Гладіатор (збірка) - Сторінка 2
- Сушинський Богдан -– вищий вияв волі!
І ритуал... – священний присуд долі
В "ганебній церемонії життя"
* * *
...Отак, собі самому, помолись,
У смерть-ганьби пройшовши понад краєм.
З біди восстань самотнім самураєм,
І предкам мужньо в очі подивись.
СКІФСЬКА БАБА
…Підборіддя підправив різцем:
Діви лик – з кам'яної розпуки.
Відкривавлять змозолені руки,
І зневіри відчадіє щем.
Вождь-войовник притримав загін.
Постать Матері Степу окинув.
І в сувору задуму поринув,
Наче долю поставив на кін:
"Не для воїна скит і різець.
Годі ідолів Скіфі творити:
Не з каміння людей нам плодити,
А камінних кресати людей"…
…Ув очах її відблиск зорів
Лютих січ і шаленства гонитви
Та вуста, скам'янілі з молитви,
Що не зчулить ні меч, ні богів.
І слова, які вождь говорив,
Вже не знали ні гніву, ні зваби.
…У святилищі Скіфської баби
Майстер вічності славу творив.
СПОГАД
ПРО
НАДВІРНУ
Євгенії Гой
Знов повернуся в ці краї
Під віщим знаком Водолія,
Й карпатських мрій меланхолія
Впаде на спогади мої.
Вона зійде з лунких узвиш,
Як предків Проповідь Нагірна,
В оправі гір – моя Надвірна,
Мій "другий Рим" і мій Париж!
Йорданно Бистриця-ріка
Освятить вистраждані біди,
Й колиб гуцульських піраміди
За нас помоляться вікам!
Тут кожна маківка – свята,
Сказань суворістю лякає,
І вічність сповідно вклякає
Під криж Манявського скита.
Моя душа – в каплицях верб;
З блукань, зневірений прочанин...
Я – твій, я з крові – галичанин,
І гонор галицький – мій герб!
Чи "на щиті", чи "на коні":
Ріка свята і небо вище!
Астральним дзвоном Городище
Колись віддзвонить по мені...
ПОКАЯННЯ
НЕСТОРА ЛІТОПИСЦЯ
Свічадно марить
Келія моя.
В святих писаннях
Віщо ніч минає...
Стілó чернече
Вічністю ридає
Про "хто, та хто ж,
Бо й хто,
Коли не я-!"
В пізнанні блуднім,
Господи, прозри...
В мирських діяннях,
Згублених літами.
З забутих книг –
З волхвами
І князями,
На мене, татя
книжного, воззри!
Якби ж знаття,
"Откуда єсть пошла..."
І хто на ній
"Почал первєє
княжить".
Тут кожне слово
На століття важить:
Хроністів хіть
Непам'ятством зійшла.
З пітьми віків
Зринають імена.
Хорал мечів
Дух пращурів розбудить.
Зі слів моїх
Восхвалить
Чи осудить
Нащадок – війни,
Орди й племена!
Я сам собі –
І істина, й суддя.
З страждань моїх
Мій час
Судимий буде.
З моїх писань
Хай древністю пребуде...
Народ, в якому –
Істинність Суда.
...Коли й де чув,
Що бачив,
Де читав...
Уже вовік
Не звірити нікому.
Та сто віків
Стоятимуть на тому,
Що "Він сказав,
Літописно... сказав!"
А те, що сліпо йняв,..
Що він не розумів:
Із тих Його словес,
Яке осяйня вроде...
...Прости ж мені,
Прости,
безрідний мій
народе,
Й за те,
що написав,
Й за те,
Що... не зумів!
ЧИТАЮЧИ
ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО…
Миколі Вінграновському,
книжку історичних нарисів якого –
"Чотирнадцять столиць України" –
мені, передмовою, випало
благословляти на світ.
Постираймо з літописів пил,
Й поскресає непам'ятства крига,
І затужить "Велесова книга"
Над сузір'ям козацьких могил.
За скупим всепрощенням рядків
Ні лукавства нема, ні омани,
Їх писали клейнодні гетьмани
Кров'ю сотень добірних полків!
Та нащадок, он, ставить на кін:
"Стільки крові, звитяги і слави –
І не мати своєї держави,
Шість віків не підвестись з колін-!"
В межикриллі імперських орлів,
В суд-літопис: кому яка доля…
На жертовнику Дикого поля –
Тисячі непокірних голів!
Той — за Польщу, а той – за царя,
За Стамбул – і навіки, до скону!
Щоб від Сяну до віщого Дону
Братовбивча не гасла зоря.
…Хай доточиться хронік сувій,
Та вершити суди не берися,
Ти козацьким шаблям помолися –
Як несудженій долі своїй!
ПОСЕРЕД
КОЗАЦЬКОГО СТЕПУ
Миколі Сушинському, братові
Чиїмсь безсмертям марили степи.
Чиїмсь богам курган моливсь у полі.
І на черствім, примарнім видноколі
Палав відбиток скіфської стопи.
Ось творить чорну магію полин.
Й ставок спасенний – чашею Грааля…
І на святій, небесній пекторалі
Боян пряде віків прийдешніх плин.
Могил козацьких – хроніка навал.
Сковорода заучує Плутарха.
І крона віща дуба-патріарха
З чумацьких дум висвячує хорал.
Гетьманські чвари труяться в імлі.
Князів славетних "правнуки погані".
Ген, Святослав верта з Тмутаракані
Нащадками забутої землі…
…Душа моя давно вже повстає:
"В літописи вживатися закаюсь!
Діяння пращурів судити зарікаюсь…"
…Але "Кобзар" зректись їх не дає!
НАОДИНЦІ З КУРГАНОМ
Ми з курганом раду раїм
Письменами віщих рун,
І ніхто не розгадає:
Скіф-сколот я, а чи гунн.
І який такий Аттіла
Бути предком мав би "древ…",
Хоч на шляхтича святила
Гонорова польська "крев".
Тужно молиться під нами
Віковіч могольських лав,
Кіммерійськими мечами
Хтось родовід мій кресав.
Хто зганьбить, а хто уславить-
Зрада, смерть… – не дивина.
Над курганом тризну править
Полинова сивина…
Скільки мудрості вмістила
Мітка таїнства жреців:
Вже й могила – не могила,
Послання для мудреців.
Все, що вічність приховала,
Розчиняю у вині…
Не моя це ще могила-
То й "послання" – не мені!
В КУТКУ СТАРОМУ
ДРЕВНЬОГО СЕЛА
Вже й світ – не світ…
Іронія журби.
Сарказм буття –
Над храмами печалі.
Вже стільки літ –
Зів'ялий глід,
І хата-пустка
В родовій вуалі.
В гнізді лелек
Клекоче вир століть,
І предків дух
Віншується з покуття.
Старезний глек,
Мов "цур і пек",
А ще — мов дзвін,
В дзвонарні призабутій.
Серпнева вись –
В віконницях з хрестів.
Вже й клуні блуд –
У сміх куми завічнів.
…Тут все – в "колись",
Хоч плач – молись.
Але вклонися
Бабці першій-стрічній.
ЖУРАВКА
Антоніні
В журливих вербах
Журно плаче мавка,
В зажурі небо
Журить журавлів.
З яких віків
Ця річечка Журавка
Тече в мій світ
З зажурених степів-
З чиїх надій,
Од віку і донині,
Тче течія
Зі сповіді сивин,
На берегах
Журавки – берегині
Іконостас
Божественних долин-
Й коли життя
Змережить ажурово
Прощальний клин
Моїх останніх днів,
Ти осіни, Журавко,
Тайнословом
Святу журбу
Осінніх дивоснів...
МУЖНІСТЬ
Умирати треба так само
мужньо, як і жити.
Автор.
Коли доля ставить на скін,
І на місяць хочеться вити,
Я кажу собі: "Встань с колін!
Наберися мужності жити".
Коли на ніч – мов на ешафот,
Звіт на смертнім одрі складаю:
Віру, землю, талант, народ…-
За святині земні сприймаю.
Коли біль – хоч могилу рий,
Я молюся на просвіток ранній:
"Ти тримайся, тримайсь, старий, —
Не ти перший, не ти — останній!".
* * *
Коли смертю під серцем тужньо:
Ні дерев, ні синів ростити…
Смій вмирати так само мужньо,
Як посмів колись мужньо жити!
ІЗ КНИГИ ВІРШІВ
"ПОЕТ І ВІЧНІСТЬ"
Істинна поезія не визнає жодних визначень, вимірів і літературознавчих канонів. Освячена розкутим духом митця, вона витворяється в глибинах його душі, як спо-відь перед самим собою і світом, як молитовне покло-ніння тим ідеалам, яких ні людство на загал, ні сам поет ніколи не сягали і навряд чи колись досягнуть; як най-мудріше із застережень і найосяйніше з пророцтв, у які ніхто, крім самих поетів, не вірить і повірити не здатен.
Богдан Сушинський.
БІЛЯ МУЗЕЮ
ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
"Майже до останнього дня життя видатний український письменник Василь Стефаник працював у полі, на своїй батьківській ниві. Відклавши перо, він ставав до плу-га…" (З газет).
"Писав він "коротко і страшно". І тяжко душу нам орав…" (З роздумів автора).
Стефанику, Ваш плуг ще в борозні…
Світанок ниву хрестить лемешами,
В літопис гір святими письменами
Пташиний вир вписавсь на крутизні.
Він – в борозні. Покайтесь, оратаю!
Лишіть папір у віщій хатній млі.
Хоч ті слова – й від мудрості землі,
Та тільки ж хто словами засіває-
Вам борозну до вечора б вести.
Вона вбере і біль Ваш і спокуття.
Та знов когось віддзвонює Покуття
Й на розпач б'є у кам'яні хрести.
І в душу б'є. І розпинає знову,
Між плугом і пером, на паперті ріллі…
…Так і орав, не зраджуючи слова.
Так і писав, не зрадивши землі!
БЕЗ ГОЛГОФИ ПОЕТ –
ЯК ХРИСТОС БЕЗ ХРЕСТА…
"Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
І тихо вилучає вам сумління"
Ліна Костенко
Вірші й душу глагол опалив, розхристав.
Щедро ангел свічки задуває…
Без Голгофи поет – як Христос без хреста,
А Христа без Голгоф… не буває!
Крізь роки і гріхи судно точиться шлях
До вінка, що засяє терново.
Хтось цілунком продасть, хтось оплаче твій цвях,
На талант… прокляне гонорово,
…Де "редактор" і "цензор" чатують на злет,
І на страх, що сибірно знедолить.
…Та неправедне слово відмолить поет,
А мовчання свого – не відмолить!
Чорнокнижить скорбота на Книзі Буття,
До прозріння строфа досвятилась…
Ти прийшов… Ти пройшов. Не для нас каяття.
Ну, не ти… Не тобі… не судилось!..
Донеси! Докайдань! Достраждай до зорі
За народ – без лукавства естета!
Не на кожного з нас – по Чернечій горі,
Та на всіх – Кос-Арали Поета!
НА ТРИЗНІ ПОЕТА
ТРИПТИХ
ТРИЗНА
"Для багатьох друзів я вже вмер. Щойно був, а допі-ру немає… Хтось десь читав був урядового некролога, декотрі – ті взагалі власноруч несли труну з незабутнім
небіжчиком…".
Борис Нечерда.
Поет ще жив, а вже плели вінки.
Він ще страждав, а вже його ховали.
Він ще грішив, а вже йому прощали
І вороги, й незваблені жінки.
Вже й заздрісник повірив в божий дар:
Щоденник, вірш… чи хоч при чашці кави…
Щоб спогадами праведно лукавить
У натовпі юродивих нездар!
Віншує ангел віщість уночі.
Останніх днів, останніх снів прозріння…
Як збирачі біблійного каміння,
По "біль душі" приходять читачі.
І він писав – на слові розпинав,
Щоб віднайти, ректи – не словоблудить.
Хай подвзін віри сповідно розбудить
Усіх, кого цей вірш не обминав.
Не для поетів судний день гряде.
Наславши смерть сумирну, сумнолицю,
Для них святу Туринську плащаницю
Сам бог-талант з поезій напряде.
