Грає синє море - Сторінка 23

Ченці не радили Олександрові та його людям виходити за лаврські мури; "Київ — хоч мати городів руських, та нині цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада світська, їхня влада й духовною став... Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести. На наші ікони тичуть пальцями і регочуть: примітив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвіщенна, ще й одбрикуєтеся. Ні, на вас, крім католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходіть за лаврські мури, бо там повно доглядачів і дослухачів польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людців, які нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стільки ганьби зацному панові. І вони, будьте певні, знайдуть спосіб "віддячити"...

Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— ...То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. "Нічого, ось я підросту і порятую свого брата", — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:

— Не треба... Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати... плакати перед оцією красою... А чому ж люди так її занедбали?

— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.

— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?

— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.

— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже , як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії...

Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького "рубатися" на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав... Як же це він од турків не вберігся?

Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.

— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.

Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.

— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.

Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.

— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?

— Знає. І я знаю.

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.

— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?

— А-а-а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.

Але хто то з ними?

— Уперше бачу, — сказав Йон.

— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.

— Але хто ще?

— Якийсь їхній приятель.

— Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє...

— А я? — образився Яремко.

— Ну — троє... Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав...

Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.

— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.

— Добре.

— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.

Яремко озирнувся. Нікого не було.

— А ти уважніше. Може, між деревами...

Справді, між деревами перебігали якісь тіні.

Джузеппе сказав:

— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур , — мрійливо пробурмотів італієць.

— Ну, й що? — поцікавився Йон.

— А, нічого.

Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.

Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.

Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.

— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.

Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.

— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.

— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.

— Пан Сулятицький, — прошепотів Джузеппе.

— А мені думається, що прямо, — заперечив довготелесий.

— Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.

— Тихо, — озвався незнайомий. — А може, вони десь тут причаїлися?

— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й кинулися тікати, аби чимдуж попередити свого Олександра про...

— Та замовкніть ви, базіко! — визвірився той, кого назвали сеньйором.

— То я є базіка? — верескнув пан Сулятицький.

— Прошу в найяснішого пана пробачення.

— Гаразд, — похмуро озвався пан Сулятицький. — Не будемо про це говорити.

— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е... А там — побачимо...

Джузеппе і Йон перезирнулися й підняли свої пістолі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

у якому врятований називав свого рятівника Ісмаріотом

Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір, дарма що посідав високий державний пост і мав, певно, до дідька турбот, умів ще й гарні вірші складати. Недаремно ж він сам себе називав Співучим .

Його книжка називається "Пташина мова". І тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: "Я прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина і з'їси свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено і що роблять християни". І Санаан випив вина, з'їв свинини і перехрестився... Поет не засуджує шейха. Він говорить, що Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.

— Так, у ц-цьому є в-висока п-правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабської в'язі. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, коли він став мімаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої та Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді всі люди, весь світ, і не тільки турки, а й зрештою рідні земляки одержать з його рук новий спосіб проектування, розрахунку й побудови великих споруд.

Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий-італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, стали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба-Алі ламали голови, що робити. Не ламав голови тільки італієць — султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши при цьому, що такі плечі достойні носити голову далеко розумнішу... Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та всім його радникам, що фортецю можна врятувати — і це обійдеться зовсім недорого... Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.

— Чи п-правильно я р-роблю, споруджуючи м-мечеть, яка зараз навіть назвиська свого н-не має? Чи не знак т-то аллахів? — проговорив Муса вголос сам до себе. І озирнувся.

Тихо. Нікого немає... Тільки спить у кутку поранений грек.

Знову опустив голову, став роздивлятися план великої мечеті, яка споруджується, аби прославити велику імперію Османів...

Делавер — покійний Делавер! — якось сказав: — Ти дивись, щоб не збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тоді полетить твоя голова в Босфор.

Дурний він був, цей Делавер. І загинув по-дурному. Не здатен він був зрозуміти, що християнський храм з хрестом на маківці зовсім іншого геометричного вирішення вимагає, аніж мечеть, яку завершує півмісяць...

...Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп'янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до однієї. Але розліт ліній дужий і природний і головне — пружний...

— Мов дві сталеві пластинки з шолома, — пригадалося "ненаукове" визначення Атанасія Слабошпицького.

І от оці сталеві пластинки нарешті починають сходитися.