Гнів Перуна - Сторінка 4

У ясний день Ярила — свято весни — найвродливіша з-поміж довколишніх поселян дівчина у такому ж золотому, з грядуниці, вінку сідала на білого коня і їхала в поле. За нею ішли старі й малі. Парубки й дівчата співали пісні й дарували їй квіти. Вона мала задобрити Ярила-Сонце тими квітами й просити у нього принести всім урожай на їхні ниви. Дівчата й хлопці бралися за руки, ішли ряд на ряд.

Ой ми в поле вийдем, вийдем, Ой ми з ладом вийдем, вийдем! Ой ми проса насієм, насієм… Ой ми з ладом насієм, насієм…

Дзвеніли пісні над нивами. Луна котилася з пагорба на пагорб.

Раптом у храмі Успенія отець Михаїл лютосно ударив в усі дзвони. Люди стрепенулися. Що таке? Гюрята Турячин усміхнувся:

— Пощо лякаєтесь? Наш святий отець хоче припинити отсі гульбища ідольські і піснеспіви поганські! Супроти його бога вони. Хрестіться швидше, грішники!..

Дехто з віруючих хрестився. Декотрі поволі завертали до града — йшли до церкви відмолити свій гріх, бо забули істинного бога й творили танцями й піснями ідолам старим свої молитви.

Гюрятин парубок Наслав повертався додому останнім. Підійшов до розгубленої Ярилової нареченої, що сиділа на білому коні, — Таїни. Узяв огира за оброть, повів за собою. У вечірньому небі вже мерехтіли зорі. Нестерпно пахло солодким молодим листям. Серце тривожили пісні, вони танули в синяві густих сутінків. Темінь вечора розтинав високий дівочий голос, що ніби одірвався од інших голосів, які м'яко слалися над землею.

В першому броді зозуленька кує,

А в другому броді — соловей щебече,

Гей, дівки, весна-красна, зілля зелененьке!

Біля двору Васильківського ковача старого Претича Наслав подав Гайці руку. Дівчина втомлено сповзла з сідла й упала йому в обійми…

— Пуст-и-и… — Гайка пручалась у нього на грудях, а він і не відчув, що так боляче стиснув її. — Ох, як у ведмедя лапи… — Вона докірливо стогнала, а Наславу не збагнути: їй подобається його сила чи вона обурюється нею.

— За плугом ходжу, то й сила є.

Гаїна заводить коня до двору — завтра треба його відвести багатому смерду Топилу. Позичали на свята. Наслав стоїть незрушно. Що сказати їй? Якими словами спинити? Хоч на мить іще затримати.

Перехопив уздечку. Сам повів коня до стайні. Гостро й приємно запахло кінським потом і кізяком. Гаїна мовчки йшла слідом.

— Завтра з вітцем їду до Києва. Бочки веземо до княжого двору — від нашого кінця бондарського, У храм святої Софії зайдемо… — хвалився Наслав.

— Піду вже… спати… — Гайка позіхає.

— Іди, — поспішливо вичавив із себе й затамував у грудях зітхання. Час і йому на сінник.

… Виїхали до Києва засвіт. Ще ранкова зоря не золотила край неба, як два вози, уповні навантажені бочками, ряжами, цебрами, покотилися добре второваною дорогою до стольного града землі Руської. Повільно хитали головами воли. На першому возі погейкував Васильківський бондар Гюрята, на другому — син його — Наслав.

Лежав на смугастій вереті, яку послав на оберемок сіна, додрімував і вже сміливіше в думках гутарив із тою гордячкою Претичевою — Гайкою. Либонь, Васильківський ковач не згодиться віддати свою добролику дочку синові простого оратая і бондаря Гюряти. Захоче взяти багатича в зяті, або купчину, або віддасть за гривни якому боярину чи князю в наложниці. Такі часи настали, що нині краса дівоча продається за злото й срібло. Або за звання княжого стольника, мечника, постельничого, сокольничого. Так повелося у Василькові-граді ще зі старих часів, з часів гріховодного Володимира. Коли він охрестився й прийняв собі нове грецьке ім'я — Василій, від того часу і Княж-городок переінакшив — велів звати Васильків-град. Але жити інак не хотів. Як і раніше, тут стояли тереми Володимира-Василія, де якийсь час жили князеві жони — Рогніда-полочанка, грекиня-черниця, жона-болгарка, від котрої ж сини Гліб і Борис. А в інших теремах були зібрані дівчата-красуні, що голубили старого гріховодця чарівністю виду, гнучким станом, гарячими обіймами і спраглою жагою, на яку були здатні в молоді літа. Коби не сі щедрі втіхи, дожив би могутній князь Володимир до глибоких літ, не знаючи тілесної немочі і ранньої старості. Та не слухав мудрих порад — розтринькував своє здоров'я у тих теремах, слабшав тілом і розумом з року в рік. І що більше слабшав, то сильніше кидався переконувати інших і себе в своїй чоловічій невичерпності, кидався у буйства, веселощі, гульбу. Вимагав наповнювати свої тереми молодими отроковицями, сипав для того золотом і сріблом, родичів тих красунь безіменних возводив у чин, наближав до свого столу, набирав у дружину.

Дурне зілля не сій — само вродить. Менші князі, бояри, мечники князеві почали й собі заводити отакі гульбища і тереми, не боячись ні людського осуду, ні покарання божого. Умикали дівиць і юних жон, купували, силою тягли. Уповали на прощення Всевишнього — і для того щедро ставили йому храми, дарували божим обителям землі, перевісища, села, узороччя, злото… Тим прокладали собі дорогу в інше життя — небесне, серед райських садів і яснооких янголів.

Відтоді васильківчани навчилися продавати своїх чад багатичам. В родині стали радіти, коли народжувалося дівча. Хлопець що — смерд, орач, пастух, ковач або здатель. Гіркий його зарібок, або ще гірше — часті походи князів потребували багатьох воїв. Кістьми отих синів смердівських усіяний степ половецький, і шляхи лядські, та перевали Угорських гір. Гай-гай! Чорні хмари вороння кружляють над ними щоліта… Печаль душу сушить, коли згадаєш за долю отих смердівських отроків… А добролика дщерь могла принести своєму вогнищу і землю, і худобу, і срібло, а то й тепленьке місце побіч князя. То радість. Отож і привчалися дівчатка змалечку чекати своєї щасливої долі.

Від невеселих роздумів ще більше розпалювалось серце у Наслава. А Гайка? Може, й вона чекає-виглядає князевих слуг? Може, того й не хоче ніготою своєю пригріти його?.. Що є в ньому? Ні багатства, ані краси. Цибатий, рукатий парубок смердівський. Вбирається в полотняну, до колін сорочку й білі, вузькі, з полотна ж, ногавиці. Ніяких оловирів[10] чи куниць на шапці. Тяжка праця від зорі до зорі — на землі, коло худоби, на лісових роздертях[11]… Не пара єсть красуні золотокосій, яку поселяни обрали Ярилу в невісти.

Але хіба розум може серцю наказати — не кохати сеї дівчини? Не ходити вечорами попід тином коло її хати? Не мріяти про неї у безсонні весняні ночі?..

І Наслав мріяв. Від того худнув, ставав вилицюватим, у великих сірих очах часто з'являлися якась вигостреність погляду і задума, переляк, біль. Знав, що коли сього літа не приведе в хату жону, то мати сама знайде. Такий звичай роду слов'янського. Земля не може скудіти без робочих рук, а княжий двір — залишатись без достатку і ратників.

Не знав, як сказати про це Гайці. Не засилати ж йому старостів, не питавши в неї згоди. Можна було б і так зробити. Але потім, коли замість вишиваних рушників старости принесуть йому розбитого горщика, не обберешся сорому на всю округу.

Ось вернуться з Києва, і він поговорить з нею. Що буде, те й буде. Чекати більше не можна — пошлюблять його з нелюбою.

— Гей, гей-гей!.. — лінькувато погейкував Гюрята на волів і крутив пугою над їх сірими хребтами. Ті наддавали ходи, і колеса повозів крутилися якийсь час швидше. А потім знову стишували хід. Легке погойдування добре вантажених возів приколисувало візників.

Уже сонце вигулькнуло за лісом, як Наслав завважив попереду верхівців. Якісь вони дивні, ці вої. У залізних сітчастих кольчугах, ніби йшли на рать, над шоломами розвівались довгі білі пір'ячі хвости. Що за одні?

— Що господар везе? Пиво? Мед? — говорили якось незвично, хоч і зрозуміло. Доки Гюрята і Наслав розгублено кліпали очима, вої почали перекидати мечами і списами бочки, корита, цебри, що з гуркотом розкочувались з возів вусебіч, стукались боками, гепались об каміння, губили обручі й клепки…

— Князеві у двір веземо. Це данина князеві!

— Ого-го! То єсть і для нас! — реготали вої, перехиляли глеки і лагвиці[12], виціджуючи собі в рот пиво, якого Гюрята з сином взяли у дорогу.

— Давай мед! Давай пиво! — гукали до нього. Розлючений Гюрята зіскочив з воза, витяг із днища дубовий костур і з усієї сили став бити грабіжників по головах. Аж загуло коване залізо шоломів.

— Рабіжники лютосні!.. Щоб вас Перун убив!.. Наслане, видирай з воза кия! Насла… — Голос його враз обірвався, і Наслав, метнувшись до воза, вкопано спинився. Він побачив… Він не заплющив очей… Два мечі одночасно врізались вітцеві в груди і в спину…

Гюрята якусь мить стояв, повернув лице до сина, з рук його випала вощага…

— Тікай… — тихо сказав Гюрята. Але хлопець почув. Позадкував до кущів.

— Го-го-го! — кинулись до нього двоє ошалілих від крові ратників.

Хлопець щодуху зірвався на біг. Сховався за кущем густої ліщини. Якісь незвичайні це були таті-грабїжники… Чи, бува, не оті вої-ляхи, що, кажуть, прийшли із князем Ізяславом Ярославичем. до Києва? Лютосні виродки… Пощо вітця закололи? Його вітця? Понищили людське добро…

Не скоро почув над собою гомін весняного лісу. Щебет, посвист, туркання, зозулине кування. Нестерпно пахло молоде клеїсте листя беріз. Дурманив гіркуватий дух дубової кори, торішньої глиці, розм'яклої на сонці соснової живиці…

Куди йому нині йти? Прихилився спиною до теплого від сонця стовбура берези, а в душі холодком повзала тривога. Комонники-грабіжники, певне, вже були у граді. Що накоїли вони там?

Здаля побачив, що над градом Васильковом клубочились чорні дими. Пожежа! Над Васильковом стояла пожежа. Серед білого дня. Серед ясного весняного дня.

Коло церкви Успенія метався натовп ошалілих людей — з дітьми, клунками, збіжжям. Голосили жінки, відчаєно лементували діти, стогнали стариці. Молилися давнім кумирам. Кляли нового бога і водночас благали його заступитись від напасті й розорення.

— Сія кара вам прийшла за ігрища поганські!

— Смиряйтеся, терпіте, християни, бог воздасть!

— Накликали на себе біду отими гульбищами волховськими!

— Люди! Люди! Се наші старі боги розгнівались на нас. Забули ми їхні заповіді. До лісу ідіть! До Перунового капища.

— Волхви! Волхви з нами! Наші заступники!

А дерев'яний Васильків-град палахкотів ще дужче. Ніби Сонце-Ярило підкидало у полум'я ще і свого вогню…

— Волхви! Ось вони — серед нас! Ведіть нас.

Двоє білобородих старців у сірих полотняних вотолах[13] вибиралися до паперті.

— Порятуйте нас! Одведіть біду! — Люди простягали до них руки.

Наслав іще не міг прийти до тями — велика і добротна хата його предків догорала в ясному червоному полум'і.