Дракони, вперед! - Сторінка 2

Старий-старезний, аж сивий, кульгавий, одне око затягнуте мутною плівкою більма. Птах важко дошкандибав до золотого плоду, уважно оглянув його здоровим оком і почав жадібно дзьобати.

Зміни відбулися миттєво. Його скарлючена лапа раптом розпрямилася, тьмяним запилюженим пір'ям пробігли оксамитово-чорні, з синім полиском, хвилі, сліпе око проясніло і гостро зблиснуло. Молодий крук вдоволено змахнув крильми і жваво кудись подався.

Зачудований Михась повернувся і сховав подзьобане яблуко в кишеню.

"Віддам дідусеві, — вирішив хлопчик, — у нього коліно ниє на дощ і з серцем останнім часом щось не дуже".

Дивне місце, чудернацькі рослини… Майбутньому ботаніку страшенно закортіло дізнатися, що ще росте там, за найближчим парканом.

А там стирчав зовсім непоказний сірий кущик, вкритий великими бляклими пуп'янками. З вигляду рослина здавалася кволою і нежиттєздатною. Однак щойно Михась торкнувся огорожі, як тьмяні пуп'янки розкрилися і звідти виринула ціла зграя крихітних істот з прозорими крильцями.

Тоненько зазвучали маленькі волинки, флейти та лютні, і летючі музики почали хвацько витанцьовувати в повітрі навколо хлопця. Хоч музика була й не дуже голосна, проте така запальна, що Михасеві страшенно закортіло затанцювати разом з тими крихітками. Його руки й ноги просто самі собою почали смикатися в такт мелодії. А веселі музики дзвінко реготали, лоскотали Михася, плуталися у волоссі й старанно затуляли йому очі, щоб він не побачив напису на табличці біля того кволого куща.

Проте хлопець, на щастя, таки встиг прочитати:

Ельфовик ірландський (ст. 17) — у Європі розповідають безліч казок про ельфів — крихітних істот, які начебто мешкають всередині квітів. Проте останні досліди виявили, що крихітні музики здатні співіснувати лише з цим непоказним і рідкісним кущем. Боюся, що його не відшукати навіть у Червоній книзі. Мабуть, тому дехто вважає, що кельтський кущ перевівся, а дехто — що він взагалі ніколи не існував.

— Я не танцюю! Я не танцюю! Я не танцюю! — квапливо загукав Михась, відмахуючись від настирливої зграйки. І розчаровані ельфи мусили полишити його й повернутися у свої пуп'янки.

— Ой, тут не знудишся, — сердито промурмотів хлопчик, струшуючи із себе квітковий пилок.

Довелося трохи затриматись, щоб поправити одяг, бо всі ґудзики виявилися застебнуті не в ту петельку, шнурки обох кросівок були міцно зв'язані між собою, а волосся — заплетене в безліч дрібнесеньких косичок.

Сусідкою летючих танцюристів була старезна верба, що мала років з триста, не менше, бо була дуже товста і щільно вкрита сивим мохом.

Михась обережно підійшов до огорожі й уважно прочитав пояснення:

Тут було прилаштовано таку саму кнопку тривоги, як і біля ділянки, де росла червоненька квіточка.

"Верба яра… Верба яра… Хіба є така казка?" — почухав голову хлопець. А тоді згадав — колись про щось подібне[6] йому розповідала бабуся. Там наче йшлося про дівчину, яку люта мачуха змушувала прясти всяку-всячину. І ту бідну дівчину виручала яра верба — з неї виринали добрі зелені прялі й допомагали усе вчасно спрясти.

Здається, там ще була така коротенька пісенька:

Вербо яра, відчинися,

Ганна-панна йде!

Михась проказав це пошепки, майже нечутно, та цього було достатньо, щоб у грубезному стовбурі зі страшним скреготом відчинилися дверцята і звідти вистрибнули дівчата з прялками в руках. Вони були гарні, але надто вже зелені: зелене волосся, зелена шкіра, зелені очі, і навіть їхні пишні сукні були зелені-зелені.

Дівчата одразу ж розсілися по гілках старої верби, неначе якісь чудернацькі птахи, й заходилися хутко прясти. Михась занепокоєно споглядав, як уся огорожа швидко затягується тонким зеленим павутинням.

— Дякую, дякую! Мені вже досить, — чемно звернувся він до зелених красунь.

Проте прялі не звертали на нього уваги і продовжували прясти з шаленою швидкістю. їхні веретенця кружляли в зелених пальцях і дзижчали, неначе зграя розлючених ос.

— Будь ласка! — зойкнув переляканий хлопець. — Будь ласочка, не треба більше прясти! Я вас прошу, не треба!

Але вони пряли й пряли.

— Та припиніть нарешті!!! — вигукнув щосили Михась, але веретенця зелених пряль крутилися дедалі швидше, дзижчання ставало дедалі тоншим і нестерпнішим.

Нитки потяглися за огорожу й почали хутко заповнювати собою усе навкруг. Хлопчик із жахом збагнув, що ці божевільні прялі здатні заткати своїми зеленими нитками увесь Нікітський сад, а може, й увесь Крим, і навіть цілий світ.

Тоді Михась таки наважився, розсунув зелене павутиння, розбив камінцем скло, натиснув на червону кнопку з написом "ALARM!" і кинувся навтьоки.

Позаду дико завила сирена.

3. Насіння драконячого дерева

Хлопець мчав, куди бачать очі, щоб тільки подалі від цього пронизливого виття. У голові стукотіла одна думка: "Що мені буде, коли дізнаються? Адже саме я викликав тих шалених пряль?!".

Отак він мчав і мчав поміж огорожами, за якими миготіли дивні, небачені дерева та квіти, заглиблюючись у нетрі таємничої дослідної ділянки № 77.

Певно, Михась зопалу проминув безліч чарівних рослин, а коли оговтався, то опинився в глухому куті, майже носом торкаючись таблички:

Драконяче дерево (ст. 21) — абсолютно справжнє дерево, яке росте переважно в тропіках Африки та Індії. Є така індійська легенда. Жив колись один лютий і хижий дракон, що понад усе любив полювати на слонів. І ось нарешті знайшовся один могутній слон, який переміг того слоноїда і розтоптав його на млинець. І ось саме з того місця, де лишилися рештки хижого чудовиська, й виросло драконяче дерево. (Ось тільки не варто шукати на його гілках блакитних груш.)

Ґрати довкола цієї рослини були потрійні з довгими гострими шпичаками, спрямованими всередину вольєра. А зовні на огорожі було прилаштовано чотири вогнегасники і три скриньки з червоними кнопками "ALARM!". Поряд — ящик з піском та всіляке протипожежне знаряддя.

Михась обережно зазирнув за потрійні ґрати. Незважаючи на грізне застереження, рослина здавалася радше кумедною, аніж загрозливою. Драконяче дерево хоч і було здоровезне, але якесь ніби іграшкове, ніби мала дитина невміло зліпила його з пластиліну. Із землі стирчала недоладна штукенція, схожа на величезну парасолю.

Михась саме розглядав протипожежне знаряддя, і тут йому раптом здалося, що просто на стовбурі відкрилося яскраве блискуче око й цікаво зиркнуло на нього. Він квапливо глянув на дерево, однак ніякого ока там не було.

Тоді Михась почав вдавати, ніби старанно вивчає червону кнопку тривоги, і бічним зором ясно побачив, як на стовбурі перекліпуються вже аж три ока. Зненацька одна з гілок здригнулася, щось перелетіло через огорожу й до ніг хлопця ляпнулося щось схоже на велику блакитну напівпрозору грушу.

"Знову якийсь підозрілий овоч. Але цього разу не яблуко, а груша", — подумав хлопчик.

Про всяк випадок він ще раз уважно прочитав табличку із застереженням і переконався, що там нічого не пишуть про груші. Отже, небезпеки немає. Михась нахилився і підняв плід. У ніздрі одразу вдарили незвичні, але дуже смачні пахощі — так пахнуть солодкі різдвяні пироги.

І тут він раптово відчув нестерпний голод. Михасів шлунок відчайдушно вимагав: "З'їж це негайно!". Проте розум наказував: "Негайно викинь цей підозрілий плід!".

Спантеличений хлопець не знав, на що зважитись. Він стояв і дивився, як крізь тонку напівпрозору шкірку груші спокусливо просвічує соковита блакить.

Нарешті зібрався з духом і сам собі наказав: "Зараз я покладу цю смакоту в ящик з піском і піду далі". Тоді нахилився, щоб ще раз відчути той неперевершений запах, і сам не помітив, як його зуби вп'ялися в соковиту м'якоть. Раз, два, три — і груші не стало. В його руці лишилася тільки синя кісточка — доволі велика, як голубине яйце — кругленька і з гострим носиком.

Юний ботанік був приголомшений власною нерозважливістю. Деякий час схвильовано прислухався до себе — може, він зараз помре від отруєння? Адже це плід драконячого дерева. Але ніяких змін Михась не відчув.

"На що ж це було схоже? — міркував він. — На абрикосово-персиково-ананасне морозиво? Чи, може, на лимонно-шоколадний торт?.. А це насіння я обов'язково посаджу і колись, можливо, уся наша родина буде харчуватися такими делікатесами".

І Михась надійно заховав у найглибшу кишеню насінину драконячого дерева.

4. Жовтогарячі господарі

Аж тут Ботанік згадав про батьків і квапливо поглянув на годинника.

От прикрість — він уже запізнився аж на десять хвилин! Знову тато дорікатиме йому за безвідповідальність.

Та щойно Михась намірився бігти, як його заскочили двоє дядьків. їхній вигляд налякав би кого завгодно, адже вдягнені вони були майже як якісь астронавти: у жовтогарячі скафандри. їхні обличчя ховалися за тонованим склом шоломів.

— Хлопче, ти тут давно? — штучним, спотвореним мікрофоном голосом звернувся до нього один з жовтогарячих дядьків.

— Та не дуже, — знизав плечима Михась.

— Ти мусиш докладно розповісти, до яких саме рослин підходив, — озвався другий.

— Відпустіть мене, будь ласка! На мене батьки чекають! — попрохав хлопчик, однак жовтогарячі міцно тримали його за обидві руки.

— Ти тут до чогось торкався? З кимось розмовляв? Щось їв? Може, дещо знайшов?

— Та нічого я не бачив і не їв, — збрехав Михась. — А знайшов тільки оце. — І він простяг дядькам золоте молодильне яблуко. — Та воно, мабуть, погане, бо ось бачите — геть подзьобане.

Один із жовтогарячих обережно узяв яблуко, поклав його в металевий контейнер, що звисав на ремінці з його плеча, і міцно замкнув важку накривку.

— Ще щось було? — підозріло спитав другий.

Михась промовчав про сховану в кишені грушеву кісточку, бо тоді довелося б визнати, що він справді щось з'їв, і його затримали б на ще довший час, а батьки, мабуть, і так вже хвилюються. Тому хлопець лише заперечливо похитав головою.

— Тепер ми тебе доправимо у медичний блок на огляд і санобробку, — повідомив жовтогарячий дядько.

— Але мама з татом…

— Де ти кажеш на тебе чекають батьки? — поцікавився другий жовтогарячий дядько.

— Біля виходу.

Той щось нерозбірливо пробурмотів у свій мікрофон.

Жовтогарячі вивели хлопця з дослідної ділянки № 77 зовсім іншим шляхом — якимись ретельно огородженими залізними доріжками та містками. З них набагато зручніше було роздивлятися ті дивовижні рослини.