Джури і підводний човен - Сторінка 3

- Рутківський Володимир -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


За ним рушили його товариші.

— Ми ще зустрінемося, довгий, — почулося уже з напівсутінків.

— Я теж так гадаю, — кинув їм услід Сартак.

РЯТУЙСЯ, ХТО МОЖЕ!

За першою гарбою кримчаки зупинилися. Їхні лиця пашіли від сорому та люті.

— Ну, попадеться мені хтось із них на вузькій дорозі… — просичав перший.

— Я їх, собак, на капусту пошаткую! — аж нетямився другий.

— Облиште, — махнув рукою Борихан. — Вони теж ґав не ловитимуть. Ми краще вчинимо ось що…

Він розвернув коня і подався на пошуки свого тисяцького.

Тисяцький Реїз сидів у своєму шатрі і жував шмат вудженої конятини. Хилитнулася завіса, і він невдоволено озирнувся.

— Це я, дядьку Реїзе, — сказав Борихан. — Маю погані вісті. Ці собаки із самарського улусу так і напрошуються, щоб їм стяли голови. Один з наших пошпетив їх за довгий язик, то вони посунули на нього з ножами.

Тисяцький кивнув з таким виглядом, ніби для нього це не була дивина.

— Усі вони такі, — зітхнув він. — Тільки й чигають, щоб за литку вчепитися.

— Гадаю, дядьку, цього лишити так не можна…

— Звісно, не можна. Але ж не хапати їх зараз, щоб потім стерегти цілу ніч! Ні, краще візьмемо їх зранку.

— Тоді дозволь це зробити мені! — попрохав Борихан.

— Бери, — дозволив тисяцький і відбатував ще шмат.

Сартак провів кримчаків насмішкуватим поглядом, повернувся до чоловіків з сусідніх гуртів і сказав:

— Дякую вам, шановні. З мене бурдюк арака.

Проте ті навіть не посміхнулися. Один з них попередив:

— З вогнем граєшся, хлопче. Це ж небіж нашого тисяцького.

— Шкода, що ти попередив про це лише тепер, — з жалем відказав Сартак. — Бо він у мене й досі наслухав би джмелів…

Сартак повагом повернувся до свого місця, сів і, наче нічого й не сталося, запитав:

— То що я вам брехав, не нагадаєте?

Татарчуки дивилися на нього з неприхованим захватом.

— Ти сказав, що боїшся присульських вовкулаків, — нагадав татарчук на ім’я Хасан. — А чому саме присульських? Чому не черкаських чи переяславських?

Хасан був один з небагатьох, хто не квапився набиватися Сартакові у друзі.

Сартак розвернувся до нього всім тілом.

— Питаєш, чому саме присульських? — запитав він і в його очах зблиснули лукаві вогники. — Бо я з іншими ще не знайомий.

Навколо реготнули з такого дотепу, проте тут-таки вмовкли, боячись пропустити бодай одне Сартакове слово.

— А присульські — о, то ще ті штучки, — вів Сартак далі. — Удвічі більші за звичайного вовка. Не вовк, а справжній тобі ведмідь! А що вже кровожерливі, а що живучі! — Сартак звів очі до низького темного неба. — Їх навіть осикові кілки не беруть. А ще, на відміну від звичайних вовкулаків, вони можуть перевтілюватися не в хащах, а в усіх на очах. Ось ти, Шакире, скажи: що ти робитимеш, коли на тебе накинеться звичайний урус?

— Я? — Шакир забігав поглядом по обличчях своїх товаришів. — Звісно, замахнуся шаблюкою — і по шиї…

— От-от, — жваво підхопив Сартак, — а він у стрибку тільки раз! — і вже не урус, а велетенський вовк. Ти й оком не змигнеш, як він уже цмулить з горлянки твою кров.

Дехто з слухачів дрібно зацокотів зубами. І не лише від холоду. Навіть недовірливий Хасан — і той присмирнів.

— Я оце чув, як остання сторожа перемовлялася, що помітила неподалік якісь дуже великі звірячі сліди, — раптом пригадав Ренат, татарчук з самарського улусу.

— Де? — підвівся Сартак.

— Он там, — показав Ренат. — Тільки ти туди не руш, бо сам знаєш, що буває тому, хто виходить за межі табору.

Атож, про це знав кожен. Перед набігом сторожа має право без попередження стріляти у будь-кого, хто наміриться бодай на крок відійти від стійбища. Вона вважає, що це спроба сповістити урусів про татарський напад.

Сартак неохоче повернувся на своє місце і якусь мить мовчав, пощипуючи маленького вуса.

— Голову даю на відсіч, якщо то не вовкулацькі сліди, — нарешті сказав він.

— Та хай Аллах милує! — зойкнув Шакир.

— Якби ж то милував, — похмуро відказав Сартак. — Чує моє серце, що цей напад нам таки боком вилізе! Бо коли тут вовкулацький слід, це явна ознака, що якийсь вовкулака рознюхав про нашу появу. І як не сьогодні, то взавтра про це довідається решта урусів.

— То, може, попередити нашого сотника чи тисяцького? — вихопився Шакир.

Сартак повів на нього примруженим оком.

— Гадаєш, вони цьому повірять? Аякже, чекай! Та вони тобі в очі глузуватимуть, коли в доброму гуморі. А ні — то скуштуєш і їхнього нагая. Ні, краще ми вчинимо ось як: зараз кожен з нас мотнеться по інших сотнях і сповістить своїм на вухо, щоб сьогодні не засинали. В усякому разі, щоб і уві сні не відпускали поводи своїх коней. А я чатуватиму і коли що — перший здійму ґвалт.

— А кримчакам теж казати? — подав голос Махмуд, що з-над Псла.

— На якого біса? — здивувався Сартак. — Вони й так огородилися нами від усіляких небезпек. Ні, у цій справі кожен сам собі пан.

— Це так, — чи не вперше згодився з Сартаком Хасан.

Сартак ляснув себе долонями по колінах.

— Отже, друзі, гайда по знайомих! — звелів він.

За мить від Сартакового гурту не лишилося нікого.

Місяць повільно пропливав поміж білих і пухнастих, мов заяча шкурка, хмар. Табір спав. Лише час від часу хоркали чи коротко іржали коні. Холод ставав дедалі дошкульніший.

Сартак намагався зігрітися. З усіх сил хльоскав себе руками по боках та спині, присідав, підстрибував. Проте далеко від свого шатра не відходив. А коли чув тупіт коней чергової сторожі, непорушно завмирав у його тіні. Бракувало ще, аби якийсь стежник побачив його та заходився допитуватись, на кого він тут чатує.

Сартак витанцьовував усе швидше, а погляд його ні на мить не відривався від імлистої далини. У тому, що уруси нападуть саме сьогодні, він не сумнівався. Не такий уже Пилип Швайка зі своїми людьми, щоб довго вагатися. Кожен з них відчайдушно піде на десяток ворогів, а коли їх кількасот… Тож треба чекати на них не пізніше, ніж сьогодні перед світанком, коли сон особливо міцний і солодкий. От тільки де вони вдарять?

Барвінок, чиї сліди завважила сьогоднішня сторожа, певно, уже доставив Швайці полотняну смужку з планом розташування стійбища. Та позаяк у Швайки людей мало, то вони, скоріш за все, ударять гострим клином саме по центру. Бо в таких нічних виправах необхідно одразу бити у найміцніше місце — по кримських татарах. Як удасться їх приголомшити і змусити до втечі — степові татари теж дременуть. А ні…

Сартак мимоволі всміхнувся: вони з Хасаном і Ренатом так налякали вовкулаками степових татарів, що ті за найменшої тривоги рвонуть швидше за власних коней. У всякому разі дуже хочеться в це вірити…

При згадці про Хасана з Ренатом у нього потеплішало на душі. Він ставився до них як до молодших братів. Хоча з Хасаном доля пов’язала його лише рік тому. А Ренат… Ренат був старшим братом найкращої дівчини у всенькому світі. Перед очима на мить промайнуло смагляве личко з тонким, наче різьбленим, носом. Чорні брови, що сягають скронь, і погляд карих очей — швидкий, мов політ стріли. Вуста…

Сартак мимоволі доторкнувся щоки. Коли вони з Ренатом від’їджали, Фуза зненацька тицьнулася вустами саме сюди. А тоді спаленіла і втекла до юрти.

Він міцно зімкнув очі, відганяючи солодке видіння. Не час нині на такі спогади, не час…

Ніч добігала кінця. Ліниво перестрибували з місця на місце стриножені коні-бахмати, з шатрів та гарб долинало різноголосе хропіння. Зненацька на Сартака навалилася втома, промениста імла на мить заслала очі. Це ж скільки він не спав? Здається, третю добу. Коли всі забиралися в шатра, він всідався до багаття, аби крадькома вивести на полотняній стрічці кілька слів, а тоді чекав, доки до нього прокрадеться Барвінок. А коли той зі стрічкою біля вуха знову розчинявся в сутіні, Сартак ще довго наслухав тишу — чи не здійме тривогу вартовий, чи не заскавулить поранений вовк. Проте якось миналося…

Нараз Сартакові примарився далекий перестук. Він стріпнув головою і прислухався. Так, то був стукіт сотень копит…

"Час!" — наказав самому собі Сартак, набравши в груди якомога більше повітря. І доки сторожа кліпала очима та оглядалася на всі боки, не в силі збагнути, що сталося, над шатрами степових татарів злетів чи то розпачливий, чи то радісний крик:

— Уруси-и! Рятуйтеся хто може!

ВЕРШНИКИ З ІМЛИ

Удосвіта черкаська дружина князя Глинського перебралася за Дніпро і потаємними стежками подалася в напрямку Лубень. Про всяк випадок князь звелів рухатися не гуртом, а по троє, щоб випадковий татарський вивідник не зміг їх достеменно порахувати. Віддалік раз по раз зринали постаті вартових, що мали не допускати небажаних нишпорок. Вершники ті були не люди Глинського, а переяславці, що знали тут усі стежки й потаємні місця. Тож черкасці почувалися так, наче їх запросили на прогулянку.

Староста черкаський їхав попереду і роздумував: добре він вчинив, чи кепсько. Це ж треба таке: без роздумів піддатися на химерію переяславського вивідника Швайки, про якого досі тільки чув, але жодного разу не бачив у ділі! А той теж добрий: заявився мов сніг на голову, і замість того, аби познайомитися ближче, затявся: негайно, князю, збирай своїх людей і гайда з нами невідь-куди бити невідь-кого!

Поодинокі сніжинки кружляли в повітрі, усідалися на вії, лоскотали ніздрі. Князь з насолодою вдихав чисте повітря. Почувався свіжим і бадьорим. Таке бувало з ним щоразу у передчутті невідворотного бою.

Неподалік, цілиною, їхав кремезний молодик, майже хлопчисько. Швайка зучора щез так само несподівано, як і з’явився. А сьогодні вдосвіта прислав цього молодика для зв’язку.

— Ти знаєш його? — тихцем запитав князь Колотнечу, що їхав поруч.

— Ще б пак, — широко всміхнувся той. — Це ж сам Санько!

— Ну й що з того, що він Санько?

— Вибач, князю, забув, що ти минулого літа не був з нами. А Санько — о, такого волхва ще треба вдень з вогнем пошукати, дарма що йому ще молоко на вусах не обсохло! Йому нічого не варто відвести очі татарам чи побачити, що буде завтра. І звірі його слухаються. Надто вовки. О, їхні зі Швайкою вовки, князю, коштують десятка таких, як я!

— Та ти вже казав про них, — усміхнувся Глинський. — Але щось не дуже віриться, що вони дорожчі за тебе.

— Їй бо князю! — забожився Колотнеча. Тоді нахилився ближче і зашепотів майже у вухо: — А ще князю, хлопці подейкують, ніби Швайка з цим Саньком позавчора прокралися межи степових татарів у кримський чамбул, злапали там тисяцького і той розповів їм про справжній задум Менглі-Гірея.

Князь недовірливо осміхнувся.

— Отак взяли і прокралися?

— А чом би й ні? Я хоч там і не був, але уявляю, як вони поїхали поруч з тисяцьким, тоді Санько зачаклував його так, що той повідав геть усе, що знав.