Інопланетянка - Сторінка 3

В чашці жагуче дихала кава: пара коливалася над вінцями,; наче вагаючись одірватись.

— А що ж це, по-твоєму? — насторожилася Рада.

— Жалощі, — шорстко кинув він. — Ти не любиш, ти жалуєш. Це від захланності, від ненаситності твоєї життєвої: все звідати! Жалуєш не так за людьми, як за своїми в них частковими відбитками — за собою жалуєш. І потім, у цьому завжди є приховане торжество: тобі ж бо вдалося уникнути того, що вищербило оцього-от — ах, бідненький! — і зломило он ту — ай, сіромашечка! Зверхність. Дуже небезпечна штука.

Їй раптом зробилося нудно. Це було десь трошки як з тими сандаліями: матеріалізується в тебе в домі якась (яка?) замалим не космічна сила — на те тільки, щоби, попиваючи каву, верзти дидактичні банальності (чи, може, й тут їй яке-небудь пацання по носі вготовано, аби не дуже гонорилася?). Посланець ледь помітно осміхнувся; в Раді знову ворухнулася прикра, мов нагло ожилі нутрощі, свідомість того, що він наскрізь бачить її думки, — якусь мить (важко сказати, як довго, бо час перестав існувати) вона сиділа нерухомо, думаючи єдино про те, як би ні про що не думати: безпредметна, вивернута лицем до себе самої тяма панічно металася, мов пацюк у лабіринті, відтак злісно вищирилась і поперла напролом на загорожу: а чому йому, власне, треба? І хто він узагалі такий?..

— Ну от, — зітхнув він, — гак я й знав. Типово людська реакція. Рано ти дякувала за урок.

— Типово людська? — вона мимохіть зловилася на цей гачок — кволенького, сливе відрухового інтересу до якогось поверхневого, мов незатонулий поплавок, логічного парадоксу, що випинався з його мови, до словесної бульбашки, котру належало негайно проткнути, — інтересу, водночас підживленого несвідомою уразою від того, що їй, Раді Д., бодай у чомусь приписано "типовість". — А яка ж має бути реакція, коли не людська?

— Ну, могла б бути й мистецька, — лінькувато завважило те одоробло, присьорбуючи каву.

— А митець — хха! — це що ж, не людина?

— Не цілком.

Її охопило миттєве безнадійне відчуття, наче їхня розмова рухається по колу: це "не цілком" уже було вимовлене раніше, от тільки до чого? Рада Обняла долонями теплу чашку — мов єдиний зацілілий уламок реальності. Не людина. Нелюд. "Я просто не потрібен тобі, — казав Арсен, сплітаючи й розплітаючи довгі красиві пальці; його спакований рюкзак темно горбився на килимі коло ліжка, ніби абстрактний надгробок, — тобі взагалі піхто не потрібен", — Рада сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги, заворожена мимовільною театральністю цієї сцени, — чомусь запам’яталося, що була в джинсах і просторому чорному светрі з глибоким вирізом, — вона завжди мріяла пережити щось подібне, і тепер цей розрив, пронизаний чистою красою справдешнього страждання, просто їй перед очима перетворював їхній з Арсеном шлюб так, як виняткової сили кінцеві слова часом здатні осяяти новим смислом і геть посередній твір, — "ти сприймаєш людей лише як матеріал — видираєш із них для себе якісь клапті живого життя, а те, що зостається, тебе не обходить", — Рада внутрішньо притакувала, не те щоб погоджуючись із Арсеном, а радше похваляючи доречність саме в цьому місці саме цієї репліки; водночас щось у ній ніжно поривалося до нього — глибоко діткнутого чоловіка з посірілими підібганими губами, який то сідав, то вставав і ходив туди-сюди по кімнаті, а раз, наблизившись до столу, безтямно натис на ґудзика лампи, світло впало йому на щоку, і Рада, розмита літеплом співчуття, завважила дрібненькі червоні плямки од подразнення при голінні, — хотілося торкнутись його руки, довгих вижовклих пальців, усіяних темними волосками, уткнутися в рідний запах, прокурене вовняне тепло — але вона боялася щось цим порушити, внести в надсадно високе звучання фіналу фальш сторонньої ноти, — все мусило розвиватися самопливом, і невидимий склодув на ходу відливав цю перекреслену вогняними траєкторіями слів і жестів звечорілу кімнату в коштовний, осяйний спогад — далі, далі: "А мені, між іншим, як кожній людині, хочеться, щоб мене вряди-годи гладили по голівці й казали, який я гарний, причому щиро, казали! А ти витягуєш мене на собі, як на дибі, і все рвешся з мене щось добути!" — "Вже не рвуся", — машинально вихопилося в Ради. — "Ага, так, уже не рвешся, бо я вже для тебе зробок, зужита сировина — більше не потрібен і можу забиратися к бісовій матері", — він ніби описав словесне коло, замкнув його, вернувшись туди, звідки почав, і Раді стало жаско: невже це все? Вона-бо, зачаївшись, чекала, що з цієї, так музично-чисто зіграної сцени, невідь-звідки знайомої, наче вигулькнуло! з давно баченого фільму, от-от розвинеться — прорветься й засліпить несамовитим блиском! — дочасно прихована, ще не звідана повнота буття, — вся дотеперішня впізнаваність переживання була не більш як обіцянкою цієї повноти, так повторювалося раз у раз: у коханні, в щиросердих, підбурених алкоголем сповідях,коли добре знані люди виходять зі своїх повсякденних ніш, мов ожилі статуї, роблячись із пласких багатовимірними, у самотніх прогулянках по мокрому, підсвіченому навзахіднім сонцем парку, в уривках мимохідь підслуханої вуличної розмови яв раптом починала пульсувати за законами художнього твору, стрімко наближаючись до повноти буття, займаючись її мерехким відблиском, — але на самих підступах, якраз коли Рада вже гарячково намацувала слова, аби ту мить щонайвищої напруги зафіксувати, — все нагло розпадалося безладним нагромадженням ніяк між собою не пов’язаних речей, гармонія щезала, і Рада, оскліло втупившись перед себе, як оце зараз, мляво, мов крізь вату, чудувалася: ліжко, тютюновий сморід, нефоремний рюкзак на підлозі, світляний круг від лампи на полірованій стільниці, знервований Арсен у грубоплетеному "надвірному" светрі — та до чого ж тут вона, Рада Д.?! Чому вона зараз тут, у цій кімнаті, з цим чоловіком?..

Тоді навалювалася тоскна пустка: дійсність виштовхувала Раду з себе, як корка.

Власне, коли гаразд зважити, то ціле моє життя було цим шамотанням з дійсністю — недожитою, недовичерпаною, недовідчутою. З дитинства — з його безсонних ночей, коли лежиш горілиць у темній кімнаті, згнічена гарячим тягарем ковдри, і вдивляєшся сухими очима в стелю, по якій пливуть бліді фосфоричні чотирикутники зрушеного проїжджим автом вікна, — із застигло-тягучих, як бурштинова смола, днів самітного блукання між іще не вивчених на ймення квітів і дерев, між перенасичених знаками мурів — де з облущеним тиньком, котрий можеш розколупувати далі, завмираючи од його податливості, де — в кривих білястих подряпаних графіті, що потрясають дитячу свідомість як достовірне свідчення окремішності чужого, владного й неприступного тобі існування: рожевою крейдою на підпаленій сонцем цегляній стіні — "РОМАНА + ВАЛІК", у нашому дворі не було ні Романи, ні Валіка, і я ніяк їх собі не уявляла, напис з’явився нізвідки, щоб звістувати єдине, що Романа й Валік існують і їхні таємничі життя точаться десь поза мною, — з дитинства дійсність мучила мене немпізнаним огромом можливостей, і неясно було — як до неї прилучитися. Особливо моторошно-прекрасні стояли вечори, коли гусне фіолет, спалахують ліхтарі, і в ущелинах занишклих вулиць починає дихати зоряне небо, — місто помалу розчинялося в мороці, мов цілий день тільки прикидалося собою, від дерев тягло ожилою вільгістю, і могутня, космічна безмірність буття підступала впритул, змушуючи мене трепетати ледь не до сліз од неясного усвідомлення своєї непричетності — світові не було до мене ніякого діла, батьки вели мене з прогулянки додому, туди, де так притульно горить крізь сонні вії лампа, а з кухні солодко й тепло пахне здобним тістом, але я вже знала, що світ і надалі відбуватиметься — без мене, щось грізне й прекрасне вершитиметься без мого відома — що? може, місто заповнять дерева, самі дерева, надійдуть із лісу, темним, рясним, як злива, шелестом, рипом стовбурів посунуть по вулицях, може, в усіх будинках махом поодскакують двері, сходи в під’їздах засоваються, як міхи акордеона, надвір із писклявим сміхом повисипають, перевалюючись із ніжки на ніжку, столи й стільці — звідки мені знати, що може статися, коли я не дивлюся! "Мамочко, татусю, ну ще трошечки, я ще не хочу спати", — "Вже пізно, котуню, ти вже доста нагулялася", — та хіба ж можна "доста нагулятися", коли світ продовжує тривати?.. Кожного вечора, впаковуючи мене в ліжко, де кінці ковдри прив’язувалися до билець капроновими бантами — щоб дитина не розкривалась уві сні, — в мене відбирали ще одну нагоду звідати оте щось: прилучитися до дійсності; залишалася надія на завтрашній день — вона, та надія, переправлялася разом зі мною з дня в день, з осені в зиму, з весни в літо, аж доки якось, на шостому році життя, мені не свінуло, що так може тягтися в нескінченність, — от я піду до школи, як сусідська Наталочка, от виросту й учитимусь в інституті, як наша тьотя Маринка, буду носити такі ж ковзкі й гостроносі чорні туфлі на високих підборах (я не раз влізала в них і на зігнутих ногах чалапала по квартирі), мені дзвонитимуть по телефону дорослі дяді (Маринці завжди хтось телефонував, коли вона в нас гостювала), от я вийду заміж, як мамина колега тьотя Люда, що в неї ми були на весіллі, сидітиму несхожа на себе, в білому платті й такому прозірчастому вельоні, а довкола всі раз у раз чомусь ревтимуть "Гірко!" — і що з того? Я невиразно відчула, що все це може виявитись ніяк не пов’язаним зі сповненням моєї надії, отож подалася до мами, котра саме мила в кухні начиння, вилізла на свого улюбленого старенького дзиглика в темних лишаястих плямах і спитала з непевним жестом: "Мамусю, а для чого це все?" — "Що саме?" — з приязною педагогічною увагою поцікавилась мама, — "Ну.., — я не вміла пояснити ліпше — вже згодом, вирісши, довідалася, що за цілу історію людства ліпше ніхто й не потрапив: — Для чого людина живе?.." Мама перемінилася на виду, витерла руки об фартух, сіла коло мене й, безперестанку облизуючи губи, розповіла мені приблизно те, що я й сама вже знала: що от я піду до школи, потім виросту, вчитимусь в інституті, потім вийду заміж і т.д. — тільки з її мови, розважливої й плавкої, виходило, мовби все то речі самі собою надзвичайно цікаві, привабні й утішні, і вони справді почали здаватися такими — ніби про них читано з товстої книжки з малюнками (товсті книжки я любила особливо, тоненькі-бо прочитувала одним духом, не встигаючи розсмакувати, товсті ж самим своїм виглядом голубили уяву, обіцяючи глибоке, сливе наркотичне занурення в довірливо розімкнене переді мною чуже життя — байдуже, Вінні-Пухове чи якої-небудь дівчинки Катрусі).