НА СПОВІДІ
"ОСТАННЬОЇ КНИГИ"
"Остання книга" – остання книга
Бориса Нечерди… – названа так
з волі самого автора.
(З анотації до посмертної
"Останньої книги" Б. Нечерди)
Вершаться вірші – болю пізнання.
Вершинно ніч на муки прирікає…
Не осквернять перо ні тлін, ні визнання,
Якщо Поетом доля нарікає.
Глибинна суть душі – палеозой:
Пером журби – по сповіднім світанню…
"Останню книгу" творить тільки той,
Хто кожну книжку творить, як останню!
Хто день у день – під цвях, без каяття,
Ішов на…Вірш – піднатовпно і крижно…
Не книжністю страждав – самим життям,
В якому так страждалося… некнижно!
Він навіть смерть рукописно уздрів,
Під скальпель римував і зацензурно правив.
Сповідник-вірш на смертному одрі
Над ним святешно ямбами кривавив.
…І відійшла зневіра, як мара
Таланту святість смерть не відбирає!
Бо не вмира Поет, як… помира,
Вмирає він, як в нім… Поет вмирає!
ПОЕТ І ВІЧНІСТЬ
Він талантом і болем –
По слову тесав:
Мудрість віку –
По віщості криги…
На посмертність
"Останньої книги"
До безсмертя
Епіграф писав.
Відгрішив, відмолив,
Відсповіднив Свій Час,
Що до строф,
Мов до вогнищ, скликає.
Тужно вічність
В очах відпалає
Білим віршем –
Без римних окрас.
І кому яке діло,
З яких-то жадань:
Доля вірша –
Крізь долю поета.
Плач душі –
На романс для кларнета,
Скрип кайданний –
На скрипку страждань-!
* * *
Щоб з таланту – до слави…
В нас так не бува.
Нам недоля
Насвятить трагічність
У двобої:
"Поет" – тире – "Вічність",
За вершинності,
Вірш вижива…
З КНИГИ ВІРШІВ
"ЛИЦАР ОСТАННЬОЇ ШАБЛІ"
НІЧ
СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА
ПЕРЕД
ШТУРМОМ ІЗМАІЛА
Навесні 1595 року талановитий український полково-дець Северин Наливайко, маючи всього-на-всього три тисячі шабель, зумів здобути штурмом фортецю Ізмаїл, яка доти вважалася неприступною.
(За фактами з історії)
…А він дійшов,
І в шоломах – Дунай,
І в жахові молитв
Вклякає древня Сміла,
"Яка це погань
В рабство взять посміла
Слов'янський мій,
Святий русинський край-!"
Він руйнував Хотин,
Він з Білгорода зорив
На вежах Кілії
Козацькі бунчуки.
Чи є ще сераскир,
Якого не впокорив-
Чи є ще десь село,
Де правлять канчуки-
Полковники в журбі
Таємну журять раду:
Три тисячі шабель…
То з чим йти на Смаїл-!
Рятують не себе,
І не гартують зраду.
"Та лицарство ж таке –
Й загнати до могил!"
Три тисячі шабель,
І не чекай підмоги.
І славу, що приніс,
Розвіє завтра бій.
Ще можна відійти
В вчорашні перемоги.
Ще можна віднайти
Осяяння сувій.
"…На Бога і на спис,
Та вигадку військову…"
П'ять сотень вояків
Сховати за човни…
І вже підкопи є
І одчайдухи в змові:
"Покажем ворогам,
Чиї ж бо ми сини!"
І не було за ним
Ні війська, ні держави.
Та, геній повстання,
Він долю свою знав.
Уранці він сказав:
"На приступ – і до слави!"
В свободи шлях один –
Крізь полум'я заграв!
Він вірив: ще прийдуть!
Розвіють силу вражу.
І край цей оживе
Легендами й людьми.
Ведучи в бій війська,
Їм гетьман сивий скаже:
"А бив їх Наливай-!
То битимемо й ми!"
ЛИЦАР
ОСТАННЬОЇ ШАБЛІ
"…В одному місці, серед болота, скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися.