичайно недбайливий. Замість розносити, листи по квартирах, як це його обов'язок і як за це навіть і в газетах дописи друкували, він звичайно суне листи двірникові або ж хлопчикові, що бігає по двору: "Передай!" А хлопчик та й двірник гублять листи.
Я не всиджую в кімнаті і виходжу стежити за листоношею. Я бачу: листоноша зайшов у будинок ч. 134, звідтіля він виходить швидко, але в сусідньому будинку ч. 136 він бариться. Я ходжу повільною ходою, не поспішаючи, удаю, ніби прогулююсь, хоч, певне, з того удавання нічого не виходить, бо, турбуючись не проминути, коли листоноша вийде з будинку, де він чомусь так довго загаявся, я весь час обертаюсь, зупиняюсь і дивлюсь.
А! Нарешті листоноша йде в наш двір. Я входжу за ним. Я роблю вигляд, що листоноша зовсім мене не цікавить, ніби я й зовсім не дивлюсь, куди він понесе пошту. Та я бачу, що він поніс листа до Огородніх, до Каплунів, до Блевошайтисів. На наш парадний він не заходить.
Сьогодні для мене листа немає. Мабуть, буде завтра.
Завтра повторюється все спочатку: удавана прогулянка, повторена байдужість, моя нетерплячість, серце, що колотиться, листоноша з сумкою для листів, і жодного на моє ім'я листа.
Уся безнадійна безглуздість мого поводження для мене ясна, як ні для кого. І це найгірше. Найприкріше божеволіти, зберігаючи ясну свідомість свого божевілля. Кожну ілюзію отруєно свідомістю її ілюзорности. І водночас нема сили, нема волі скинути з себе потворні примари літньої душної кволої нудьги.
Що безнадійніше було чекання, то упертіше продовжувалося моє самотнє блукання по вуличній літній спеці.
5
Одного разу я не витримав. Я вирішив зайти до помешкання Тихменєвих. Я піднявся східцями і подзвонив. Подзвонив раз, пождав. Ще раз подзвонив, ще пождав. Уляна, очевидячки, спала. Мені прийшлося прождати хвилин з п'ять, аж поки я додзвонився й за дверима почув запитання:
— А хто там?
Я назвав себе.
Уляна загуркотіла прогоничами, ланцюжками, засувами, ґратами і, позіхаючи, з заспаним виглядом одчинила двері. У мене був наготований для Уляни благовидний привід, щоб пояснити мій непередбачений візит. Я сказав їй, що, мовляв, я забув свого часу узяти у панянок деякі мої книжки, а тепер ці книжки мені дуже потрібні.
Уляна ввела мене.
У кімнатах було світло, душно й сухо. В променях сонця, підіймаючись над блискучим світло-жовтим паркетом, тремтіла легка, пухка прозора курява. Меблі, що завжди здавались масивними й урочистими, тепер у білих чохлах стояли ще урочистіші та масивніші. Великі картини були затягнені марлею. Білими саванами гігантських мерців вони марили в зупиненій німій тиші порожнього помешкання. Великі дзиґарі з широкою лопатою маятника пробили тричі, щоб потім тиша знов застигла в напруженій всевладності. Боярич у червоному кафтані дивився в невизначену просторінь своїми спиненими синіми очима.
Я ввійшов у залю. Звичайно Зина вихорем, сковзаючись по паркету, вилітала мені назутріч, щоб з криком: "Леся, мама, І політ Миколайович прийшов на лекцію!" кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг мені назустріч. Марні сподіванки! Тільки тіні тих, що були ще недавно тут, промайнули на мить і зникли.
Підвладна тиші порожніх кімнат боса Уляна ходила обережно й тихо. Мене ж ця гнітюча тиша нервувала. Мій голос, розриваючи мертвотну скованість тиші, бринів якось особливо різко та лунко. Через порожні кімнати я пройшов з навмисним шумом, тупаючи черевиками й різко розкривши двері в кімнату дівчат. Цим тупотінням, цими різкими рухами я ніби сподівався розірвати ту запону тиші, що відокремила мене й сьогоднішнє "нема" від Зини й Зини-ного молодого галасливого бешкетування.
Узявши книжки, що послужили мені за привід одвідати Тихменєвих, я вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубле-ніший, ніж увійшов. Навіщо я заходив? Може, для того, щоб пересвідчитись, що нікого з Тихменєвих у Києві нема, ніхто не приїздив і не приїде? Може... Знаю тільки, що, вийшовши від Тихменєвих, я знищив ту єдину ілюзію можливої зустрічі, яка протягом багатьох днів жила й жевріла в мені, яку я мовчки в собі плекав.
Але, знищивши цю ілюзію, чого я тим досяг? Чи відчув я будь-яке полегшення? Чи повернувся мені спокій і колишня душевна рівновага? Ні! Так що ж? Чи ж не краще було б і надалі жити цим химерним чеканням неможливої зустрічі, що досі керували моїми кроками?
6
Я дійшов до вулиці Короленка й зупинився. Я подивився на годинника. Тридцять п'ять хвилин на четверту... Дозвілля зробило мене пунктуальним. Я звіряв годинника на Окрвиконкомі, на телеграфі, на будинку південних залізниць, критому ринку, хронометрі на Хрещатику біля аптеки, в кралшиці коло Золотих Воріт, у Зедни-ка... Я часто дивився на годинника, щоб упевнитись, що час плентається мляво й повільно, і що дозвілля робить його безмежно довгим і без міри розтягненим.
Куди повернути й куди йти? Пообідавши в їдальні Kola Kobiet, я звичайно об цей час поспішав додому, щоб стерегти прихід листоноші. Тепер мені нема куди йти.
Я подивився навколо себе і мій зір спинився на червоній, білими літерами писаній, вивісці пивної 1-ої Держброварні Київського харчотресту, К. Шульц. Я завагався. Але вирішення склалося швидко.
На розі Золотоворітської та Підвальної бородатому чорному букіністові я продав за безцінок, не торгуючись, свої книжки та й пішов у пивну. Я випив стопку горілки, що її, приховуючи, було принесено і, так само приховуючи, було віднесено; я випив другу стопку, я випив декілька пляшок пива і сп'янів.
Тарілочка з соленими сухариками й друга з моченим горохом, столик, покритий цератою й заллятий пивом, порожні пляшки і п'яний я!..
Так день, так другий, так третій. Я кинув обідати солодким борщем з буряками та фрикадельками з картопляним пюре. Я пив. П'яний, повернувшись додому, я засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.
7
Я не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у мене непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви.
Я бачив круті, горбаті московські вулички. Я дихав курявою, що її метуть авто, отруюючи повітря бензиновим чадом і пронизуючи мозок диким дзюркотом сирен. Я знемагав від спеки розпечених на сонці кам'яниць і бруку.
Коли я зайшов на службу до Олександра Владиславовича, мене довго не хтіли провести до нього в кабінет, особливо після того, як я, не змігши показати посвідки, мандата чи командировки, заявив, що я до товариша Тихменєва в особистій справі.