Грає синє море - Сторінка 9

Але, мабуть, не за нами.

Нараз з невисокого, але густого ліска-чагарника, яким кілька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловік. Він пробіг, накульгуючи, не більш як з півсотні кроків по відкритій місцевості, коли з ліска вигулькнуло кілька турків з рушницями. Чоловік озирнувся навсібіч і подавсь до води.

Та погоня наздоганяла. Чоловік закричав що було сили.

— Що він кричить? — запитав Олександр.

— Кричить: рятуйте, — переклав італієць. — Схоже на нашу мову…

Чоловік уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. І тут гримнув постріл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всміхається в свої вуса, а Йован шкірить зуби. Передній турок, мов спіткнувшись, упав на землю.

— Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тільки скоріше, — аж застрибав Джузеппе.

Турків було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було сміливо вважати небіжчиком.

Але й четверо проти чотирьох теж нелегко...

Розпалені погонею, турки, напевне, забули про обережність і бігли просто на Олександра та його супутників.

— Стійте! — вигукнув по-турецьки Олександр. — Зупиніться, а то будемо стріляти!

У відповідь — постріл з пістоля. Олександр схопився за руку.

Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.

Упав ще один турок. Слідом за ним звалився на землю третій — це втікач, скориставшись тим, що переслідувачі на якусь мить забули про нього, вискочив з води, підбіг до вбитого турка, вихопив його пістоль і тут же послав кулю в спину найближчому з ворогів.

Двоє турків, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.

— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.

— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.

— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло... Вцілив таки чортів яничар...

Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.

— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.

Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.

— Через день-два й забудеться, — запевнив.

Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся... На одній нозі щось теліпалося...

Втікач зупинився кроків за десять і мовчки дивився на голих людей, що тільки-но вели бій з п'ятьма турками.

— Підійди ближче, — по-турецьки сказав Олександр. Чоловік здригнувся й глухо спитав — теж по-турецьки:

— Хто ви?

— Божі люди... Християни. А що?

— Перехрестіться.

— Ти диви, — розсердився Петро і вигукнув по-українськи: — Ми до нього з ласкою, а він до нас з лайкою.

— Чому ж з лайкою? — почувши українську мову, сказав по-українському втікач. — Тепер іду. Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив.

Незнайомий підступив майже впритул, і подорожні побачили на його руках шрами від кайданів.

— А на нозі що то? — поцікавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.

— Ясно, не питаю...

— Знайома штука, — додав Петро. — На той берег попливеш?

— А я туди якраз і біг, — сказав незнайомий.

— Бачили... Ну, то що — вперед?

Незнайомий мовчки кивнув, і подорожні пішли у воду. Швидка течія штовхала вбік, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, коні тривожно стригли вухами й голосно форкали...

— Ти чого не роздягнувся? — запитав Петро у втікача.

— А... не хочеться...

— Тримайся за мого Сірого. Він витягне. Тебе як звуть?

— Йон... Йон Кодряну...

— Ти — Йон, а в нас — Йован. Ще б Івана — і була б трійця... За що тебе було закуто?

— Хотів утекти в Кодри — в мене ж і прізвище лісове .

— Ну да, Лісовенко по-нашому...

— От-от... Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дишеться, — а щоб хлопці мене туди прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А вони й спіймали. Відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — й драла. А вони таки напали на слід... Ух, аж не ві-риться, що на волі...

— А чому на Вкраїну тікав?

— А куди ж іще? Козаки туркам недавно дали — ого-го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже-то сміливо сунуть носа. А в нас — не дай боже що тільки твориться!

— Давно я не був на Вкраїні.

— Рік? Два?

— Тридцять.

— Тридцять? Ого! Як же це?

— Колись розкажу. А зараз — горни руками дужче... Під берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те місце, з якого їхній малесенький загін починав свій шлях через річку.

— Несе, ох, і несе!

— Берег близько.

Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну і виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, гріб...

Коли Петро нарешті став ногою на суху землю, він знову відчув, як усе в ньому затрусилося і йому захотілося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву-рожеву від західнього сонця, й плакати. Він цього не зробив — він просто ліг на березі і став дивитися в небо.

— А тепер куди?

"От нетерпеливиться графові Олександру", — подумав Петро.

— На Могилів, — відповів. І — до Йона:

— Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?

— Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.

— Він помовчав, а потім подивився благаючими очима на Петра:

— Ви, мабуть, на Запоріжжя? Візьміть і мене.

— Ти що? Як же ми тебе візьмемо? В нас чотири коні, а ти п'ятий...

— Я бігтиму за вами... Чи десь украду собі коня. Візьміть мене!..

— Ми не туди їдемо, — озвався Олександр.

— Як же не туди? — ударився в поли Йон. — Коли я точно бачу, що туди?!

— Ми-таки справді не на Запоріжжя їдемо, — сказав Петро.

— Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо... Я ж вам ще спасибі не сказав за те, що виручили з неволі. Спасибі вам, молцумеск! Скільки житиму — пам'ятатиму...

— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.

— Поїхали...

Йон .сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.

— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту...

— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі-гумма не напала.

Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.

Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку... І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику... І на небі лебеділа рожево-біла хмариночка — хмариночка-храми-ночка...

Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув...

І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.

А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками...

Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає...

...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:

— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то...

Петро шарпнув Сірого.

— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.

— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.

Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.

— Акшаминиз гайролсун! — привітав його Олександр.

— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз! — тут же озвався шинкар.

— Ти, шинкарю, бачу, і по-турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.

— А я по-всякому, хи-хи-хи... Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по-турецьки стріну, платитимеш курушами — по-християнськи.

Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:

— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете... Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе...

— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.

— Лейбою, паночку, Лейбою.

Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:

— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?

Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.

— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.

Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.

Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй.