Друга планета - Сторінка 2
- Дімаров Анатолій Андрійович -—Але ж ми теж летимо на Венеру!
—От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.
—А куди ж його дівати?— вже зовсім розгублено татко.
—Його?— глянула на мене тітка Павлина.— Пошліть у табір до моря.
—Не хочу в табір!— заволав я.— Не хочу до моря!
—Він не хоче у табір,— «переклав» татко.
—Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?
—Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!
Тітка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потім сказала:
— І правильно зробиш, од таких батьків не довго й утопитися! Я теж у дитинстві не терпіла таборів…
—Так то ж ти!— уже татко заволав.
—А в нього що: не наші гени?.. Не згоджуйся, Вітю, в табір: там ти загинеш од нудьги.
—Так куди ж ти накажеш його подіти?— у відчаї запитав татко.
—Куди?..— Очі тітчині знову зупинилися на мені, а я, відчуваючи, що зараз вирішиться моя доля, боюсь і дихнути.— Ви обоє летите на Венеру?
—Обоє. Я ж уже тобі сказав.
—То беріть і його!
—Ур-р-ра!..
—Не стрибай, ти не цап!— каже мені татко сердито.— А хто ж там за ним наглядатиме?— Це вже до тітки,
—А навіщо за ним наглядати? Він же у вас не маленький. Чотирнадцять років, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!
Ну, щодо «женити», то тут тітка Павлина не те і я дівчат терпіти не можу! А щодо іншого, то має рацію: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летіти на Венеру…
—Замовкни хоч ти!— хапається за голову татко: він уже, мабуть, і не радий, що завів мову про мене.— Так ти думаєш, його можна брати?
—А чому й ні? Беруть же інші з собою дітей! Навіть набагато менших…
— Інші ж беруть…
—Ти можеш хоч хвилину помовчати?!— гримає татко на мене.— Так ти радиш узяти?
—Звісно, беріть! Якщо у вас не буде часу — я за ним догляну. Зарахую до складу своєї експедиції…
Ух, яка в мене тітка! Я ладен її зараз поцілувати…
—Я гукну зараз Таню,— каже, зводячись, татко.
Таня — це моя мама, і татко хоче, щоб тітка Павлина сама їй сказала про мене. Однак тітка не збирається чекати на маму:
—Передай їй привіт, бо мені ніколи. До побачення на кораблі!
Тітка зникла, екран погас. Татко все ще стоїть, перетравлюючи почуте. Потім рішуче махає рукою:
—Пішли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспіває наша мама.
Маму застали в передпокої — над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсіньких ніжках і всі свої шість рук тримав складеними на широкому металевому животі: він завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавіш, то в інший запрограмовувала Джека на весь день.
—Привіт, Джек!— сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене циліндричну голівку з величезними, як блюдця, очима — фотоелементи в них так і заблискотіли. Всередині в нього щось загуло, затріщало, пролунав тонкий голосок:
—Привіт, Вітю! Сподіваюся, ти спав добре?
Він завжди цікавився моїм спанням. Може, тому, що сам ніколи не спав.
—Дякую, добре. Ти знаєш, що мені снилося?
—Ви можете хоч трохи помовчати?— запитала мама з досадою.— Джек, я для кого стараюся?
Ми обоє замовкли, тільки Джек став то зсувати, то розсувати свої телескопічні ноги: він робив це навмисне, аби мене розсмішити. Та й важко було не розсміятися, дивлячись, як Джек то піднімається під самісіньку стелю, то опускається аж до підлоги. Я тримався, тримався і врешті не витримав.
—Ні, ви таки неможливі!
Мама доклацала перфокартку, ввела її в покірно підставлений Джеком бік. Він одразу ж метнувся на кухню: готувати сніданок.
—Ну,— сказала мама, дивлячись на мене і татка,— чим я зобов’язана такому високому візиту?
І тут татко випалив:
—Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!
Мама скільки років прожила з татком, а й досі не може спокійно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неї аж очі побільшали:
—Куди полетить?
—На Венеру.
—Ти думаєш, що говориш?— Обличчя мамине відразу взялося червоними плямами.— Брати дитину на ту жахливу планету!
—Я не дитина!..
—Замовкни хоч ти!.. Ти знаєш, що там на нас чекає?— Це знову до татка.
—Нічого страшного…
—Але ж ти сам казав, що його не можна брати в жодному разі! Ти ж сам запропонував одвезти його до Павлини!
—Тітка Павлина теж летить на Венеру!— знову втрутився я.— І бере мене в свою експедицію!
—Вітю, помовч!— Це вже татко.— Або вийди, будь ласка!.. Так, Павлина теж летить на Венеру. І це вона порадила взяти Вітю а собою…
Що відповіла татові мама, я не розібрав: зачинилися двері. Я стояв за дверима, як на голках, а по той бік все лунали голоси: татків і мамин. Врешті двері одчинилися і повз мене пройшла мама прямо на кухню. А потім з’явився й татко:
—Пішли снідати, венеріанин!