Грає синє море - Сторінка 10

Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса...

— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.

"Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми..."

— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.

Піймав схвальний погляд Олександра.

— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом... І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії... А граф є граф. Граф Олександр... Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.

Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:

— Що то він каже? Петро відповів:

— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро .

— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.

Він вийняв пістоля й поклав на стіл.

Лейбине обличчя видовжилося:

— Що ви хочете робити? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.

— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по-італійськи Джузеппе.

— Джузеппе, сховай пістоля... Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?

— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?

— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.

— А... а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все...

— Все?

— Все, — розвів руками Лейба.

— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по-турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.

— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?

— Ти знаєш, — відповів Олександр.

— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії .

— Хто?

— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно... От і все.

— А для чого це вам?

— Треба знати все, що робиться на світі... Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого...

— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене Гершко подумає?

— Хай думає, що хоче.

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— І так погано, і так погано... Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт , а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер... Ай-вай-вай, що я наробив?!

Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:

— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.

— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?

— Чув, найясніший паночку.

— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?

— Ой, що ви? Що ви?!

За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.

Олександр прикликав до себе Лейбу.

— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати... В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.

— Знайдеться, паночку.

— Так-так... А щоб розбити... — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир , у тебе знайдеться інструмент?

— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.

— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка... І ще — дістати йому коня... До ранку.

— Ой, це так тяжко, так тяжко...

— Заплачу.

— Подумаю.

— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.

— Пхе, та то ж мужицький кінь.

— Іншого й не треба.

В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:

— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по-польськи:

— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!

— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..

— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.

— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.

— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.

І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби .грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.

Круглопикий, із закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подій. В^н зрозумів, що втрапив у халепу. Але гонор є гонор.

— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення від нього.

Граф Олександр посміхнувся:

— Ну, якщо пан до того мав справу тільки із свиньми, то він робив помилку. А зараз він мусить пробачитися перед людиною. І якщо не пробачиться, то мої люди застрелять пана...

— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув панок, і червоні, як буряк, щоки його затіпалися від гніву й переляку.

— Я не хочу бруднити свої руки об такого пана. Ліпше ми цього пана застрелимо, а з ним і тих, хто посміє чинити опір.

Настала тиша. Компанія тверезіла на очах.

— Сто дяблів його мамі!! — вигукнув цибатий бурмило. — Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!

— Ах, боїтеся за своє життя? Що ж, тільки рятуючи ваші боягузливі шкури, піду на приниження... Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю вам свій жаль з приводу непорозуміння, яке тільки-но сталося між нами.

— Мені так само шкода, що між нами сталося непорозуміння, — холодно відповів граф і помітив біля себе переляканого Лейбу. — Що таке?

— Ми ж говорили...

— Ах, я мало не забув...

Він глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного.

— Ти поїдеш з нами. Щоб до ранку був готовий...

...Вже всі поснули, тільки десь у хатині Лейба приводив до ладу Йона.

Петрові ніяк не спалося.

Він лежав на рипучому дерев'яному ліжку й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння.

"От ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча..." Чув — надворі щось видзвонює, видзвонює... якась птаха чи, може, оці комахи... ну, як їх... Чайир чекіргесі?.. Як же це по-нашому?

Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця...

Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-під ніг, коли йдеш степом...

Коники? Коники!..

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому розповідається про події, здавалось би, дуже далекі від подій, щойно описаних...

Мусій підвів голову від столу. Неквапливо (він усе робив неквапливо) потер кулаком очі. Витріщився на свічку, що от-от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свічку й поставити як слід, щоб не хилилася. Він уже простяг було руку, та потім зупинився.

"Так що ж казав Архіт Тарентський?.. Ах так... Я знаю, що він казав. "Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!.."

О нещастя! До чого тут Архіт з його математикою та астрономією і лев з його шолудивим псом?

І хіба це казав геніальний грек? Це — слова з корана, з найсвятішої книги книг, а грек був гяуром.

Але ж якби грек Архіт раптом ожив і опинився в теперішньому Стамбулі, то й він би, певно, став мусульманином, як став ним недавній вихованець Київської братської школи Мусій Ціпурина.

...Сидів, усміхався сам до себе й підраховував, знаючи — бодай приблизно — довжину й товщину свічки, кут її нахилу, питому вагу воску, — чи має вона зараз упасти...

Свічка не впаде. Математика говорить точно. Свічка — тобто оцей нахилений циліндр — мала впасти раніше, коли була довшою. Але не впала й тоді. А зараз — зараз їй ніщо не загрожує. Стоїть і стоятиме.

Згадалося обличчя старого Атанасія, мудрого київського математика і звіздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою ніс. Тому Атанасій завжди гугнявив. Звіздареві вуха стирчали в усі боки, як у кажана, а очі здавалися хитрющими, бо сиділи косо, як у ногайця.

Згадалися безконечні математичні диспути з Атанасієм, мудрування про закони чисел, про їхню нескінченність.

— Всьому начало є число, — казав Атанасій. — Пізнавши його закони, ми пізнаємо закони світу.

— О-од б-бога вони, — відповідав Мусій, заїкаючись.

— Божа мудрість існує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пізнали і богорівними стали.

— Чи ж г-годиться ч-чоловікові мріяти про т-те, щ-щоб з б-богом рівнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика.

— Людство зазнало більше божих кар від тяжкої темноти своєї...

...Свічка, наставлена косо, палала на столі, освітлюючи великий аркуш пергаменту. Мусій Ціпурина розкреслив його на італійський манір — як робили великі мімари , плануючи ту чи іншу споруду.

Перед ним уставала в усій красі мечеть, яка мала прославити навіки-віків діяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османіе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулі. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу і Османіє.