Дракони, вперед! - Сторінка 4

Одразу після вдалої відповіді довкола учня раптом вибухав маленький, але неймовірно яскравий феєрверк. Вгору злітали снопи різнобарвних зірочок і крутився іскристий сяючий вир.

До речі, похибки завжди дуже лякалися цього тріумфального блискотіння і миттю ховалися в темні кутки за шафами.

Спочатку здивований Ботанік спробував розповісти про свої дивні відкриття деяким однокласникам і батькам. Але в класі лише сміялися і крутили пальцями біля скроні, а мама подивилася на нього зляканими очима і запропонувала відвідати дитячого психолога. Михась, звісно ж, одразу переконав її, що це був просто жарт.

Однак таких незвичних відкриттів дедалі більшало. Михасеві навіть почало здаватися, ніби кішки, собаки та птахи розмовляють досить зрозумілою мовою. Вулиця зустрічала Михася гомоном дивних розмов.

І навіть вдома не щастило відпочити, бо, до інших див, він почав чути й розуміти мову своїх рослин.

У глибині душі Михась здогадувався, що всі ці таємничі явища якось пов'язані з тим, що він так нерозважливо з'їв той плід з драконячого дерева.

* * *

Якось посеред дня у маминому кошику, куди вона складала мотки ниток, шпиці і недоплетені светри, хлопець несподівано угледів крихітного волохатого дідуганчика. Старий затишно влаштувався на м'якій вовні і неспішно ворушив шпицями, продовжуючи мамину роботу.

— Добрий вечір, — розгублено привітався Михась, дивлячись за вправними рухами волохатих рученят.

Дідок гостро кліпнув на нього і не надто привітно буркнув:

— Отже, ти мене бачиш? Так? От чуло моє серце! Доїздилися! І чого ж бо вам вдома не сидиться? А ти, хлопчино, спочатку мав би дізнатися, що то за птиця заморська, перш ніж тягти її до рідної оселі.

По цих словах кошлатий дідуганчик крутнувся, протиснувся між мотками вовни і зник у глибині кошика.

"Дивний старий. Цікаво, що він мав на увазі? Про яку це заморську птицю він патякав? У нас вдома начебто ніяких птахів нема, — розмірковував хлопець. — Проте мені здається, що цей міні-дідуганчик знається на всіх цих незрозумілих речах, що тепер відбуваються довкола мене. Було б добре його розпитати".

Михась кілька разів перебрав нитки в кошику, але нікого так і не знайшов.

* * *

Відколи почався новий шкільний рік, вільного часу одразу поменшало. Повернувшись зі школи, Михась намагався якнайшвидше виконати домашні завдання, щоб звільнити вечір для дослідів з рослинами.

У вівторок Михась повернувся зі школи й одразу взявся за уроки, але ніяк не міг зосередитись.

— Пити! О, будь ласочка, хоч ковток води! — благала гортензія[7].

— От зроблю алгебру, тоді… — почав хлопець.

— Я не витримаю… Я зів'яну… — простогнала квітка й безсило звісила листя.

Довелося Михасеві встати й полити скиглійку.

— Ох і хитра ж, — обурилася бегонія, — чому це вона напилася, а ми всі потерпаємо від спраги? В мене он вже земля у горщику порепалася!

— До речі, я — шляхетного походження, тому першою завжди треба поливати мене! — стрепенулася примхлива орхідея.

Щоб уникнути суперечки, хлопець полив і їх. Аж тут рослини загомоніли всі разом:

— Цей безсоромний каланхое[8] намагається підкинути в мій горщик аж сімох своїх дітлахів! — дратувалася герань.

— Відсунь мене подалі. Я все листя сколола об ці колючки алое![9] — скаржилася фіалка.

— Чи не можна хоч трохи розсунути мої гілки? Моїм лимончикам потрібно світло для достигання, — умовляв лимон.

— Мені зимно! Я маю право стояти впритул до вікна, на сонці, бо я тропіканка! — вимагала пальма.

І лише драконяче дерево ніколи нічого не казало.

Нарешті Михась виконав усе, чого бажали його зелені вихованці, і знову взявся за алгебру.

Аж тут двері відчинилися і в кімнату увірвався Котька. Він тицьнув у руки старшому брату велику грушу й зазирнув у вічі відданим поглядом.

Останнім часом між братами Вербицькими панував лад. Зазвичай з немовлям не так просто порозумітися, бо невідомо чого воно хоче і чому плаче. Але Михась тепер розумів свого брата так само, як і голоси рослин. А головне, Котька теж розумів усе, що казав йому старший брат.

Навіть мама почала прибігати по Михася, якщо малий надто вже вередував, і дивувалася, як брати чудово знаходять спільну мову.

— Міха, ді-ді! — вигукнув малюк.

Але старший брат виразно почув: "Михасю, давай глянемо на нього!".

— Добре, — всміхнувся Михась і вони з братиком всілися на підлогу біля горщика з драконячим деревом і втупилися в нього захопленими поглядами.

Це була ще одна причина, чому брати здружилися, адже вони обидва чомусь дуже любили драконяче дерево.

Проте з деревом, на жаль, останнім часом було не все гаразд. Уже кілька днів Михась знову почав непокоїтися за цю незвичну рослину — у тому місці, де стебло витикалося з землі, воно почало якось дивно витончуватись. "Може, воно хворіє?" — стривожено думав хлопчик, споглядаючи, як важкий паросток драконячого дерева хилиться на тоненькому стеблі.

— Любе драконяче дерево, — пошепки попрохав Михась, — ми тобі допоможемо, тільки скажи, чого тобі треба.

Але дерево мовчало і лише похитувалось на своїй надто тендітній стеблині.

Невдовзі мама забрала Котьку і повела гуляти на вулицю, а Михась знову засів за уроки. Подарована Котькою груша залишилася лежати у "драконячім" вазоні.

"Ось докінчу алгебру і з'їм", — вирішив Михась, щоб мати якийсь позитив попереду. Чесно кажучи, він не надто захоплювався алгеброю.

Упоравшись з усіма рівняннями, він закрив зошит, встав, потягся і пішов до вазона, щоб спожити соковитий плід.

Однак на нього чекала прикра несподіванка — на краю горщика лежав лише жалюгідний огризок.

7. Хо! Хо! Хо!

І тут Михась нарешті дещо збагнув. Він знову сів на підлогу і втупився в дивовижне драконяче дерево.

Рослина мала вже сантиметрів сімдесят заввишки. Незвичне деревце щось йому нагадувало. Але що?

Михась замислився: чи випадково останнім часом щоночі йому сниться один і той самий сон? Неначе щось незрозуміле ширяє над головою, обвіваючи гарячим вітерцем, і пахкає, неначе маленький паротяг — хо! хо! хо! хо! хо!

Михась ще раз оглянув синю рослину і здивувався. І як це він раніше не здогадався?! Хіба ж це стеблина? Це ж справжнісінький хвіст устромлено в землю! Оці міцненькі малі листочки — це лапки, світла пляма — пузо, а дві бруньки згори…

— Досить прикидатися, вилазь! — запропонував Михась.

Бруньки миттю кліпнули. Враз розплющилися двоє хитрих карих оченят, а трохи нижче розпливлася вдоволена усмішка. Драконеня висмикнуло хвоста із землі, змахнуло крилами і злинуло в повітря. Адже оті два більші листочки, звісно ж, були крильми.

Маленьке синє чудовисько зробило коло під стелею, зухвало хукнуло: "Хо! хо! хо!" — і з його оранжевої пащеки одна за одною вихопилися три вогняні кульки, пролетіли з півтора метра і згасли.

"Ой лихо, а що, як станеться пожежа?!" — збентежився Михась.

— Ну, ти, не дуже хокай, — сказав він уголос, — бо якщо ти підпалиш мамині фіранки, вона тобі цього не подарує!

Зненацька дракон спікірував і ляпнувся просто хлопцеві на плече, страшенно його налякавши.

Михась замружився й завмер, чекаючи чогось жахливого, але мале чудовисько натомість лизнуло його щоку гарячим шорстким язиком, потерлося об скроню головою і згорнулося клубком, наче кицька.

Хлопець обережно зняв його з плеча, погладив теплу лускату спину і замислився:

"Що скажуть батьки, як побачать у власному домі дракона? Чим годувати таке незвичайне створіння? Де його сховати?"

Дракон потягся й позіхнув на всю свою ясно-оранжеву пащеку з довгими гострими іклами.

— Ну й зубки в тебе, друзяко! — спантеличено пробурмотів Михась. — Цікаво, що вони захочуть гризти?

— Це грушевий підвид. Фруктові дракони належать до вегетаріанців,[10] вони харчуються фруктами та овочами, — неголосно промовив скрипучий старечий голос.

Михась озирнувся і побачив волохатого дідка, що сидів у порожньому горщику з-під драконячого дерева.

Це був той самий волохатий старий, якого хлопчик недавно бачив у маминому кошику.

Дідок грізно дивився на хлопчика з-під кущів сивих брів.

— Ой, як добре, що ви завітали! — зрадів Михась. — Мені давно треба з вами поговорити!

— Я не завітав. Я тут мешкаю. Я опікуюся родиною Вербицьких з 1632 року. Я ваш фамільний домовик Домінус Верба, — похмуро пробуркотів дід. Його колючі очка так і пропікали наскрізь, а гострі кінці довгих сивих вусів сердито рогатилися вгору.

— Ви на мене гніваєтесь?

— Авжеж. Ось ти притяг додому фруктового дракона, а знаєш, як це окошиться на вашій родині?

Хлопчик поглянув на свого вихованця. Дракон наче пустотливе кошеня завзято стрибав по ковдрі, хапаючи лапами пір'їнку. Михась мимоволі замилувався: крилатий ящур нагадував велетенську ялинкову прикрасу — він увесь блискотів і мінився спалахами різних відтінків синього кольору, а його лазурові крильця сяяли золотими плямками.

— Мені здається, що з ним можна домовитись. Він все добре розуміє.

— Звісно, розуміє, адже дракони не дурні. Але чи відомо тобі, якого розміру сягає дорослий фруктовий дракон?

— Якого? — хлопець напружився від поганого передчуття.

— Сорок дев'ять метрів, плюс-мінус двадцять сантиметрів, — колючі очка волохатого дідуганчика тріумфально сяйнули, — а у вас лише двокімнатна квартира тридцять два квадратні метри корисної площі.

Хлопчик замислився.

— А як швидко вони стають дорослі?

— За сім років. Щороку він виростатиме на 1/7 остаточного розміру. Ти ж грамотний, до школи ходиш, от і порахуй, скільки це буде, — старий встав і струсив зі штанців землю.

— Зачекайте, пане Домінусе, — квапливо сказав Михась, — а ви можете пояснити, чому я почав бачити такі дивні речі, як оце… ну, наприклад, вас?

— А що тут дивного? Ти драконячу грушу з'їв? З'їв. Отже, тепер маєш очі й вуха дракона. На відміну від людей дракони мають здатність бачити приховану сутність. Ти тепер лише зовні схожий на хлопця, а насправді ти — дракон, ще й назавжди пов'язаний із цим невихованим ящуром. Ви з ним наче кровні брати. До речі, і твій молодший братик теж, бо ж і він трохи надгриз насіння драконячого дерева. Наламав ти дров, хлопче! Навіть не знаю, що тепер з усім цим робити, — домовик приречено похитав головою і почав злазити з вазона, хапаючись рученятами за виступи візерунка.

— Будь ласка — останнє запитання, — попрохав Михась. — Чому цей дракон зі мною не говорить?

Старий зневажливо скривився.

— Та він просто соромиться, бо ще не навчився добре вимовляти "р".

Дракон обурено підняв голову й прицільно пустив струмінь диму просто в обличчя домовику — "хо!".

Домовик чхнув, крутнувся і зник.

— Привіт! — звернувся до свого вихованця Михась.

— Вітаю! — озвався малий ящур і помахав передніми лапами (їх у нього було аж шість).

— О, це вже розмова! — зрадів Михась.