Грає синє море - Сторінка 41

Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан...

Уже закурілося над бейлер-беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.

Кілька донців тягли попід руки бейлер-бея.

— До казана його! — гукнув хтось.

Бейлер-бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.

Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей-лер-бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.

З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.

— A-a-а! — закричав він. — То це ти, Алі-паша?

— Товмача треба! Товмача! — загули донці.

— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.

Бейлер-бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.

— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер-бей мовчав.

— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.

— А ти не тупай, — понуро озвався Алі-паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі-паша.

— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер-бея Петрунін.

— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.

— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.

— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.

— А ти?

— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер-бей, — і мені не страшне вже ніщо!

— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!

Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою

— Сюди його!

Бейлер-бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.

— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер-бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.

— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.

— Не треба. Хай помучиться... Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.

Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.

— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.

— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.

— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він зараз горне, а не чекає напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.

Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, мабуть, ще сильніше, але вже світлішало надворі, вже небо поблідло на сході. Виднілися густі дими, що підіймалися з усіх кінців Трапезонта. Козацькі чайки гасали біля причалів. Палали амбари, гамазеї, майстерні, кішла, густий дим здіймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвін.

— Гей, на чайці! Зачекайте! — гукає козак, що замість нього сів за весло сеньйор Гаспероні. — Маємо щось повідомити. Сеньйор Гаспероні мимохіть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Ціпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсім близько. Треба лише добре прицілитись... Але це бісове весло...

— Сідай назад, — каже сеньйор Гаспероні козакові. — Я вже втомився.

— Горни! Горни! Нічого з тобою не станеться. Грітися треба, а то промокли в крижаній воді...

Сеньйор Гаспероні крізь зуби вилаявся. Обернувся назад.

— Яремку! Ти вже зовсім замерз. Зелений весь. Сідай ось за моє весло.

Яремко підводить голову. Обличчя справді зелене, брудне, заплакане.

— Яремку! Ну, сідай, а то заклякнеш! Хлопець не знає, куди покласти Клюсикову голову.

— Дай мені, — козак забирає голову.

Яремко, хилитаючись, іде до сеньйора Гаспероні й сідає на його місце.

Уже зовсім розсвіло. Це — добре. Можна прицілитися як слід. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це він, Гаспероні, вистрілив. І в грудях аж тісно од страху...

А навколо все ще кипів бій. Захоплена козаками галера підійшла до іншої галери і в упор розстрілювала її. Козаки, хапаючись за снасті, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й наліво. Сеньйор Гаспероні прицілився з арбалета і випустив стрілу на турецьку галеру. І тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:

— Ловко!

І справді, стрілою прибило до щогли якогось товстого турка в синіх шароварах, і він, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.

— Сеньйор Гаспероні, випустивши стрілу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб постріл був сильний.

Отаманська чайка зовсім поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.

— Що там у вас? — спитав Джузеппе.

— Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У воді по пояс сидимо, — похмуро відповідає козак, що тримає Клюсикову голову. — Та ось Клюсик не встерігся. Мішок із золотом для товариства дістав, а себе... Тільки голову й маємо.

Сеньйор Гаспероні стоїть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тільки-но вигляне з шатра Олександр, як гостра стріла прониже його тіло. Але Олександр не виглядає.

— А де отаман? — питає тим часом козак.

— Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом — на галері.

На лобі сеньйора Гаспероні висипав рясний піт.

Бій кипів не лише в морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено півтори тисячі невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками.

— Ну, тепер почнеться грабунок, — сказав сам до себе сеньйор Гаспероні.

Та тут у порту почувся грім тулумбасів. Олександр наказував усім козакам прибути в порт.

Тулумбаси били й били... Козацькі чайки, донські лодьї з'їжджалися до галери, на якій перебував отаман. Ті, що були на суші, поспішали, ведучи за собою полонених, несучи здобич.

Нарешті всі зійшлися.

Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:

— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всі обирали на отаманство і присягали якому, що будете слухати його наказів...

— Слухаємо! — загуло з усіх боків.

Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:

— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття донці! І ви, браття, з неволі визволені! Оскільки ми не розбійники, але воїни-християни, то, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши із собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі. Потрібне нам також золото. Все інше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великі справи. Така моя воля. Такий мій наказ... Невольникам, які були возволеш сьогодні, віддаємо три галери. Нехай вони ідуть на них до рідних берегів. Найліпший зараз шлях — іти попід берегом через Керченську протоку. А там від донців можна добиратись і на Україну, і в Польщу, і в Московію, і в Богданію — кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спаліть, аби вони ворогам не дісталися. Ще така моя воля: хто з невольників хоче приєднатися до нашого війська, той має звернутися до Недайборща. Але ми візьмемо лише найдужчих. І небагатьох... А тепер, відправивши панахиду за тими нашими братами, які загинули в сьогоднішній баталії, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!

— Хай буде так! Слава! — загукали козаки. В повітря полетіли шапки, кисети.

Яремко сидів і дивився на сеньйора Гаспероні. Сеньйор кричав разом з усіма, а очима мовби прицілювався в Олександра...

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

що оповість про дальші героїчні,

комічні, а також трагічні пригоди Яремка, Джузеппе

та сеньйора Гаспероні

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив у розвідку аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулось перед ними як на долоні.

— Його ніхто добре не знав... Навіть дружина. Все — загадка. Все — таємниця... Навіть друга не мав близького... Суворий і захований якийсь... Але хоробрий і мудрий.

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе.

— Не помітять, — озвався Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нашими спинами — їм в очі. Ти все-таки даремно, отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонті. Незадоволений дехто з них...

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму. Ясно? Як Сагайдачний...

— Сагайдачний... А ти думаєш, його дуже любили за це?.. Шанували. Цінували. Боялись. От і все.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр і знову став дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на корбалі, що підняли вгору цілий ліс щогл, обмірковуючи план майбутньої битви.

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові одразу впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ...

— Нелегко буде, — кашлянув Недайборщ. — Вони ніби весь флот свій зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Нічого, щось придумаємо...

— Он які страхіття-гелеони. На кожному по сім палуб... Але не злякали нас... Ми їх просто поперекидаємо.

— А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двісті гармат.

— Братимемо на абордаж, — не задумуючись, відповів Недайборщ. — Нам такі судна потрібні...

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. А потім додав: — Роботи буде хтозна-скільки. Тяжкої роботи... Навіть подумати про це — і то...

— Нічого... Допоможе бог — поталанить.