Дівчина з ведмедиком - Сторінка 7

Десь прокує зозуля. Ми лічитимемо. Для мене зозуля прокує разів 30-40, а для неї сім. Мало? Ну, дванадцять, вісімнадцять. Хіба вона, перевтомлена, надірвана зможе прожити більше, як до сорока год, щонайбільше до сорока п'яти, п'ятдесяти? Хай я подивлюсь, які бліді, тонкі, безсилі її пальці...

Крихти хліба вона лишатиме для голубів. Вона любить, щоб навколо неї туркотіли голуби. Тільки... Лице її хмуриться, ніби від болю. Вона боїться, чи не надто щодня вона страждатиме від цієї насолоди, знавши, що так недовго все це: і спочинок, і літо, і день, і сонце, і квіти: перерва така коротка, треба писати доповідь, готуватись до іспитів.

Засинаючи в мене на руках, натомлена за день, вона у півсні вже чула густе гудіння бджіл в пасічному затишку, вже дихала медовим духом рожево-білої гречки. Вона заснула, простягаючи мені груди для поцілунка, у невнятному мурмотінні перериваючи глибоким зід-ханням сну своє останнє запитання про липи й мед:

— Ти любиш, як пахнуть липи? Любиш липовий мед?

Відповіді моєї вона не почула, бо спала.

Я обережно переніс її з канапи на ліжко, поцілував у губи, накрив ковдрою й тихенько навшпиньках вийшов з кімнати. Двері, нечутно причинені, ледве-ледве рипнули.

Попросивши господиню закрити за мною парадний хід, я вийшов на вулицю.

З

На вулицях квітли каштани. Свіжий весняний вітер шепотів листом, з верхів'їв каштанів він звівав рожеві пелюстки квітів і, обережно й ніжно своїм вогким й м'яким подувом торкнувшись на мить обличчя, відходив далі у веселі мандри в синіх присмерках зоряної травневої ночі. Пітьма вулиць була повна голосів. Жінки проходили, щільно пригортаючись до своїх сопутників, і їхній сміх, напружений і схвильований, завмираючи в тіні дерев, переривався звуком поцілунку. Червоний кармін на губах жінок полум'янів червоним полум'ям, запаленим пристрастю чоловіків. Місто марило весняним бредом. У кіосках, освітлених електрикою, на розі вулиць, жваво торгували сельтерською й ситром. В повітрі, насиченому бажаннями, вода не зменшувала згаги.

У цій атмосфері бажань я відчував, як у мені прокидається якесь невиразне нове почуття, розбуркуючи глибокі, незнані душевні рухи й настрої, що досі я не давав собі в них звіту. Поза своєю волею я віддавався маривам весни. Я бачив ніжні риси обличчя, чіткий профіль, ясну лінію губ, чорне волосся на маленькій голівці, теплий куточок на шиї за вухом, покірно схилений овал плечей і спини.

Я випив не так багато, але я почував себе п'яним. Свідомість було отруєно й затьмарено; в скронях у важких ударах, здавалось, наллятий живим сріблом, бився живчик. Я дихав важко з глухим хрипом, так ніби довго й без зупинки біг. В скаженому танкові все навколо мене й я сам завихрилось, закрутилось, знялось. Далі я не міг іти. Хитаючись, щоб не впасти, я сперся на стовбур дерева.

Через хвилину мені стало трохи краще. Я перейшов через вулицю і в кіоску пожадливо, як і інші, пив сельтерську.

Машинально я розплатився за воду, машинально взяв решту, машинально повернув назад. Мені було надзвичайно душно, й я задихався. Розстьобуючи толстовку, я так рвонув комір, що ґудзика одірвав з матерією. Але тоді я не помітив цього.

Я швидко пройшов декілька кварталів; я поспішав; мені уявлялось, що мені треба поспішати. Тільки опинившись коло будинку, де жила Мар'я Іванівна, я зрозумів, що помилився. Я йшов не сюди.

Так, я йшов не сюди!.. Серце раптом заболіло в нужденній, невимовній нудьзі. Мене охопила велика слабкість, серце не билось, ноги не рухались.

Щоб дістатись додому, прийшлося взяти візника.

То були перші прояви моєї химерної хвороби. З того самого вечора почалося в мене становище душевного розпачу, розбиття й розгублености, коли я, охоплений нудьгою по Зині, створивши вигадану ілюзію, маніякальним бродягою блукав по вулицях міста в сподіванні неможливої зустрічі.

4

Віддавшись хворобливим химерам, я зовсім забувся за пропозицію Марї Іванівни їхати з нею на село.

Мені казали, що одного разу, коли мене не було дома, Мар'я Іванівна заходила й навіть досить довго мене чекала в моїй кімнаті, але, не діждавшись, пішла. Заглиблений у себе, одержимий примарою самотніх галюцінаційних блукань, я до Марї Іванівни не навідався.

Тепер після всіх безглуздостей, що я їх наробив за останній час, після не менш безглуздої подорожі в Москву, повернувши собі рівновагу, вільний нарешті от потворного бреду, я із сумом відчув усю нечемну прикрість тодішнього мого поводження.

Я вирішив не гаючись піти до Марї Іванівни, просити в неї пробачення і в той чи інший спосіб залагодити ніяковість. Коли, справді, Мар'я Іванівна здійснила свій намір поїхати на село, то довідатись, куди саме вона поїхала, написати їй ласкавого листа, а може, і самому податись до неї на декілька днів. Тільки навряд чи поїхала вона; напевне по-давньому сидить у місті, у себе в кімнаті, нудьгує насамоті серед книжок, готуючи доповідь для гуртка.

Вийшло останнє.

Мар'я Іванівна на село не поїхала.

Вона пізнала мій гуркіт і сама вийшла одчинити мені двері.

На ній був довгий, так давно добре мені знайомий пістрявий сит-цевенький халатик. Посміхаючись ласкавою півсонною розпливчастою посмішкою, вона стріла мене радісно, без будь-яких докорів так, ніби вчора тільки ми бачились з нею востаннє. У темній вітальні руки на мить сплелися навколо шиї:

— Моя хороша!

— Мій хороший!

У кімнаті Марї Іванівни панує тиша й півтемрява. Вікна завішано, і там, де падає на підлогу соняшний промінь, там пітьма особливо густа й темна.

Ми сіли на канапку, потерту, стареньку канапку вчительки.

Я беру обличчя Марусине в руки й допитливо вдивляюсь в її півсонні сірі очі, в зморшки під очима, в гостру глибоку рису, що йде в неї від тонкого носа до кінців губ. Ні, вона не погрубшала й не спочила!.. Десь там, глибоко в душі ворушиться невимовний жаль до неї? До себе?

— Спала?

— Спала!

Я притягаю її голову й цілую. В денній кімнатній пітьмі її лице здається таким хорошим, милим і бажаним. Час, огорнений у дзвінку тишу кімнати, тягнеться густою, солодкою прозорою медв'яною стрічкою. Губи тануть в губах. Губи розпластуються, розпліскуються. Від поцілунків у неї припухають вії й обличчя блідне.

5

На село ми не поїдемо: уже й канікули швидко кінчаються, та й грошей лишилося обмаль, але ми можемо щодня переїздити на той берег і проводити цілий день на Дніпрі. Цю постанову приймаємо без довгих обговорень:

— Дайош сонце й повітря.

Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м'якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь вже відчувають наближення денної спеки.

Я минаю сірий бетонний портик і, зійшовши по ступеньках, сідаю на одній з бетонних лавочок. Тут я чекатиму, як умовлено, Мар'ю Іванівну. Бетон лавочки ще зберігає вогкість од недавнього дощу, що йшов увечорі і вночі.

Зеленим схилом гори під гострим кутом зрізано обрій, острів, Дніпро, задніпровські луки. Рудий бляшаний димар водогінної станції конкурує з зеленими тополями й білою колоною пам'ятника.

Ще рано... Повз мене східцями стрімголов, переганяючи один одного, проносяться галасливі хлопчики з вудками й кошиками, що поспішають один перед одним захопити на березі кращі місця; проходять мляві розхристані повії, що йдуть після безсонної ночі висипатись під східцями або ж в кущах на горбах, порослих густою травою. Зрідка збіжить слркбовець з туго набитим портфелем, заклопотаний і швидкий, в надії викупатись і не спізнитись на початок служби. Пройдуть з книжками студенти ВИШу, він і вона, з солодкою мрією поєднати Дніпро, сонце, кохання й призначений на післязавтра іспит.

Я сиджу не дуже довго. Мар'я Іванівна акуратна й не примушує себе довго ждати. У неї в руках пакунок, загорнений в газетний папір: в пакункові купальний костюм і щось їсти.

Я цілую їй руку, й ми сходимо східцями вниз до Дніпра.

Дніпро блищить на сонці лускою якоїсь величезної срібної риби. Роздрібнюючись на променисті краплі, сонце пливе в тремтінні хвиль. Очі сліпнуть од нестерпного сяйва.

Свіжі нові соснові дошки пристані пахнуть живицею. Великий дуб похитується й раз-у-раз ударяється об пристань. Од води віє прохолодою.

Я стрибаю в дуб і протягую Марї Іванівні руку:

— Гоп-ля! Ходіть!..

Але вона не відразу насмілюється переступити; перехід з пристані з дуб здається їй небезпечним. Хоч Мар'я Іванівна і не признається, але я певен, що складна процедура переходу нервує її, псує їй настрій і значною мірою отруює насолоду їхати на той берег

— Марусю! Швидше, сміливіше! Давайте руку!

Видимо хвилюючись, їй приходиться перемагати, примушувати себе. Вона перше дає мені пакунок, дає одну руку, потім другу, потім нерішуче ступає однією ногою на лавочку дуба, а тоді я підхоплюю її, і вона падає мені на руки в обійми.

Небезпечний момент минув. Мар'я Іванівна в човні.

До розпечених бортів дуба боляче приторкнутись: сонце встигло вже їх нагріти. Примруживши очі, підставляєш обличчя під соняш-ні промені: ніби теплі жіночі долоні м'яко пестять обличчя. Ще рано. Дуб порожній. В маленькій затоці, де над водою схилилась верба, а вода здається темно-зеленою, хлопчики з вудками ловлять пискарів, мовчки й уважно стежачи за поплавком.

Коли нам остаточно набридає дивитись на хлопчиків з вудками і в човен набирається ще декілька осіб, ми починаємо нарікати на затримку та виявляти нетерплячість.

Появляється засмалений голий в трусах і дірявому пальті моторист. Мотор заведено. Струмок бензини пахтить і стелиться над водою. Ми рушили!.

6

Тоді цілий день на Дніпрі.

Ми скидаємо взуття й босоніж по болотяному м'якому ґрунті піскуватого Труханова острова переходимо на той бік острова, де тече дніпровський бакай. Там ліворуч, між горбиками, що поросли кущами верболозу, у нас є улюблене затишне місце. Сюди ніхто не заходить і не порушить нашої самоти.

Зберігаючи відбиток тіла в піску з учорашнього дня, залишилася ямка, що в ній лежала Маруся. Купу піску, яку я вчора нагортав на себе, тільки трохи розвіяв вітер.

Це самотнє місце — наше. Тут поблизу ніде нема купальників. Хіба-що зрідка осторонь од нас пройде за кущами, згинаючись під вагою відер жінка чи дівчина, та бакаєм, перегукуючись, пропливуть на човні хлопчики.

Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу.