Грає синє море - Сторінка 22

Але, — Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших... Хоча, ти ж, певне, добре знаєш, сину мій, як українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти України. Сорок літ турки не йшли проти нашого народу. І, певне, саме тому так розквітла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ...

— Саме так я й думаю, — мовив Олександр. — Саме тому я приїхав на Україну — просити допомоги в козаків. Річ не тільки в тому, що козаки — найдужча, наймогутніша сила, а в тому, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві нашого задуму. Бо, — тут Олександр зробив невеличку паузу, — українській людності є за що боротися і всередині своєї держави. Якби не потреба щороку відбивати турецькі й татарські напади, козаки давно б уже визволили Україну з-під влади польських королів... Якщо мені вдасться посісти належний мені трон, така можливість буде забезпечена...

— Так, сину мій, — задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. — І про це ми думали. І бачу — твої думки збігаються з нашими... Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що робиться тут. Над нашим народом нависла загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку — щоб поляки не задушили. Між двома страшними силами вже не одне сторіччя стоїмо. І поки що тримає нас господь на світі. Спасибі йому, що дав нам мужність і мудрість! Скільки світлих умів наших погинуло в боях... Скільки світлих умів наших не нашими стали... Зодчі й ремісники в Туреччині — звідки вони? З України. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь-якому галеоні, що возять з Нового Світу злото іспанцям та португальцям, чи є там українці — і почуєш: є! Запитай У будь-якого короля Європи, яких воїнів він би хотів мати. І почуєш: козаків... Чому ж на рідній землі слово українець лайкою стало? Чому на рідній землі все, що має талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що таке нині Україна? Польське подвір'я. Ми не маємо права зватися людьми. Ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Наші думи і мрії топчуть, нашу людність гнітять, а на наші святині плюють, мов на поганські капища та ідолища...

— Знаю й це...

— Мало знати, — аж скрикнув Йов. — Ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, нашим людям прищеплюють ненависть до своєї віри, мови, слави. Це робиться нахабно й підло. Це здійснюється силою й хитрістю. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці забудуть, хто вони такі. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, тут же його затюкають філозопи з Варшави, та є доморощені, продажні, які, бач, звідкись узяли, що без Польщі ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось... Якби ми мали таку зажерливість, то, напевне, зараз, користуючись слабкістю сусідів, ми б завоювали багато кого... Ні ж, не думаємо про це — собі на лихо!

Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, ніби вперше їх побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.

— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Оце — наймогутніша зброя наша. Цього ще ніхто не знає. Всі думають про хліб насущний та гостру шаблю. Але то — минуще. А оце — вічне.

— Шаблі не буде — ніяка книга не порятує, отче, — глухо озвався Олександр.

— Влада шаблі — вона тимчасова. І шаблі іржавіють.

— А книги горять, преподобний отче.

— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! І народ стоїть, сміється: хай горить в ім'я Христа. І народ стоїть, сміється: хай горить єретик Гус чи єретик Бруно. Бо ж Земля не обертається, як казав богопротивний Коперник і як на те йому натякав ще Юрій Дрогобич. А Земля стоїть... — Йон Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять... Скільки мала фортець, кам'яниць наша Земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на Землі нашій ми знов запалили, світоч, пригашений навалою Чінгіса та Батия... Братські школи наші — слава наша, майбутнє наше. Ось книжки, вже випущені нами... Це — наша зброя.

Настала тиша. Йов, всміхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос книг. І тут же, без будь-якого переходу:

— Ми спробуємо тобі допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й раді, що не помилилися...

— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність надасть мені сили...

— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід... Може б, і якась моя порада тобі пригодилася.

— Думаю, що найліпше про це розповість Петро. Петро вийняв з кишені складену увосьмеро велику географічну карту італійської роботи, розгорнув її, відкашлявся й почав:

— Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках, та якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, то ми можемо зробити от що, — Петро дістав гусяче перо і став показувати ним по карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, визволяємо бранців...

Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петрові впевненості.

— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. А що ж у Стамбулі?.. Ми з тиждень дрейфуємо в морі, щоб турки подумали, що на цьому наш похід закінчився. І от саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину козацького флоту — чайок п'ятдесят. Турецький флот кидається в догоню... Ну, і в морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо... По тому — шлях на Стамбул вільний...

Петро закінчив своє коротке пояснення і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Петра.

— Тобі відомо, що кілька літ тому такий похід здійснив Сагайдачний? Але ж Туреччина стоїть!

— Султан Осман мав тоді величезну силу. А, крім того, то був Осман, полководець розумний і дійовий. А Мустафа — то не Осман.

— Добре. Припустімо, ми беремо Царгород. Що далі? Царгород — то ще не вся Туреччина, — Йов Борецький підвівся, взяв з полиці сувій, розгорнув його. — Підійдіть ближче, ця карта точніша. Наші київські майстри креслили... Так от. Подивіться уважніше. Величезна держава. І вона не потерпить султана-християнина...

— Отче, дозвольте ще кілька слів, — втрутився Олександр. — Я довго думав над цим. І дійшов єдиного можливого висновку. Тільки-но ми беремо Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно ісламу. Тоді мене визнає і військо, і мусульманське духовенство, і зрештою весь народ. А я даю пільги і християнам, обмежую владу шейхуль-ісламу та дервішських орденів, знищую яничарство, знищую отой ісламський фанатизм, при якому проповідується, що зелений прапор пророка мусить майоріти над усім світом. І от тоді Туреччина стане державою миролюбною і справедливою....

— Так-так-так, — мовив мовби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми... А тепер третє запитання — до Петра. Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?

— Так, — кивнув головою Петро.

— А чи не подумали б ви ось про яку можливість — після Синопу та піти на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагіну-Гераю скинути Джанибека. А ми якраз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.

— Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? — сказав Петро.

— А ви не думали про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти.

— Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись?

— Думаю, що так.

— Як нам з ними стрітися?

— Я допоможу... А що обіцяють європейські держави?

— Багато слів, але конкретного поки що нічого, — похмуро сказав Олександр. — Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб...

— Це гірше. Треба мені послати своїх людей до правителів християнських держав, їхня допомога конче необхідна. Але навіть без їхньої допомоги ми мусимо здійснити цей похід. Така можливість випадає нечасто. Туреччина й справді нині на грані катастрофи. Військо розбите, султана, по суті, немає, народ ремствує. Треба поспішати...

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тоді було б більше впевненості, що вдасться наш похід... Ну, та будемо сподіватись на милість божу.

Зупинився. Запитав.

— Ви не помічали — за вами ніхто не слідкує?

— Здається, ні, — невпевнено сказав Петро.

— Якщо хтось із турецьких чи польських вивідувачів узнає, хто ви такі, буде дуже погано. Вони здатні на все...

— Це ми знаємо, — відповів Олександр. — Але хай нам допоможе господь бог.

— Дай боже! А я даю тобі, Олександре, благословення своє.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Відчув запах чебрецю й землі...

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

який сплутує та розплутує людські шляхи...

Яремко Ціпурина, Джузеппе і Йон блукали осіннім Києвом. Опадало жовте листя з кленів, сторічні дуби коло Софії сяяли темно-червоними кронами.

— Екуте, Джереміє, — казав Джузеппе на своїй суміші з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і тут же здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе. і, моди-товно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку високу й красиву поставив?

Яремко ніяково здвигнув плечима. Він не знав того. Він сам уперше побачив Софію й Лавру лиш кілька днів тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже, польські солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці...