Грає синє море - Сторінка 40

Упав один козак, другий...

— Ну, чекай же, вражий турку!

Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери.

Задимілося, а вже потім таки бабахнуло, ледь козакам голів не поодривало.

— Давай ще одну галушку!

І ще одне барильце з порохом полетіло до турків. І знову — дим, а потім скажений вибух...

— Давай ще!

Підняли барило, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Плюнуло барило вогнем на турків і на козаків, зірвало голови з чотирьох одчаюг...

— На абордаж!

Вчепилися за весла, за гаки, за бруси і полізли на галеру. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують...

Ще кілька барилець з порохом кинули козаки на палубу і всередину. Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в море...

— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану, знову до галери! Ми їм зараз покажемо!

З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим підіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців.

— Ах ти іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип із тебе зробимо, що ну! Швидше горніть, хлопці! Весь наш порох повикидаємо їм в огонь. Там він таки загориться!

Чайка мчала назустріч галері. Кілька ядер збурило воду біля неї.

Ніхто не помічав Яремка. А він горнув веслами разом з усіма, задихаючись від утоми, не чуючи до крові натертих рук.

— Швидше, хлопці! І шумить, і гуде, дрібний дощик іде!.. — завів Клюсик пісню.

І затанцювали весла, мов скажені. Ось уже зовсім близько галера. Ось уже дим від неї їсть очі...

Ударило ядро в корму. Там, де тільки-но сидів Тодось, не залишилось нічого. Відбило корму. Вода тече в чайку. Нічого! Не потонемо. Очерет підтримає.

Закрив півнеба борт галери.

— Кидай, хлопці, порох туркам!

Барила летять у дим і вогонь. Одно, друге, третє. Загоготіло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання.

Якийсь турок, палаючи, стрибає у воду. Тільки випірнув, схопив обпеченим ротом повітря та й пішов на дно... А козаки стоять по пояс у воді, і не холодно їм, розпалилися боєм...

— Ану, хлопці, назад погорнемо! — закричав Клюсик, коли викидали весь порох. — Треба подивитися, що воно вийшло.

Напівзатоплена чайка якось відійшла від борту галери на кількадесят сажнів.

— Горить! Горить! — зареготався Клюсик. — Бач, як бігають, іродові душі! Ото буде фарос , га?

Галера й справді стала маяком. Від її полум'я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.

— Де ж отаман Олександр? — почув Карпо голос сеньйора Гаспероні. — Треба б до нього підійти...

— А треба, — озвався хтось попереду. — На нашій чайці багато не навоюзш...

— Чекай, — відмахнувся Клюсик. — Я ще хочу довідатися, що є в каюті капудана-баші. Зараз я туди збігаю... У турків — переполох, вони не помітять.

І знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, підтягся — і спритно подерся нагору. Крізь дим, вогонь...

Сеньйор Гаспероні піймав себе на думці, що зараз зручно бабахнути з пістоля Клюсикові в спину — так би й злетів...

Не можна... Та й чим стріляти? По пояс у воді, пістолі давно промокли...

Тисяча чортів! А він же мусить будь-що вбити Ях'ю-самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде...

Що робити? Що робити?.. Ага! Є ще одна річ. Він бачив у схованці арбалет , стріли.

Сеньйор Гаспероні поліз у схованку, де раніше лежав Яремко, став мацати у воді. Ага, є. Арбалет у нього в руках.

Стріли з сагайдаком — теж.

Зарядив арбалет стрілою. Треба спробувати, як стріляє. Побачив крізь дим — стоїть якийсь турок біля гармати. А, все одно пропаде... Прицілився. Пустив стрілу. Турок вигнувся від болю, зірвався з борту і полетів у море...

— Де ж Клюсик?

Та онде й він. Перехилився через облавок галери, кричить:

— Ловіть, хлопці! Золото!

Падав в чайку важенний мішок із золотом, ледь не пробиває днища. А слідом за ним падає щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається — а в очах його — здивування: що сталося?

Він ще не збагнув, що його тіло лишилося на галері, а голова у хлопців у руках, і він цього вже не збагне ніколи, у його голові лишилася остання думка: здорово все-таки вийшло — цілий мішок золота дістав для хлопців...

— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!..

— Назад горніть! — похмуро говорить сеньйор Гаспероні. — Треба йти до отамана. Галера згорить і без нас...

А зопорожці та донці, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох боків по суші й узяти його у вогняне кільце. Юрби переляканого народу бігли до палацу бейлер-бея. А з палацу лунали постріли, летіли стріли — бейлер-бей не хотів, щоб різна там голота рятувалася на його подвір'ї.

Запорожці та донці з'явилися перед огорожею палацу. Йон і Максим Балабай — той парубок, у якого обличчя було, мов суцільний струп, бігли разом.

Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер-беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.

Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо...

Почулися постріли і від козаків... Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.

І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.

Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.

— Фіул дракулуй! Ти що робиш? То ж дитина й жінка!

— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!

— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?

Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.

— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню.

— Ну, йди! Йди! Не бійся!

Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.

— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!

Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.

Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.

З муру гримнули постріли, полетіли стріли.

Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини-галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.

Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь-які лати.

Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.

— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!

Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.

Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.

А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.

— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана-пашу.

Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до Йована.

— Де капудан?

— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.

— Бачу, бачу! Але чи то він?

— Побачимо! Б'ю!

Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.

І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо й наліво... На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.

Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла...

Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.

— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.

Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.

— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!

Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.

Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.

— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.

— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.

— Ну! Давай-давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.

Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!

— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили

колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.

Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали...

Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.

— Ура! — закричали донці.

— Пугу! — озвалися запорожці.

Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли...

А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани.