Джури і підводний човен - Сторінка 2
- Рутківський Володимир -Вони вважали, що оскільки більшість із них має татарське коріння, то кримський хан їх не чіпатиме. Тож нехай князь по шукає собі однодумців деінде. Довелося Глинському притьмом кидати свої родові землі, даровані ще великим князем Вітовтом, і спішно перебиратися з-під Ромен до Черкас.
— А їх уже немає, князю. Їх перших пограбували. А тепер і за нас узялися. Від моєї сім’ї лишився тільки я та небога з дітками. А тепер, як налетить татарин, то вже нікого не залишиться. Ні людей, ні навіть згадок про твоє містечко…
— І де твої зараз?
— У болотах сидять, князю.
Глинський обійняв Семка за плечі й пообіцяв:
— Зроблю все, що можу, друже. А ти, мабуть, голодний? — І, не чекаючи відповіді, крикнув у сіни: — Гей, хто там! Погодуйте мого земляка, а потім хай відпочине!
А коли той вийшов, Глинський зупинився навпроти Швайки й запитав:
— То коли будемо рушати?
САРТАК І БОРИХАН
Ще з учора, скориставшись легкою віхолою, частина Орди зійшла зі шляху й зачаїлася в болотистій улоговині. Попереду виднілася широка заплава кривулястої річечки Комишні, однієї з численних присульських приток, а по ліву та праву руку — руді очерети впереміж з білим снігом, на якому виднілося свіже мереживо звіриних слідів. Та незабаром сліди щезли — їх затоптали ординські вивідники, що віялом сипонули навсібіч від стійбища. Решта чаушів заходилася обставляти шатра й утеплювати гарби. Треба було бодай зо два дні відпочити з далекої — для декого аж з Криму — дороги. Перед нападом на уруські села це вкрай необхідно. Бо втомленим воїнам на виснажених конях робити нема чого.
До полудня стійбище ніби вимерло. Навіть коні незрушно застигли серед витоптаних снігів. І лише під вечір заходилися стріпувати довгими, майже до землі, гривами і бити передніми копитами в снігу — видобувати з-під нього минулорічну траву. А їхні господарі, аби зігрітися, почали влаштовувати ігрища. Було їх за десять тисяч. Вчорашні табунники, вівчарі, чинбарі, ремісники, продавці солодощів, гендлярі — вони на час походу забули про свої звичні ремесла і перетворилися на безжальних, нещадних до урусів воїнів-чаушів. Вони мали вщент випалити уруські села та міста, порішити старих і немічних, а жінок з дітьми зробити своєю здобиччю — ясиром. Але це буде взавтра-позавтра. А нині — хто ганявся один за одним навколо гарб та шатрів, хто, підстрибуючи на одній нозі, штовхався з товаришами, а хто геть здитинився — заходився грати у довгої лози. І ніхто не думав про те, що за день-два приступить до геть не дитячої забави — нищитиме і в’язатиме собі подібних.
Найбільше люду зібралося край стійбища, там, де отаборився зі своїми однолітками з-над річки Самари здоровило Сартак. Його ніхто не міг подужати. Слабших він просто хапав у свої ведмежі обійми і клав на сніг, а дужчим пірнав під руку і кидав через плече. Одного кримського багатійка, що напросився поборотися, жбурнув у сніг з такою силою, що той з хвилину слухав джмелів. Видно, не любив Сартак кримчаків.
Нараз боротьба урвалася. Неподалік проїхав на вороному оґирі сам темник Бурумбей — могутній темнолиций татарин з важким поглядом вузьких очей, мовби постійно примружених для стрільби. У супроводі семи тисяцьких він прямував до найвищого у цій місцині пагорба. Вибравшись на вершину, приклав долоню до лоба і довго вдивлявся у далечінь.
— Мабуть, вивідники щось нагледіли і сказали йому, — висловив здогад татарчук на ім’я Ренат, що стояв поруч із Сартаком.
