Голод - Сторінка 3

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Отправить их под арест!.. — несподівано постановив Серьожка і в’яло повернувся до столу.

— Слушаю! — цокнув шпорами жандарм. — Йдем! Спіймані знову заворушились. Данило насупив брови й щось пробурмотів; самий задній маленький дядько з гострим носиком і круглими, як дві вишні, зляканими очима ще більше напружився й розтерявся, а передній розставив руки і кротко скрикнув:

— Ваше благородіє! Та за віщо ж?

— За беспорядки! — не озираючись, ліниво бовкнув офіцер.

— Ваше благородіє! У нас же дітки… Сем’я голодна… За що ж нам таке? Ми ж хіба що, бунтували?.. За що ж нас у тюрму?

Гарненький офіцер нетерпляче скочив з місця і, підійшовши до них, крикнув:

— Марш!

— Та за віщо ж це під арешт? — раптом злісно, густим басом бовкнув Данило, дивлячись повз гарненького офіцерика у спину офіцерові з пишними вусами. Той помалу повернувся й пильно глянув на Данила.

— Гм!.. Так тьі еще… Гм!.. Дай ему в рьіло, — хитнув він на його передньому.

Передній злякано глянув на Данила, на офіцера, широко розплющив очі і з непорозумінням подивився на всіх.

Панії засміялись.

— Вот это остроумно! — байдуже бовкнув старенький панок, витираючись серветкою. — Это напоминает мне…

Офіцер жвавіше озирнувся до паній і, повернувшись, строго крикнув:

— Ну! Дай ему в рьіло!

— Ваше благородіє!!! — благаюче підняв руки передній.

— Молчать!.. Не хочешь? Ну, тебе дадут в рьіло.

— Тьі! — хитнув він Данилові. — За то, что он не хочет дать тебе в рьіло, дай тьі ему!..

Панії, офіцер і навіть старенький панок весело засміялись.

— Справедливо! — крикнула пані з мрійливими очима.

— А потом он тебе даст… А потом оба вместе дадите вон тому третьому. Ну!

Данило мовчки, злісно дивився на офіцера й сопів носом; передній розтеряно посміхався, а задній злякано водив очима по всіх і дрижачими руками м’яв картуза.

— Ну! — раптом грізно скрикнув Серьожка і скажено підвівся. — Я с вами шутить буду, что ли. Бей в морду его! — ступнув він до Данила й показав головою на переднього.

Данило зблід і глухо промовив:

— За що ж я його буду бить?

— Не рассуждать! Приказьіваю тебе — й бей!

— Ваше благородіє! — знову благаюче крикнув передній.

— За віщо ж нам таке безчестя!.. Та нас же люди заплюють… Змилуйтесь!.. Хай нас господин жандар ударять… Та й одпустіть нас…

— Я хочу, чтоб вьі набили себе мордьі… А жандарм еще успеет…

Жандарм посміхнувся. Данило переступив з ноги на ногу й глухо бовкнув:

— Одсилайте нас у тюрму.

— Нет… Тьі дай ему в рьіло, а тогда в тюрьму. Тогда даже в тюрьму не пошлю, прямо пущу на все четьіре сторони… Слмшишь? Обещаю! Ей-богу! Ну?

— Боже мій, боже мій! — жалібно захитав головою передній, а Данило знов переступив з ноги на ногу й мовчки кам’яно-напружено застиг.

— Ну? — подивився офіцер на Данила. Той не рушився.

І раптом лице офіцерові почервоніло, очі налились кров’ю, вуса якось зашарпались.

— Скрипчук! Да я долго с вами буду… — скажено рявкнув він. — Стреляй их.

Данило швидко глянув на офіцера, на Скрипчука, який злякано витягав револьвера, і зразу якось весь скажено зморщився і прохрипів:

— Не маєте права стрілять!

— Что-о? — заревів офіцер і, підбігши до жандарма, вихопив з рук йому револьвера й шарпнув до себе.

Жандарм поспішно скинув з шиї шнурок, на якому був причеплений револьвер, і злякано замер знов.

Панії ойкнули. Передній і задній великими очима дивились поперед себе і, видно, мало вже що бачили.

Але тут гарненький офіцер хутко підійшов до Серьожки, твердо схопив його за руку й промовив:

— Сережка!.. Плюнь!.. Не нужно… Под суд за какую-то сволочь… Оставь… Плюнь!

— Н-нет!.. — хрипів Серьожка. — Я его заставлю… Я ему покажу право…

— Сергей Семеньїч! — підбігла пані з мрійними очима. — Бог с ним!.. Отправьте в тюрьму, й довольно.

Офіцер з пишними вусами пустив револьвер і, важко дихаючи, повернувся до панії.

— Лариса Ивановна!.. Я их заставлю!.. Они должньї ато сделать для вас…

— Не нужно… Я не хочу…

— Нет! Я их заставлю! Сльїшите, вьі! На свободу пущу, дам по рублю на водку. Сльїшите! Бей!

— Ваше благородіє! Пустіть нас! — схлипнув передній.

— Нет! Дам по рублю на водку, дай ему в рьіло. Сльїшь! Ей-богу, дам… Не веришь? На.

Офіцер п’яними руками рішуче поліз в кишеню, вийняв гаманець і висипав гроші на долоню. Деякі монети покотились з рук на землю й лягли коло Данилових ніг. Жандарм хотів кинутись піднімати, але офіцер закричав:

— Оставь!.. Пусть… Зто им… Бей!.. Вот все дам, бей! — Рука з грішми йому дрижала, вуса розкудовчились, а очі вперто вп’ялись у переднього. — Все дам!.. Дай в рьіло!

Передній глянув на Данила. Данило якось прудко зиркав то на гроші, то в землю, то на гроші, то знов у землю.

— Да бейте, дураки! — нетерпляче скрикнув гарненький офіцер. — Да идите себе ко всем чертям! Бери деньги й бей! — звернувся він до переднього.