Гнів Перуна - Сторінка 6

І плакали.

Коли підійшов Наслав, не відразу втямкував, що то за горе у Претичів.

Сновид рішуче одвів од себе руки старого коваля, якими той хапав волхва за поли довгої сорочки, прагнучи спинити його…

Претич спіткнувся й упав на землю. Не мав сили підвестися. Наслав кинувся до нього, посадив розм'якле тіло його на пеньок.

— Батію, яка біда гне тебе?

— Гайку нашу… ох… покликав до себе Перун.

— Гайку?! — скрикнув Наслав. Усе раптом збагнув.

А Сновид узяв Гайку за руку і вже повчав:

— Благословіть її для трудної години, люди. Вічна тиша і вічний спокій уготовані чистій душі. Не знати їй більше ні горя, ні болістей, ні скрути. Не потривожать нехай серця обраного ані печаль, ні лжа! Убереже її Перун від безчестя й падіння! Люди, нехай одлетить із душ ваших жалість і печаль. А обраниці Перуновій — нехай у серці відкриється інша радість і проллється інший світ.

Гайка заніміло стояла й зляканим заціпенілим поглядом когось шукала. Якоїсь відради… помочі… сили…

Її очі зустрілись із поглядом Наслава. Сіпнулась до нього і тої ж миті спинилась. Переполошено дивилась на жінок, що стиха завивали-голосили… Осторонь сиділа її мати. Уже заніміла від горя. Здавалося, вона не бачить Гайки.

— Одягніть її в найкращі обнови, — звернувся Сновид до стариць. Узяв Гайку за руку й повів знову до капища.

Наслав шаснув за ним. Вирвати дівчину із рук волхва! Але спинився: все одно вона не піде з ним. Не послухає. Вона сама вірить у своє обрання…

Бігти!.. Кликати мужів з походу… Порятувати життя… Гайка не може так просто вмерти… на жертовнику

Густий ліс стримував біг коня. Наслав лютував, бив п'ятами в боки, сіпав за оброть. Але скоро вичах. І тоді в його запалений мозок прийшла твереза мисль: Рост не прийде для врятування Гайки, яку нібито сам Перун обрав собі у жертву. Скаже: богам старим потрібні найкращі, найчистіші, безгріховні душі. Через те Наслав повинен сказати про великі Гайчині гріхи. Який же гріх він знає за нею? Довго пригадував. Перебирав у пам'яті все, що знав.

Нарешті згадав. При народженні Гайка хрещена у церкві батьками своїми. Отець Михаїл підтвердить. Тоді її нарекли Анною. Лиш за старожитнім поконом люди давали дітям старі імена. Гайку мати назвала Ґаїною — бо попід гаєм хата Претича, там, у гайку, колиска дитини висіла літом, там і виросла дівчинка.

Чи ж згодиться Рост за сей гріх відвести від дівчини смерть? Скаже: не її то вина, що батьки хрестили й ім'я християнське дали. Душа її — чиста. Тому й покликав її Перун на свій очисний Вогонь стати!

Наслав спинив себе. Треба їхати до града. До отця Михаїла. І чим ближче під'їжджав, тим більше впевнювався, що іншого виходу немає…

Отець Михаїл відразу вийшов на ганок, як тільки забачив невідомого верхівця біля своєї конов'язі. Відчув — щось важливе привіз незнайомець. Надто зачучверілий на вид, надто розхристаний. З топірцем за паском, босоногий, хапливі рухи…

Отець Михаїл — муж дебелий і ладний собою. У раменах — сажень, жрело[20] мав зичне, яко труба ієрихонська, гукав ним далеко. Як затягне у церкві "Алілуйя" — здається, баня над храмом піднімається вгору. Чорна борода його починалась од самих очей і ховала все лице, в густих щетинистих кучерях. Зате очі в отця Михаїла були великі, сірі і надто уважні. Здавалося, що їх пильний і спокійний погляд нанизував на вістря думки все, що грішний чоловік жадав заховати за душею. А ще були примітні в отця Михаїла руки — великі, ваговиті, яко лопати. Навесні вони не цурались чепіг — свою ниву отець плужив сам, запрігши пару сірих волів у плуга. У жнива — йшов у поле з косою за плечима. Виспівувала вона в його руках. Стіною падало стигле жито. Добрий був муж сей. Міцний і силою в руках, і вірою в свого бога.

Васильківці завжди опасливо поглядали на нього. Побачивши здаля, запопадливо хрестилися, яко на апостола. Бувало, що не ту руку здіймали для хреста — отець не лютував. Лагідно підходив, опускав лівицю, здіймав догори десницю. "Отако, чадо… Отако-о!.. — гудів густим жрелом, яко джміль. Від того його боялися ще дужче. Може, й справді сей християнин був довіреною особою від самого бога?

Але бог, здається, знову вивіряв його силу духу і довготерпіння: таборищани не поверталися до града. Та й що міг зробити? У руках у нього — лише святе письмо і святий хрест. Зброя його — слова із святих писань далеких пророків, що колись своєю самовідданістю й вірою побільшували стадо Христове, Для русичів сії слова були мало зрозумілі. То ж він і мізкував над тим, як зробити сію віру грецьку, чужинецьку, ближчою до серця русича. Найзрозумілішим могли бути

всепрощенство і благодать, яких усе життя чекає бідак від сил вищих. Отож на се й напирав.

Коли у Василькові об'явився з дружиною новий київський тисяцький воєвода Янь Вишатич, щоб виловити в лісових хащах ослушників, отець Михаїл рішуче запротестував. Негоже карати покараних., Їхній час скоро настане — зійдуться у свої господи, сядуть на своїй землі. Хлібороб-оратай не може жити без ниви, не може дітей своїх годувати одною звіриною. Та й осінь… осінь надходить!..

Воєвода не знав, як бути. Чи послухати мудрої поради отця Михаїла, чи оголити мечі й кинутись виконувати наказ Святослава Чернігівського, що нині став київським волостелем. Рече бо князь воєводі: "Аз єсмь первійший князь землі руської. Смерди, холопи, і рукомесні людове, і боярове, і князі меншії — не можуть мені супротив чинити. І мзду по закону "Руської правди", отцем моїм Ярославом сотвореної, мають безвідмовно давати! Коли ж ослух вчинять — чи бути живу тоді челядину альбо вельможі, котрий влади осподина свого не визнає?!"

Отець Михаїл розумів, що князь Святослав спішив напхати чрево своє, дорвавшись до золотого столу київського Ярослава Мудрого.

Воєвода Янь не осмілювався ослухатись свого князя. Збирався-таки йти на лови волхва Роста, аби покарати злочинців-пройд за татьбу й пожоги. І те правда: рабіжники сії не лише гублять господарське добро, але чинять ще більшу кривду — сіють смуту, непослух і сум'яття в душах окольних поселян. Коромолять супроти князівської влади, супроти бога гординю піднімають.

І раптом ось цей вістун.

— До тебе, отче, — непевним голосом мовив Наслав. — Прибіг із лісу.

Вужі чорних брів звилися на вузькому чолі отця Михаїла.

— Знаю сіє. З чим же приїхав, сину?

Голос вкрадливо-спокійний, а очі пильнують кожен порух.

— Рятуй людей, отче… Волхви!.. Кров людську хочуть на требищі Перуновім пролити. Рятуй! — Раптом Наслав упав на коліна. В його очах уже розгоралось-гуготіло полум'я під Перуновим дубом.

Отець Михаїл відразу все збагнув. Швидко перехрестився. Прошепотів злякано:

— Хто пішов проти життя — нехай платить життям!

— Але ж, отче… ти вчив, що бог наш Христос — милостивий. Люди низькі — жорстокі через сліпоту свою. Просвіти їх… Помилуй!

— Авжеж… Люди не винні в пролитті крові. Винні волхви. Молися, сину, о прощенні людських гріхів — і тобі воздасться. А я скажу воєводі Яню. Ти поведеш його дружину до табору. Це далеко?

— Ні, у боярському лісі. Коло озера.

— Ходімо, розкажеш воєводі сам.

— Отче благий, попроси воєводу, аби нікого не карав. Попроси!

— Попрошу… — буркнув отець Михаїл. Він ішов так навально швидко, що Наслав ледве встигав за ним.

На острівці великого озера, довкола якого кружляли вулиці града Василькова, воєвода Янь Вишатич трапезував із воями. Отець Михаїл велів отроку[21] гукнути воєводу зараз же.

Нарешті Наслав роздивлявся зблизька знаменитого Яня. Знаменитого подвигами своїх пращурів.

Зростом невеликий, дрібний у кості, вузькогрудий і зизоокий, відприск славних воєвод княжих не викликав у нього довіри. Хлопець відступив назад, за спину отця Михаїла. Що може зробити цей, схожий на попелястого їжака, гостроносий, вузьколиций мужичок? Невеличкі світлі очиці, невеличкий ротик — дрібний в усьому. Рідкувате й м'яке, але миршаве волосся бороди й голови — зовсім не виявляли в ньому сили пращура його — билинного воїнника новгородськогоДобрині, ба! — навіть правнука — книжника знаменитого новгородського Остромира, від котрого були Вишата і сини його Вишатичі — Янь і Путята.

Отець Михаїл шанобливо схилився перед воєводою.

— Бог просвітив нас. Біжи із дружиною своєю у боярський ліс. Порятуй людей від волхвів. Хай меч твій сіє християнську віру, воєводо! Послужиш господу-вседержателю і князю водночас.

Янь прискіпливо розглядав отця Михаїла, потім незнайомця, що переминався з ноги на ногу за його спиною.

— Знаєш, де волхви? — вколов очицями Наслава.

— Знаю, — сумно зітхнув Наслав. — Тут лише Сновид та жони з малими дітьми. А тих… іних… не відаю…

— Знайду і тих, — твердо пристукнув Янь п'ятами своїх м'яких, добре зшитих чобіток. — Усіх на гілляку підсмикну! — погрозливо махнув невеличким кулачком і потім рішуче розсік долонею повітря. Крутнувся на п'ятах, гукнув до отрока:

— Клич дружину!

Отрок клубком метнувся на острівець. Наслав відштовхнув рукою отця Михаїла:

— Воєводо, обіцяй дати всім прощення! Обіцяй, воєводо! — гаряче заговорив хлопець. — Тії люди ні в чому не винні!..

Михаїл ворухнув вужастими бровами до Яня:

— Бог прощав і людям велів.

— Коли бог, то і я. Прощу!.. — сяйнув зизооко в бік священика й дрібно засміявся.

Галява потонула в нічному мороці. Чулося лише безсиле голосіння старої Претичихи й Сновидове казання. Люди стояли довкола Перунового дуба, під котрим палахкотіло величезне вогнище. Полум'я піднімалося над головами, тріскотіло і вгорі розсипалося снопами іскор. Вогонь-Вогнище Перуновий…

— Гой єси, Перуне-господарю! Даємо тобі в дар біле тіло, чесну душу невісти твоєї благоліпої, її очі світлі— пресвітлі, її перса тугі-невинні. Коби нас захистив ти від печалі-жури, коби стрілами своїми вразив ворогів наших… А коли узриш нашу нещирість, коли душі наші заплутались в сітях облуди і лжі, — спопели нас із родом нашим, розверзи під нами Пекові надра і хай довіку наші кості горять у вогні живому…

Здаля Наславу не видно, де стоїть Гайка. Знав, що стоїть там, біля полум'я. Стоїть, певно, вже примотузена до стовбура дуба, уже мертва душею, хоч і жива ще тілом.

Воєводо Яню, воєводонько! Що ж ти вичікуєш-видивляєшся за кущами?.. Налети вихором, вихопи її, ще живу і теплу!..

Нетерпляче гарцює під Наславом кінь.