— Ага, — згодився той. — Я чув, як вивідники щось торочили про вовків. Мовляв, таких великих вовчих слідів вони ще не бачили. Один навіть твердив, що то сліди вовкулаків.
— Пхе, — пирхнув натоптуватий парубчак Хасан з присульського улусу, — ніби Бурумбею нема іншого клопоту, як вивчати вовчі сліди. Там, казали, знайшовся свіжий слід уруського коня…
Нараз Бурумбей щось гукнув і двоє тисяцьких помчали вподовж табору. А сам темник розвернув коня і з рештою супровідників рушив усередину табору — туди, де стояло його шатро.
Тим часом звечоріло. І хоча розводити вогнища було заборонено, чауші за звичкою усідалися навколо тих місць, де ті мали палахкотіти. Коли вже доводилося лягати без гарячого і в холодні гарби, то бодай душу можна було зігріти у товариській бесіді.
І знову найбільше люду зібралося довкола Сартака. За ті кілька днів походу всі переконалися, що він був проворний не тільки в боротьбі, а й на язик.
Проте веселити товариство Сартак, схоже, не квапився. Кілька разів озирався туди, де в центрі табору розташувалися кримські чауші, а тоді не втримався і невдоволено відзначив:
— Ич, як жирують. І димом тягне. Не інакше, як вогнища розіклали, а нам, бач, не можна.
Товариство, що розсілося навколо Сартака, озирнулося. Проте заводитися з кримчаками ніхто не наважувався.
— І обережні які, — не вгавав Сартак. — Самі розташувалися всередині, а нас поставили по краях. Знаєте чому? — Не чекаючи відповіді, додав: — Присульські козаки спочатку, якщо наскочать, будуть розбиратися з нами, а кримчаки тим часом встигнуть прийти до тями.
— Помовч, хлопче, — долетіло від сусіднього гурту. — І так на душі тоскно.
— Що ж, можу й помовчати, — стенув плечима Сартак і посміхнувся. — Якщо від цього вам потеплішає.
У парубчаків на обличчях з’явилися посмішки. Ох, цей Сартак! Він і на палі, мабуть, жартуватиме! А той ніби не помічав захоплених поглядів. Лише поміняв засиджену ногу, простуджено бухикнув. І почав так:
— Я ось що вам хочу сказати, хлопці, — погляд Сартака зупинився на тому місці, де мало палахкотіти вогнище. Зараз там лежала неторкана купа паліччя та хмизу, бо сотник під страхом смерті заборонив підпалювати її. І всі знали, чому саме. До уруських селищ було рукою подати, і, не доведи Аллах, коли хтось з їхніх вивідників побачить відблиск вогнів чи носом відчує підозрілий дим! Тоді за одну мить спалахнуть сторожові багаття на уруських маяках — і хвиля вогнів покотиться далі й далі, аж доки за якусь годину вістка про татарський напад дістанеться Переяслава або й самого Києва. І тоді прощавай така близька й бажана здобич!
Сартак теж про це знав чудово. Тому тільки тяжко зітхнув, одвів очі від галуззя й повів далі:
— Я, хлопці, в своєму житті стільки всього перебачив, що нічого вже не боюся. Окрім присульських вовкулаків.
Товариство у півтора десятка татарчуків затамувало дух. Вони вперше брали участь у виправі на уруські землі, тож їх цікавило геть усе, що стосувалося цих країв. А Сартак, схоже, знав, що казав. Його пошарпана та пропалена в багатьох місцях одіж свідчила, що йому довелося грітися не біля одного чи двох вогнищ і пролазити такими нетрями, де, мабуть, і дикий вепр відступився б. Та й обличчя його було таке закіптюжене, що й не допнеш, який він насправді. Тільки меткі шибеникуваті очі виблискували з-під насунутого на самісінькі брови малахая.
І що Сартак не боявся нічого й нікого — теж правда. Вчора за якийсь жарт десятник кримчак схопився за шаблю, то Сартак навіть не ворухнувся. Тільки так зиркнув на нього, що десятникова рука умить зів’яла.
Наразі почувся стукіт копит і до гурту під’їхало четверо вершників. Троє з них були відомі кримські гультіпаки. Уже не вперше вони під’їздили сюди і явно напрошувалися на бійку. Проте їхнього виклику ніхто не приймав. Усі знали, чим це могло закінчитися. Аякже, кримчак — він нині пуп усієї землі, а всі інші — тьху та й годі. Четвертим був той багатійко, якого Сартак швиргонув на землю.
Кримчаки зупинилися за два кроки від гурту і почали розмовляти так, ніби навколо були самі німаки.
— Багато їх, — зауважив багатійко, стрельнувши шалапутними очима по колу. — Чи не занадто багато?
— Нічого, Борихане, — гигикнув його товариш. — Переженемо до Криму усіх уруських дунгизів — тоді й за цих візьмемося.
— Ага, недовго лишилося, — підтакнув третій і задивився на спутаних коней, що паслися неподалік. — О, а це чий коник? — запитав він. — Гей, хто тут його хазяїн?
Коник належав Шакирові, наймиршавішому з татарчуків. Проте той боявся навіть поворухнутись. Кримчаки — вони такі, ледь що — одразу за ножа хапаються. І нічого їм за це не буде.
— Нема хазяїна? — поцікавився третій. Та позаяк усі мовчали, він зробив висновок: — Отже, нічий. Ну, що ж, не пропадати добру…
Він зіслизнув з сідла і взяв у руки аркана. Двоє інших теж опинилися на землі. Їхні руки завмерли на руків’ях шабель, а вузькі очі чатували на кожен порух татарчуків. Шакир безпомічно озирнувся на товаришів. Проте всі мовчали. Тільки в Сартака сердито зблиснули очі.
— Слухайте, шановні, — сказав він. — Їхали б ви краще своєю дорогою далі.
— Що? — приклав долоню до вуха перший кримчак. — Здається, щось у кущах дзявкнуло. Цікаво, що б то воно таке могло бути?
— Еге ж, дуже цікаво, — підтакнув другий і кінцем нагая тицьнув на Шакира. — Чи не ти часом?
— Це я, — підвівся Сартак і заступив собою Шакира. Кримчаки мимоволі зробили крок назад, бо Сартак виявився чи не на голову вищий.
Розмови за іншими кострищами вщухли. Здається, назрівала сутичка.
Перший кримчак мигцем зиркнув на Борихана. Той підбадьорливо підморгнув йому і стало ясно, що цього разу кримчаки просто так не відступляться.
Перший кримчак знову повернувся до Сартака:
— Ти? — зневажливо пхикнув він і чвиркнув Сартакові під ноги. — Тобі що, життя обридло?
І він сповільна, чатуючи на кожен порух Сартака, рушив уперед. Його товариші намагалися зайти з боків. Сартак зачекав, коли вони підійдуть ближче, тоді схопив двох за комір і стукнув їх лобами. Потім штовхнув їх на третього з такою силою, що всі покотилися по землі.
Багатійко Борихан позадкував.
— Ну, що, вгомонилися? — поцікавився Сартак, закасуючи рукава свого засмальцьованого халата. — Чи, може, ще пограємось?
— Ти… — засичав перший. Він схопився на ноги і рвонув з-за пояса кривого ножа. — Ти, дунгиз, здійняв руку на нас? Ну, тримайся…
Сартак не поворухнувся. Тільки зловісна посмішка ковзнула по його закіптюженому обличчі.
— Ані руш! — попередив він. — Ще крок — і од вас лишиться мокре місце. Та й те ми загорнемо снігом…
Позаду тріснула галузка. Кримчаки стрімко озирнулися. Кілька здорованів наближалися до них від сусідніх гуртів і їхні обличчя не віщували кримцям нічого втішного.
Борихан поспіхом скочив на коня і подався в середину табору.